Частина 8

Вже кілька хвилин я думав лише про Ліору. Звільнити людину виявилося значно простіше, ніж зрозуміти, що робити далі з її свободою. Грошей у неї майже не було, нормального одягу теж. Повертатися, наскільки я розумію, їй нікуди, та й навряд чи зараз вона наважиться сама кудись вирушати. Я мимоволі посміхнувся. Рарк казав, що маг це вигідне вкладення, хороший маг рано чи пізно почне приносити прибуток. Поки що все виглядало навпаки. Одяг, житло, їжа, дорога, майбутні витрати. І це був лише початок. Втім, скаржитися було дивно. Відповідальність за Ліору я взяв на себе сам у той момент, коли віддав за неї золото. І справа одразу була не в грошах. Просто по-іншому мене б не зрозуміли, якби я про них не заговорив.

Добре хоч варка цієї ночі не буде. У кімнаті два ліжка, тож поки можна поселити Ліору в нас із Рарком. Для неї це й так непоганий варіант: тепла вода, чиста постіль, двері, які замикаються зсередини. Після всього, що їй довелося пережити, цього вже достатньо, щоб нарешті видихнути. Я лише не знав, як правильно вчинити самому. Місцеві звичаї явно відрізняються від тих, до яких я звик. Залишитися в кімнаті чи піти ночувати до загальної зали? Домовитися з кимось із охорони? У моєму світі відповідь була б очевидною. В Ендаріоні все працювало трохи інакше. Але одне я знав точно. Сьогодні Ліора має заснути в безпеці.

Коли ми проходили ворота, біля них стояв той самий охоронець, що бачив мене ще раніше. Він спершу глянув на мене, потім на Ліору, затримав погляд на її забрудненому одязі й трохи підняв брови. Питання в нього явно було, але служба в замку, схоже, навчила не ставити їх уголос без потреби.

– Вона зі мною, – сказав я.

Охоронець ледь помітно всміхнувся й підморгнув так лукаво, що я одразу пошкодував, що взагалі відкрив рота. Чудово. Тепер у мене, здається, з’явилася ще й репутація. Причому така, яку я навіть не встиг заробити. Ліора нічого не сказала, тільки трохи нижче опустила голову. Я не знав, чи вона зрозуміла цей погляд, але сподівався, що ні. Хоча, судячи з того, як напружилися її пальці, надія була слабенька.

Далі нас ніхто не зупиняв. У коридорах замку вистачало свого руху: служниці несли білизну, хтось тягнув відро з водою, двоє хлопців у простому одязі розмовляли про щось біля сходів і замовкли, коли ми пройшли поруч. На Ліору поглядали, але без сильного інтересу. У замку, де щодня ходили слуги, гості, найманці, поранені й люди барона, ще одна втомлена жінка в поганому одязі не була подією. Або всі просто вміли робити вигляд, що нічого не бачать. У цьому світі така навичка була просто необхідною.

До кімнати ми дійшли мовчки. Я відчинив двері й пропустив Ліору всередину. Вона зупинилася на порозі, швидко оглянула два ліжка, скриню біля стіни, стіл і куток із деякими моїми речами, які не влізли в скриню. Після цього подивилася на мене. Обережно, без прямого запитання, але запитання там було.

– Це моя з Рарком кімната, – сказав я. – Його сьогодні, скоріше за все, не буде. Ми тут самі гості, тому поки можу поселити тебе тільки тут.

Вона кивнула не відразу. Спершу ще раз глянула на ліжка, потім на двері.

– Ми будемо спати в одній кімнаті?

Голос звучав спокійно, майже байдуже. Тільки от погляд зовсім не відповідав цьому спокою. У ньому не було страху чи покори. Швидше готовність. Наче вона вже вирішила, що робитиме, якщо почує щось неприйнятне в моєму голосі. І чомусь саме від цього мені стало незручно сильніше, ніж від підморгування охоронця.

– Я сам ще не знаю, як краще зробити, – відповів я. – Не хочу поставити тебе в незручне становище. Ти залишаєшся тут. А я спробую знайти, де переночувати.

Ліора ще кілька секунд дивилася мені в очі, ніби перевіряла, чи я серйозно. Потім ледь помітно видихнула й лише після цього кивнула.

– Дякую, – сказала вона нарешті. – За все.

Я лише махнув рукою.

– Подякуєш, коли виспишся. Мені треба знайти Віларда де Ладанко й зрозуміти, що робити далі.

Вона провела пальцями по краю рукава. Тканина була сіра від пилу й дороги.

– Мені б привести себе до ладу. Помитися. І… одяг.

Останнє слово вона сказала майже неохоче, наче просити про таке було соромно. Я дістав із кошеля золотий і поклав на стіл перед нею. Ліора подивилася на монету так, ніби я поклав туди не гроші, а маленького живого звіра.

– Візьми. Попроси когось із прислуги принести воду й допомогти з одягом. Можливо, тут знайдеться щось у замку. Якщо ні, нехай відправлять когось у місто.

– Це забагато.

– Це поки що необхідно. У тебе немає зараз своїх коштів, а нам ще в дорогу збиратися.

Вона повільно взяла монету, ніби все ще чекала, що я передумаю.

– Але самій у місто тобі зараз не варто, – додав я. – Якщо щось знадобиться, дочекайся мене. Або попроси через прислугу. Не ходи одна.

Ліора кивнула. Цього разу швидше.

– Добре, пане Лексе.

– Просто Лекс.

Вона ледь помітно стиснула монету в долоні.

– Добре. Лексе.

Я ще кілька секунд постояв біля столу, дивлячись, як Ліора тримає золоту монету. Вона потримала її ще мить, потім стиснула в долоні й опустила руку вздовж тіла.

– Я до темряви ще раз зайду, – сказав я. – Якщо хтось почне ставити зайві питання, кажи про мене. І двері зачиняй.

Вона кивнула.

Я вийшов у коридор і тихо прикрив за собою двері. Замок жив вечірнім життям. Звичайним, робочим, трохи втомленим. Десь дзенькнув посуд. Унизу хтось лаявся, висловлюючи свою думку про відро.

Я спустився сходами й швидко зрозумів, що знайти Віларда в чужому замку буде складніше, ніж просто подумати: мені потрібен Віл. У моєму світі можна було б написати повідомлення. Тут залишалося ходити коридорами й чіпляти людей запитаннями. Регрес очевидний, від інтернету до ввічливого допиту служниць.

Перша служниця, яку я зупинив, перелякалася так, ніби я збирався не дорогу спитати, а притиснути її до стіни.

– Пана Віларда де Ладанко не бачила? – спитав я якомога м’якше.