Частина 6

Ліора. 1293 рік від переселення, 4-й місяць

– Як же добре без цього довбаного ошийника.

Я потерла шию й міцніше стиснула списані аркуші, підходячи до замку місцевого барона. Шкіра досі пам'ятала метал. Варто було провести пальцями трохи нижче підборіддя, і мені починало здаватися, що холодний обруч усе ще там. Напевно, так і залишаються деякі речі після полону. Самих кайданів уже немає, а тіло продовжує їх пам'ятати.

Коли я побачила того чоловіка в дивному сюртуку й від відчаю попросила викупити мене, сама до кінця не вірила, що він погодиться. У нього виявилися гроші. А ще поруч були його супутники. Саме це, мабуть, і врятувало мене. Якби він був сам, наглядачі могли б передумати в будь-який момент. Найгірше почалося вже після торгу, коли ми рушили назад до загону. Усю дорогу я чекала, що щось піде не так. Що Теон передумає. Що з'явиться справжній покупець із більшим гаманцем. Що мене просто заберуть назад. Усі сили залишилися на базарі. Витратила на втечу, на страх, який гнав мене вперед швидше за здоровий глузд.

Годували нас терпимо. Особливо жінок. Рабиня з гарним обличчям коштує дорожче, і всі це прекрасно розуміли. Саме тому мені діставалися не найменші порції й не найважча робота. Тільки від цього легше не ставало. Навпаки. Щоразу, коли я ловила на собі оцінюючі погляди, ставало моторошно думати, кому саме мене збираються продати і для чого. Навіть зараз не хочу уявляти, що чекало б мене далі, якби угода зірвалася.

Коли Теон назвав нову суму, я ледь не перестала дихати. У незнайомця могло просто не вистачити грошей. Тоді все закінчилося б там само, де й почалося. Тепер я вже розуміла, що після моїх слів про дар він залишався у виграші майже за будь-якого розвитку подій. Маг третього рівня коштує дорого. Особливо якщо про цей дар ніхто не знає. І як же добре, що мені вистачило розуму мовчати весь цей час. Скажи я комусь у загоні, що маю дар, і мене вже ніколи звідти не випустили б. Людина з магією привертає занадто багато уваги. Хтось почав би ставити запитання, а пояснювати, звідки в работорговців узялася магиня третього рівня, було б значно складніше, ніж просто позбутися небажаного свідка.

Від цієї думки мені стало не по собі. Коли я розповідала про дар Лексу, то теж ризикувала. Просто тоді мені вже майже нічого було втрачати. Лекс Горішник. Дивне ім'я. Ще дивніша людина. Спочатку він мене викупив. Потім нагодував. Потім запропонував служити йому лише пів року, причому вже не як рабині, а за домовленістю. Я тоді вирішила, що він або дуже наївний, або трохи несповна розуму. Люди не витрачають такі гроші просто так. Особливо чоловіки. Особливо на жінок.

Але потім він погодився скоротити термін до трьох місяців. Відмовився від клятви. І взагалі поводився так, ніби купив не рабиню, а найняв працівника. Я вже майже впевнилася, що Боги обділили його здоровим глуздом, і одразу ж подумки подякувала їм за цю рідкісну щедрість. Я досі не розуміла, чого він насправді хоче. Можливо, просто ще не показав справжнього обличчя. За останні тижні я занадто часто переконувалася, що люди можуть прикидатися ким завгодно.

Я підняла очі на кам'яні стіни попереду й мимоволі сповільнила крок. Ось це теж не вкладалося в голові. Чому людина, яка купила рабиню на базарі, веде її до замку барона? Ще вчора я була власністю работорговців. Сьогодні стояла біля воріт місцевого володаря з аркушами в руках і поняття не мала, що чекає мене за цими стінами. Звичайно, я вже в статусі вільної людини, хоч і обтяжена договором.

Чим більше я думала про Лекса Горішника, тим менше його розуміла. І чомусь саме це починало лякати найбільше. Чи я потрапила в компанію до якогось пришелепуватого, чи то він настільки добрий, що аж блаженний. А може, я поки мало знаю і насправді він не кращий за інших чоловіків, лише вміє гарно прикидатися.

Рарк Тинь

– Думаю, до воріт уже самі дійдете, не знайшовши ще якихось пригод. Не те щоб я за тебе переживав, проте, Лексе, пригоди без мене то не діло. Я не хочу пропускати саме цікаве.

Я поправив сокиру на плечі й кинув погляд на замкові ворота. До них лишалося зовсім трохи, а значить, далі Лекс мав би впоратися сам. І не зрозуміло навіть, хто кого опікає: тоді він мене, тепер я його.

– Ти не в замок? – запитав Лекс.

– Хочу навідатись у місцеву гільдію найманців. Можливо, мене до завтра не буде. Якщо будуть відомості про вдову Оквудів, то дочекайся мене. І якщо будеш заносити до артефактора кістки, то або візьми Віла, або нехай тобі дадуть когось у супровід.

– Думаєш, усе настільки серйозно?

– Думаю, що не треба спокушати твоїх ворогів.

– Це зараз була турбота?

– Просто бережу майбутні інвестиції. І ще, – продовжив я. – В дорогу прикупи зручний віз із конем. Я знаю, ти хочеш брати кархів на Оквуд, і правильно хочеш. Але один-два коня теж не завадять.

– Буду мати на увазі.

– Будеш мати на увазі кілька келихів елю.

Лекс хмикнув.

– Дякую за пораду. І за сьогодні теж.

Я лише махнув рукою. Лекс на мить затримав на мені погляд, потім примружився.

– Гарно тобі погуляти, Рарку.

Я фиркнув.

– Нічого від тебе не приховаєш.

– Навіть не намагайся.

– От через це я іноді думаю, що в тебе в голові сидить якийсь дрібний дух і підслуховує чужі думки.

– Якби сидів, він би вже давно втік.

– Значить, розумний дух.

Навіть Ліора ледь усміхнулася.

Я розвернувся й рушив дорогою назад до міста. За спиною залишилися замкові стіни, охорона біля воріт і найдивніша компанія, яку мені доводилося зустрічати за останні роки. Химерна в нього голова, в цього Лекса. Борг життя треба віддавати. Якби не він, то лежати мені зараз десь у лісі або в замку замість кісток Авіра. Допомогти йому було правильно. А з Лексом можна було допомагати й водночас не лишатися з порожніми руками.

Більшість людей, почувши про Оквуд, одразу починали хитати головою. Розуміли, скільки треба золота та людей, щоб втримати ті землі. І хоч крисолюди не найсильніший суперник, проте селянам і їх вистачить. Після таких підрахунків тільки дурний або мрійник туди вкладеться. Лекс натомість вирішив зайти з іншого боку, будувати дамбу. Я похитав головою. Дурна справа настільки, що в неї навіть могли з’явитися шанси.