Частина 5

Коли двері лавки артефактора зачинилися за нашими спинами, світ за ними здався надто гучним і надто справжнім. Рарк ступив поруч, поправив ремінь на плечі й скоса глянув на мене.

– Артефакти – ненадійна річ, – сказав він. – Я вже не раз бачив, як вони підводили свого володаря.

Я глянув на нього.

– Звичайно. Саме тому ти щойно купив амулет згортання крові?

Рарк навіть не знітився, тільки скривив губи в усмішці.

– То на всяк випадок. Раптом тобі знадобиться. Та й у моїх руках хай тільки спробує не спрацювати.

Я відчув чийсь погляд, озирнувся навколо, проте було досить багато людей і вирішив, що хтось просто уважніше на мене подивився.

– Я тебе розумію, друже, – сказав я. – Якби мені таке зробили з ногою, я б сам скупив усі амулети в цій лавці. Навіть ті, що допомагають тільки в присутності дуже наляканого власника. І, скоріше за все, я ще обов’язково щось куплю, якщо не знайду нам у похід нормального лікаря.

– Лікар краще, – визнав Рарк. – Амулет кровотечу зупинить. А лікар підлікує і розкаже про твою дурість.

– Тобто лікує тіло й надмірну впевненість.

– Самовпевненість у тебе присутня. Я перевіряв.

– Це коли?

– Щоразу, коли ти говориш із баронами так, ніби в тебе за спиною не я один, а цілий загін родичів із сокирами.

Я хотів відповісти, але вчасно прикусив язика. Бо, якщо чесно, іноді саме так я себе і поводив. Ми рушили далі вздовж вулиці. Після лавки Освальда звичайні товари вже не так захоплювали.

– До речі, – сказав я, коли ми відійшли від лавки ще на кілька кроків. – Я все ніяк не зрозумію. Чому захисний артефакт коштує дешевше за корову? Життя ж наче дорожче.

Рарк скоса глянув на мене.

– Тут усе просто. Захисні артефакти, як і бойові, це спроба повторити заклинання мага. Часто невдала. Чим складніша дія, тим більше вірогідність, що щось піде не так.

– Тобто вони можуть просто не спрацювати?

– Можуть. А можуть спрацювати слабше. А можуть спрацювати пізно. А можуть розрядитися раніше, ніж ти згадаєш, що вони в тебе є. Там занадто багато дрібниць. З цим тобі краще до Віларда, він розкаже розумними словами деталі.

Я мимоволі посміхнувся.

– І на тому дякую.

– Хочеш добрий захист, потрібне дороге каміння. Ще краще осередок. Тоді річ уже тримає силу інакше. Але там і ціна інша, набагато дорожча, якщо порахуєш.

Рарк поправив ремінь на плечі, ніби сама розмова про артефакти його дратувала.

– І обвішатися ними, теж не вийде. Коли на тобі забагато захисних цяцьок, вони починають заважати одна одній. Збоять ще частіше. Тобі ж навіть у посох не можуть напхати скільки завгодно заклинань.

– Тобто повний набір «щоб мене ніхто не вбив» не продається?

– Продається. Називається «не лізь туди, де тебе вб’ють».

– Дорога річ?

– Для тебе, схоже, майже недосяжна.

Я зітхнув, а Рарк, здається, навіть отримав задоволення від цієї відповіді.

– За дві золоті, – продовжив він, – я найму двох лучників. Вони засиплять тебе стрілами, і твій амулет може й один раз щось відведе. Може. А решта стріл полетить далі. Артефакт дає шанс, Лексе. Шанс, а не безсмертя.

– А побутові надійніші?

– Зазвичай. Там простіші руни. Світити, гріти, сушити, чистити воду. Маленька дія, мало примх. Тому такі речі й купують охочіше. Вони працюють сьогодні, завтра і післязавтра. А захисний амулет може врятувати один раз. Може й не врятувати.

Він трохи помовчав.

– Селянин не купить такий артефакт замість корови. Корова годує. Молоко, теля, робота, гній на поле. Кожен день користь. Для воїна це має сенс. Для селянина просто дурість.

Я кивнув. У такому вигляді воно звучало значно логічніше.

– У мене дар тілесний, – додав Рарк. – Він зав’язаний на тіло, силу, відновлення. Тому всі ці рунні хитрощі я не дуже знаю. Якби все так гарно працювало, то артефактори були б найбагатші з усіх.

Він глянув на мене вже уважніше.

– У тебе є дорогоцінний камінь, не дивуйся, я бачив. Якщо Освальд зробить захист на ньому, річ може вийти надійнішою. Але не треба на нього покладатись.

– Тобто висновок: артефакти ненадійні, але ти все одно купив амулет.

Рарк навіть не моргнув.

– Я ж казав. На всяк випадок… І сподіваюся, від авіра ще залишаться кістки, – раптом сказав Рарк. – На кістках авіра можна добре заробити.

Я кивнув. Тут я з Рарком був згоден. Авір мало не вбив нас, але після смерті продовжував бути корисним.

– І це ще один привід повернутися в замок.

Щойно я про це сказав, рука сама лягла на пояс. Я хотів торкнутися кошеля зі сріблом, ніби оцінюючи прибуток.

Пальці знайшли ремінь, край одягу і порожнє місце. Я різко зупинився.

– Що? – спитав Рарк.

Я провів рукою ще раз. Кошеля не було. На мить у мені піднялася дуже спокійна злість, яка потребувала виходу. Я озирнувся.

Люди рухалися повз, кожен у своїх турботах. І серед цього руху я побачив худого підлітка в завеликій куртці. Він саме звертав у вузьку вуличку між будинками. Рука притиснута до боку. Крок швидкий, але ще не біг. Він озирнувся на нас, і це його остаточно видало. Я розізлився не лише на злодія, а й на власну розслабленість. На те, що на мить повірив: можна просто йти вулицею і спокійно розмовляти.

– Стій! – крикнув я.

Підліток смикнувся й рвонув уперед.

А мої ноги вже самі бігли за ним.

Я звернув у провулок слідом за хлопчиськом. Провулок виявився вужчим, ніж здавався здалеку: між кам’яними стінами ледве могли розминутися двоє людей, під ногами хлюпала стара калюжа, а зверху звисали мотузки з білизною й дерев’яні балки.

Попереду мигнула завелика куртка.

– Стій! – гаркнув я й додав швидкості.

І майже відразу подумав, що це одна з найдурніших фраз в історії людства. Ще на Землі мене завжди цікавило, чи хоч раз хтось почув “Стій!” і такий: “А справді, чого це я тікаю?” Може, сенс був у тому, щоб привернути увагу інших. Або попередити усіх, хто тут злодій, якщо будуть розбиратись.