Частина 4

Заходячи в лавку, я чомусь очікував чогось вичурного. Напівтемряви, сушених жаб під стелею, навіть черепів на полицях і старої відьми, яка дивиться на відвідувачів, ніби вже знає, кому скільки лишилось жити.

Реальність виявилася значно прозаїчнішою. Лавка нагадувала суміш ювелірної майстерні та крамниці антиквара, куди випадкові люди навряд чи заходили часто. Вуличний гамір лишився за дверима, і всередині наче вимкнули звук вулиці. Уздовж стін стояли темні дерев’яні шафи. Найдорожчі речі лежали в закритих скриньках із маленькими вставками мутного скла, а частину майстер тримав за прилавком, подалі від чужих пальців.

На полицях вистачало дивних предметів. Одні виглядали дорогими, інші небезпечними, а деякі наче зі звичайного магазину «Все для дому».

В одній зі скриньок лежав кинджал із темно-синім каменем у руків’ї. Камінь не світився і не був дорогоцінним, але погляд чомусь постійно до нього повертався. Поряд стояв бронзовий диск із кількома рухомими кільцями. Трохи далі висіла срібляста підвіска, усередині якої повільно кружляла крихітна світла іскорка.

Я сам не помітив, як зробив крок ближче. Цікавість усередині вже підняла голову і тепер уважно роздивлялася кожну полицю.

У дальньому кутку сидів кремезний чоловік із короткою бородою. Біля стіни стояв короткий спис, а під рукою лежала дубинка. Він не сказав жодного слова, але поглядом провів нас так уважно, що бажання щось украсти зникло б навіть у професіонала.

Ближче до прилавка стояв інший чоловік років п’ятдесяти. Волосся вже добре зачепила сивина, але рухався він легко. На ньому був темний шкіряний фартух із безліччю кишень, а на пальцях виднілися старі шрами. Людина, яка багато років працює руками.

– Доброго дня, панове. Мене звуть Освальд Ремар. Артефактор п’ятого рівня. І це моя лавка. З якою ціллю завітали?

– Пане Освальде, мене звуть Лекс Горішник. Вашу лавку порадив мені Ренард де Ладанко. А це мій товариш Рарк Тинь.

Після згадки Ренарда артефактор став уважнішим. Зовсім трохи. Просто тепер дивився на відвідувачів, як на людей, яких варто вислухати.

– Приємно, коли мене рекомендують такі поважні люди. Ви за чимось конкретним чи просто цікавитесь?

– І те, і інше. Перед тим як перейти до справи, я б із задоволенням подивився на ваші роботи. Ну і, якщо ви не проти, трохи послухав би про те, чим займається артефактор. Для мене ця тема поки нова.

Освальд ледь усміхнувся.

– Цікавість – це добре. Особливо коли вона приходить разом із монетами.

Рарк тихо хмикнув.

– Пане Освальде, ви практичний чоловік. Це підкуповує.

– Роки роботи навчають правильно визначати пріоритети, – відповів артефактор.

– А я думав, що артефактори живуть любов’ю до мистецтва.

– Любов’ю до мистецтва ситим не будеш. А от любов клієнтів до зручностей дозволяє добре заробляти.

Мені вже починав подобатися цей чоловік.

Освальд вийшов з-за прилавка й підійшов до найближчої шафи.

– Більшість людей помиляється, коли думає, що найбільше продаються бойові артефакти. Насправді найбільше прибутку приносять зовсім інші речі.

– Захист? – припустив я.

– Лікування? – вставив Рарк, згадавши свою болючу тему.

– Лінивці.

Я моргнув.

– Перепрошую?

– Люди, які не хочуть носити воду, розпалювати вогонь або щоранку бігати за свічкою.

Мимоволі посміхнувся навіть Рарк.

– І багато таких?

– Достатньо, щоб я вже двадцять років не торкався плуга.

– А я справді думав, що найбільше купують бойові артефакти.

– Так думають майже всі чоловіки до тридцяти років, – спокійно відповів Освальд. – Потім вони раптом починають цінувати гарячу воду, теплу кімнату і здорову спину значно більше, ніж можливість ефективно когось убити.

Рарк розсміявся першим. Навіть охоронець у кутку ледь помітно посміхнувся. Схоже, розмова починалася правильно. А я вже дивився на полиці зовсім іншими очима. Я побачив перед собою нове ремесло. І, можливо, нову дорогу для себе.

Я ще раз оглянув полиці.

– Шановний пане Освальде, а чи могли б ви показати свій товар трохи детальніше? Що саме є у продажу і скільки воно коштує? Хотів би прицінитися і зрозуміти, що з цього може мені підійти.

– Із задоволенням, – усміхнувся Освальд. – Майстер завжди радий показати свою роботу тому, хто здатен її оцінити.

Він підійшов до найближчої шафи й відкрив одну зі скриньок.

– Почнемо з побутових артефактів. Ніколи не знаєш, що може знадобитись.

Освальд дістав невеликий камінь у мідній оправі.

– Світляк. Найпростіший. Дає світло приблизно як свічка. Чотири срібні.

Поруч він поклав тонку залізну пластину з прозорою краплею всередині.

– Цей уже освітить усю кімнату. Вісім срібних.

Я кивнув. Для ремісника чи купця цілком підйомні гроші. Освальд хотів сказати ще щось, але в задній кімнаті щось глухо дзенькнуло. Він завмер, скосив очі туди й тільки після паузи продовжив, ніби нічого не сталося.

– Грійник, – Освальд показав темну металеву пластину завбільшки з долоню. – Сім срібних. Підігріває воду або їжу.

– Корисна річ у дорозі, – зауважив Рарк. – Особливо коли плащ мокрий, а до ранку ще жити й жити.

– Саме тому їх і купують, – погодився майстер. – Вогняні речі я роблю разом із ковалем. Його рука в жарі краща за мою. Мої напрями – повітря і вода. Іноді ще співпрацюю з цілителем, коли замовлення стосується ран або хвороб.

Поряд лежав тонкий дерев’яний обруч із блакитними прожилками.

– Сушар. Вісім срібних. Після дощу одяг висохне значно швидше.

Потім він показав маленьку дерев’яну плашку з різким трав’яним запахом.

– Плашка від комах. П’ять срібних.

– На болотах, думаю, незамінна річ, – сказав я.

– На болотах люди зазвичай готові платити вдвічі більше. Шкода, що розуміють це вже там.