Частина 3. Ліора

Частина 3

Ліора. 1293 рік від Переселення

Ще кілька разів спустошити резерв, і скоба піддасться.

Я повільно провела пальцями по металу, ніби просто поправляла ціпок біля натертої шкіри. Робила це вже не першу ніч і не перший день, уривками, коли наглядачі відверталися, коли хтось кашляв, коли в сараї здіймався шум або темрява ховала мої руки. Сила входила в метал дуже повільно, майже разом із диханням. На різкий удар мене б не вистачило, та й дурниць робити не можна. Тут навіть тупий наглядач умів чути краще тоді, коли це могло вдарити по його доходах.

Скоба під пальцями вже стала слабшою. Ледь-ледь. Як стара застібка на плащі, яку роками смикали в дорозі, і тепер я розуміла, що мені вдасться задумане.

Думки не заважали. Злість лише надавала сил.

Боги… мене тоді ще навіть не було на світі. Мати, може, ще й не знала Северина, не чула його голосу, не бачила його рук на краю свого столу, а моя доля вже починала складатися десь там, на імперському турнірі, між чужою зверхністю, сміхом і фразою, яку Альбрехт Вейріх так і не пробачив. Двоє чоловіків образили один одного при свідках, і через роки я сиділа на брудній соломі, в ошийнику, з чужим записом замість імені й металом на нозі.

Северин де Коган.

Альбрехт де Вейріх.

Іноді мені здавалося, що ці двоє ненавиділи одне одного сильніше, ніж любили власні доми.

Одного я знала з материнських розповідей і тих вечорів, коли вона все ж дозволяла минулому сісти поруч із нами. Другого з того, як люди стишували голос, коли це ім’я звучало поруч із Коганами.

Я іноді злилася на матір за те, що вона ніколи не говорила про батька погано. Мала б, мабуть. Після всього мала б. Бо насправді він просто відіслав її подалі разом зі мною, подалі від свого дому, від законного життя, від очей тих, перед ким йому було важливо стояти чистим. Але коли мати згадувала Северина, її голос змінювався. Ставав тихішим, теплішим, ніби вона торкалася не чоловіка, який залишив її, а чогось, що досі не вміла відпустити. І саме це поселило в мені дурну романтичність та віру в любов, у якій я сама собі не зізнавалась.

За стіною хтось засміявся п’яно й коротко.

Я завмерла, не прибираючи пальців від скоби. У темряві поруч важко дихали невільники. Хтось уві сні шепотів чиєсь ім’я, домашнє, тепле, ще не стерте остаточно цим місцем.

Варта пройшла повз.

Я опустила голову нижче, сховала обличчя за волоссям і знову натиснула пальцями на метал.

Ще кілька разів.

Які ж чоловіки іноді дурні. Одне приниження, одна фраза, кілька ударів на турнірі, а потім ціла провінція Імперії стикається з наслідками. Люди роками ведуть неоголошену війну через чужу гордість.

Турнір в Імперії

1260 рік від Переселення

У залі було занадто багато світла, вина й голосів. Сміх уже втрачав тверезість та ставав голоснішим. Свічки та магічні світильники відбивалися в коштовностях на жіночих шиях, у відполірованих застібках дворянських плащів, у темних плямах вина на столах. Музика змішувалась із запахом м’яса, дорогих масел і людської зверхності.

Северин де Коган стояв біля довгого столу з вином і вже починав шкодувати, що приїхав на цей банкет.

Турніри він любив більше.

На полі все було простіше. Там людина або тримала удар, або ні. А тут половина залу говорила так, ніби кожне слово спочатку крутили в роті разом із вином.

Комір святкового камзола натирав шию сильніше, ніж ремені обладунку.

– Для людини з прикордонної провінції ви напрочуд сміливо тримаєтесь серед справжніх домів, пане Коган.

Голос пролунав поруч м’яко, майже ввічливо.

Северин повернув голову.

Альбрехт де Вейріх виглядав саме так, як і мав виглядати спадкоємець одного з найбагатших домів півдня Імперії. Темний дорогий камзол сидів на ньому без жодної складки. Волосся було вкладене надто акуратно для людини, яка весь день провела на турнірі. А в усмішці жило те саме ледь помітне тепло, яким багаті роди часто прикривають зневагу.

Северин ковтнув вина.

– А я чув, що у Вейріхів навіть конюхи говорять так, ніби народилися при дворі.

Поруч хтось тихо пирхнув у кубок.

Очі Альбрехта ледь звузились.

– Вам пасує така прямота, Коган. У прикордонних родах вона, мабуть, замінює виховання.

Тепер сміх пролунав уже відкритіше.

Северин повільно поставив кубок на стіл.

– А у Вейріхів виховання, схоже, замінює все інше. Особливо там, де мала б бути сміливість.

Усмішка Альбрехта застигла.

Навколо стало тихіше.

Навіть музика раптом почала звучати десь далі.

– Ви зараз ставите під сумнів мою честь? – голос Вейріха лишався спокійним, але в ньому вже з’явився метал.

– Ні, пане Вейріх. Я лише помітив, що ви надто часто ховаєте її за словами.

Кілька людей поруч завмерли. Один зі слуг зупинився просто посеред кроку.

Альбрехт дивився на Северина кілька секунд, потім повільно перевернув кубок у руці.

Темне вино стекло по кам’яній підлозі просто між ними.

У залі стало тихо.

По-справжньому тихо.

– Тоді перевіримо, Коган, скільки у вашій прямоті сталі.

Северин опустив погляд на темну пляму вина біля своїх чобіт, потім знову підняв очі на Вейріха.

І вперше за весь вечір усміхнувся по-справжньому.

– Нарешті ви почали говорити як чоловік.

За двадцять хвилин потому.

Нічне подвір’я за палацом ще пахло вином, мокрим каменем і потом.

Смолоскипи кидали рване світло на коло, яке швидко звільнили для дуелі. Частина дворян уже спустилася з бенкетної зали вниз. Інші дивилися з відкритих галерей і сходів, ніби раптом знайшли собі цікавішу виставу, ніж музика й танці.

Альбрехт Вейріх важко дихав, тримаючи меч нижче, ніж кілька хвилин тому. На темному камзолі лишився поріз, губа була розсічена, а пил і бруд на коліні виглядали майже образливіше за кров.