Частина 2

Я розплющив очі.

Стеля була та сама. Дерево над головою темніло між балками, і в тих плямах ще трималася ніч. Але світло вже змінилось. Замість нічної лампадки у кімнату просочувалося сіре ранкове світло, прохолодне й вимогливе. Голова ще трохи боліла, але вже без учорашнього дзвону. Лише зрідка всередині ніби хтось шкрібся, перевіряючи, чи все на місці. Схоже, трави й мазі зробили своє.

Не ідеально, але в моїй ситуації “не ідеально” вже звучало як оптимістичний прогноз.

Скрегіт повторився.

Камінь ішов по лезу з тихим металевим скреготом, повільно й уперто, наче Рарк спеціально перевіряв, скільки звуків може витримати моя голова. Саме цей звук, схоже, і витягнув мене зі сну. Не біль, не чергове чудовисько з Проклятих земель, а чиєсь небажання спати і любов до сталі.

Я повільно повернув голову й побачив Рарка.

Варк сидів біля стіни, уже одягнений і непристойно бадьорий для істоти, яка теж брала участь у п’янці, бійці й загальному приниженні здорового глузду. На колінах у нього лежала сокира. Він водив каменем по лезу з таким виглядом, ніби не зброю точив, а вирішував долю світу.

За віконницею десь далеко скрипнули колеса. Потім хрипко крикнув чоловік, у відповідь заіржав кінь, і ще хтось вилаявся так, що ранок остаточно перестав прикидатися тихим. Десь глухо бахнули двері, по коридору пройшли важкі кроки.

День у замку вже почався. І, як завжди, ніхто не поцікавився, чи я до цього готовий.

Рарк ще раз провів каменем по лезу. Метал скреготнув.

Моя голова на це образилась.

– О, прокинувся, – сказав він, навіть не піднімаючи очей. – У нас у степах є сонний борсук. Спить так міцно, що його можна тягти за хвіст, а він тільки сопе. Ти зараз на нього схожий. Тільки борсук після сну зліший.

– Дякую. Я теж радий тебе бачити.

– Радість у тебе якась побита.

– Це не радість. Це наслідки переоцінки своїх сил.

Рарк хмикнув і глянув на сокиру так, ніби вона розуміла його краще за мене.

– Голова тримається?

– Формально так. Але я відчуваю, що вона має претензії до власника.

– Власник, схоже, дав їй привід.

– Власник виживав у складних алкогольних умовах.

Рарк нарешті підняв очі. У погляді було щось середнє між насмішкою і зацікавленням.

– У тебе дивні слова для “поліз у бійку”.

– Я не ліз. Мене культурно запросили.

– Обличчям у багнюку?

– Місцевий етикет я ще вивчаю.

Він посміхнувся самими кутиками губ і знову провів каменем по лезу.

– Мені здається, тобі потрібне чітке наставництво. Бо без нього ти знову щось вигадаєш, залізеш у лайно, а потім будеш розповідати, що тобі пощастило.

– Під твоїм наставництвом я, боюсь, швидко дійду до простої життєвої мудрості: спершу бий, потім їж, а між цими великими справами точи сокиру.

Рарк не образився. Навпаки, посмішка стала ширшою.

– А може, я хотів би, щоб усі так думали?

Він сказав це легко, майже ліниво. Але очі в нього на мить стали зовсім іншими. Уважнішими, старшими. Наче він бачив більше, ніж міг показати його вік.

Я подивився на нього уважніше.

– Ого. Тобто під сокирою є ще й голова?

– Іноді.

– Небезпечно. Люди можуть почати тебе недооцінювати.

– Це їхня проблема.

– У бійці ти справжній мастак, тут визнаю.

– Не тільки в бійці.

– Зараз прозвучало так, ніби мені краще не уточнювати.

– Мудра думка. Тримайся її.

Я повільно сів. На мить мене хитнуло, але не настільки, щоб знову знайомитися з підлогою. Уже добре. У скроні смикнуло, під ребрами відгукнулась учорашня бійка, і тіло обережно повідомило, що воно ще б відпочило. Бажано в іншому світі, де немає баронів, крисолюдів і всяких авірів.

Але мозок уже прокинувся.

І, як завжди, одразу почав створювати проблеми.

Я сів на край ліжка, почекав, поки кімната остаточно перестане хитатися, і потягнувся до чобіт.

– Хочу пройтися, – сказав я. – Провітритися.

Рарк глянув на мене схвально, але якось надто швидко.

– Просто провітритися?

– Ну… ще ринок подивитися. Часу на все не так багато, а прицінитись потрібно.

– Ось тепер звучить правдиво.

– Що саме?

– Люди завжди починають із “просто провітритися”. Потім їм треба “тільки глянути”. А далі вони вже стоять серед базару, тримають у руках якусь непотрібну дурницю і переконують себе, що без неї жити не можна.

– Ти не хочеш зі мною?

– Хочу.

Я завмер із чоботом у руці.

– Якось ти швидко погодився.

– Бо якщо ти підеш сам, буде гірше.

– Для мене?

– Для ринку.

Я подивився на нього. Рарк встав, одягнув на сокиру чохол і лукаво посміхнувся.

– Ти сьогодні прямо загадковий.

– Це наставництво.

– Я вже боюся за своє духовне зростання.

– Бійся за монети. Ринок любить тих, хто ходить з відкритим ротом.

Оце вже було корисно.

Я підтягнув чобіт, повільно нахилився за другим і відчув, що справді почуваюся краще.

– Буде ще порада щодо місцевого базару?

– Буде. І запам’ятай, бо це моя доброта, а вона не щодня прокидається. Не показуй, що товар тобі дуже потрібен. Якщо продавець побачить у твоїх очах любов, ціна одразу подорослішає.

Рарк говорив про монети й ринок, але чулось таке не як повчання. Він уже порахував ризики за мене і не хотів називати це турботою. Інформація про торгівлю була мені давно відома. Підозрюю, у моєму світі маркетинг і менеджмент розвинуті краще, але цікаво було інше: він вирішив берегти мої кошти. Мабуть, усе ж таки збирався залишитись зі мною довше.

Я попросив Рарка злити мені води, нашвидку вмився й привів себе до людського вигляду. І, о щастя, їжа вже теж була в кімнаті. Як виявилось, то Віл проявив турботу й дав розпорядження.

Я з’їв усе до дна.

Миска спорожніла швидше, ніж я відчув ситість. Ложка черкнула по глині, і я ще мить дивився всередину, ніби їжа могла сама з’явитись. Апетит повернувся як господар становища: сів у мені, розправив плечі й заявив, що всі попередні страждання, звісно, заслуговують поваги, але сніданок на першому місці.