Частина 1

Ендаріон. Адаптація на межі

Книга 2
Частина 1

Схоже, останній удар у таверні зробив те, чого не змогли медитація, осередки і всі мої спроби мислити тверезо. У голові прояснилось. Але ясний розум не означає, що все добре.

Я нарешті зрозумів, куди я вляпався. А те, що я вляпався, то точно.

Голова боліла так, ніби хтось засунув у череп дзвін і тепер час від часу тихо бив по ньому ложкою. Не сильно. Так, для підтримання атмосфери. Я лежав на спині, дивився в темну стелю й намагався не рухати очима зайвий раз, бо очі, як виявилося, теж можуть стукати всередині голови.

Кімната дихала чужим життям. У темних щілинах між дошками збиралась нічна прохолода, лампадка на столику дотлівала жовтим оком, а десь за стіною замок уже починав ворушитися. Тихі кроки, приглушений голос, скрип дерева, якому набридло тримати чужі таємниці. Я лежав серед цього всього, наче тимчасово покладена річ, яку ще не вирішили куди прилаштувати. Під потилицею була не моя подушка. Точніше, тут у мене взагалі нічого мого не було, крім рюкзака з уламками минулого життя, кількох дивних знань і впертої звички виживати там, де розумні спочатку озирнулися б і пішли в інший бік. Ну може регулярно розуміти, що  я знов встряв, це теж моє.

Барон дав мені магічну обіцянку. Це мало б заспокоїти. У цій обіцянці відчувалося щось важке. Наче між мною і бароном на мить натягнули невидимий дріт. Він не душив і навіть не тиснув. Просто був. І саме це насторожувало найбільше. Видимі кайдани хоча б можна помацати. А коли тебе тримає слово, підкріплене магією, ти ще маєш зрозуміти, за яку саме частину тебе взяли.

Не заспокоювало. На Землі договори обходили без магії. Тут, підозрюю, можливостей було більше, а совісті не факт, що додалося.

Я не знаю, як вони працюють. Будь-які клятви можна обійти. Можна виконати слово так, що потім краще б його ніхто не виконував. Можна дати людині те, що обіцяв, а потім забрати в неї все інше. Можна врятувати від вовків і завести до кімнати з людьми, які посміхаються страшніше, ніж вовки кусають.

Я робив вигляд упевненого в собі чоловіка. Майже аристократа, хай йому грець. Говорив спокійно, дивився прямо, не робив дивний вигляд, коли не розумів, про що йдеться. Показував, що знаю, чого хочу, і приблизно розумію, як цього досягти.

Гарна вистава. Залишалось навчитися дивитись на людей так, ніби мої предки сім поколінь поспіль володіли землею і пили найдорожчі вина. Хоч для бастарда то не обов’язково.

Шкода, що головний актор лежить зараз із гулею на голові й намагається згадати, чи його не знудить, якщо повернутися на бік.

Я в іншому світі. У магічному світі. У світі, де середньовіччя співіснує з артефактами, клятвами, осередками у звірах і істотах, які  не мали б існувати. Тут дивні тварини. Дивні раси. Дивні правила.

І все ж найхижіша тварина, як завжди, людина.

Назви, одяг, звичаї інші, але людей я знаю. У когось страх проявлявся в занадто прямій спині. У когось жадібність блищала в очах раніше, ніж він устигав усміхнутися. Хтось говорив про честь так часто, що, скоріш за все, прикривав цим словом дірку в совісті, і це при тому, що я тут не так давно. Звір нападає всім тілом. Людина часто починає з пояснення. Вона спершу переконує себе, що має право, що так треба, що інакше не можна, що хтось мусить прийняти важке рішення. А потім уже бере чуже, наказує, карає, продає або зраджує з обличчям людини, яка просто виконує необхідне.

Ендаріон. Вони вимовляли це слово так природно, ніби воно мало бути в мене в крові разом із умінням ходити й дихати. Для них це була назва всього навколо. Для мене це була ще одна дірка в знаннях. Варки, кови, лістери, крисолюди, драконіти, живи… Частину я бачив, частину тільки чув у чужих розмовах, а частину поки уявляв так погано, що мозок підсовував картинки з дешевої фантастики. Дуже бракувало інтернету. Не для розваг. Для банального: як не образити драконіта за обідом.

У мене є знання. Не магічні. Земні. Як зробити дамбу в землях Оквудів. І не просто дамбу, а спробувати роздвоїти річку, пустити її ще й по старому руслу, відрізати баронство від набігів крисолюдів. Якщо пощастить, вода може затопити частину їхніх ходів або хоча б зробити підхід до Оквуда менш зручним для хвостатих. То моя  основна задумка, яка дасть змогу спробувати  закріпитись і стати кимось.

Технічно це можливо.

Я знаю, як це робиться. Не на рівні професора з кафедри гідротехніки, звісно. Але мій дід був інженером. І він не просто любив розповідати, як у давнину ставили греблі, укріплювали береги, відводили воду. Я ще й сам брав участь у побудові невеликої дамби в селі. Такої, з розряду “на колінці, з того, що є, але щоб стояло”. І воно стояло. Я пам’ятав сільську річку після дощу. Каламутну воду, яка лізла через край, мокру глину під чоботами, мішки, що важчали в руках так, ніби в них насипали не пісок, а всі гріхи місцевої адміністрації. Пам’ятав, як дід стояв по коліно в багнюці й пояснював, куди піде вода, якщо її змусити.

От тільки дамба сама себе не побудує. Земля сама себе не захистить. А баронство, навіть розорене, це не дачна ділянка біля річки, де можна поставити паркан і сказати: моє.

Треба домовитися з вдовою Оквудів. Викупити право на землі, які зараз нікому не потрібні, бо там, крім смерті, болота, руїн, крисолюдів і дуже сумнівних перспектив, нічого немає. Потім треба зробити так, щоб це право визнали ті, хто має силу. А для цього треба самому здобути силу.

Я не розумію місцевої політики. От взагалі.

Хто тут має реальну владу? Барон? Гільдії? Купці? Маги? Служителі культів? Чи хтось із тіні, про кого знають і мовчать?

Стоїки колись радили ділити світ на те, що контролюєш, і те, що ні. Дуже розумна думка. Особливо коли лежиш із гулею на голові й розумієш, що поки контролюєш максимум власне дихання, та й те з кривим обличчям.

Мені потрібні люди.

Люди і ще раз люди.