Розділ 5

Поки не вибралися з руїн, ми мовчали. Так поспішали все зібрати, що не відволікалися на обговорення знахідок, працювали як прокляті. І сказати б, що все це маячня, але Девід також нервувався, і в мене відчуття небезпеки, яка от-от насувається, не зникало.

— Треба доповнити наші правила техніки безпеки, — це було перше, що сказав Девід, коли ми сіли в електрокар і рушили з місця. За спиною залишилися руїни, тепер куди більш похилі та моторошні, ніж були досі. Я згідно зітхнула. Мені було трохи ніяково, все-таки бути причиною обвалу стародавньої будівлі не хотілося.

— А знаєш, нам насправді пощастило, що трясіння припинилося, варто мені було зняти сферу з постаменту, — оптимістично висловилася я. Напруга поступово танула, так що я навіть влаштувалася зручніше на сидінні.

— Краще б ти її не чіпала взагалі, — у відповідь мені дісталося бурчання, Девід при цьому кусав губу. Він завжди так робив, коли дуже сильно хвилювався, тому я вирішила не продовжувати суперечку і не нагадувати йому про те, що будівля могла трястись просто сама по собі. І тоді нам було б набагато гірше.

Схоже, в руїнах був захований якийсь механізм, незрозумілий і, швидше за все, зламаний. Або спрацював не так, як треба. Все ж таки невідомо, скільки ці руїни і де простояли.

Чи все ж таки це був механізм самознищення?

В останнє вірилося слабо, зважаючи на картинки і самі статуї, нехай і страшні як моє життя після Зміни, які показували щось інше. Але на народження або піднесення те, що сталося, також мало було схоже — сфера потріскувала, вібрувала і змушувала будівлю також вібрувати.

Дефект? Поломка? Швидше за все так, все ж таки час нічого і нікого не щадив.

Це звісно диво, що варто було мені зняти сферу з постаменту, як майже відразу всі підозрілі ефекти припинилися. Нас не поховало під камінням.

Щоправда, тиша, яка панувала після землетрусу, не дуже радувала. Це була така тиша, коли ти прислухаєшся до найменшого, найчутнішого для людського вуха звуку, щоб уловити, звідки прийде небезпека. Напевно, тому Девід миттю відкрив двері картою, здається, він навіть не зрозумів, як саме і що зробив. Його мозок спрацював на всі двісті відсотків, і ми ввалилися всередину звичайної офісної будівлі, тільки на підземні поверхи, і завмерли, притулившись до стін.

До правил безпеки дійсно варто було додати пункти. Не чіпати нічого стародавнього, не ходити в руїни, не перевіривши їх на сейсмостійкість. Але насправді досі ми стикалися максимум із зачиненими дверима — на кодовий, електронний чи звичайний замки — і зграєю диких собак. Ще був невеликий конфлікт із поліцією, але оскільки нічим протизаконним ми не займалися — лише копалися на звалищі, нас того ж дня і відпустили. А руїни — це щось за межею мого досвіду, хіба що я згадала б фільми про Індіану Джонса.

— Гаразд, забули, — скуйовдив брудною рукою волосся Девід і розслаблено відкинувся на сидінні. Отже, він уже заспокоївся і був готовий до подальшого обговорення. До того ж улов сьогодні справді був вражаючим.

— Як багато часу тобі потрібно, щоб перевірити усі диски та накопичувачі, які ми зняли?

— Приходь завтра, будуть перші результати, — Девід хмикнув, але настрій у нього явно поповз вгору. Ще б пак! По-перше, ті два підземні поверхи будівлі зовсім не постраждали, там навіть якесь аварійне освітлення було, правда, не зрозуміло звідки. По-друге, вдалося знайти близько п'яти робочих ноутбуків, купу флешок і навіть сервер, зняти жорсткі диски та SSD зі стаціонарних комп'ютерів. По-третє, будинок нагорі таки не зруйнувався, як відчинити двері, Девід розібрався, а отже, можна приїхати сюди ще не раз.

Що ми, власне, не змовляючись вже вирішили зробити.

Насправді всередині всіх цих сховищ даних могло і не виявитися нічого істотного, такого, що можна було в готовому вигляді продати, не відтворюючи по крихтах на старому устаткуванні. Але ми ніколи не втрачали надії. Навіть якщо вдасться відновити хоча б частину досягнень людства, це було б чудово.

— Що за маячня? — подав голос Девід. — Заряд майже на нулі.

Тут і я звернула увагу на попередження, яке миготіло червоним на панелі приладів. Дивно, адже я сама бачила, як Девід підзарядив електрокар на шляху до руїн. Він зазвичай так ніколи не помилявся. Але вголос я сказала інше:

— Дивись, он там ферма. Думаю, вони не відмовлять у допомозі.

Девід зітхнув, але кивнув і буквально вже за хвилину повертав від основної дороги. До найближчої заправки ми не дотягнули б.

Ферма начебто з історичного фільму вискочила — акуратна, з просторими господарськими приміщеннями, з білим дерев'яним будинком на два поверхи та високим ганком. По дворі бігали в наздоганялки діти та три золотисті собаки. Варто нам підійти ближче, як дорогу перебігла ряба курка. Звідкись з-за дерев долинали мукання і мекання, тож господарі ще й худобу тримали.

На нас дивилися з підозрою, але без страху. Одне мене здивувало одразу: серед чотирьох дітей шарен — чотирируких і рудих, з ледь помітним поки що пушком на шкірі, який стане короткою шерстю після повноліття — бігала цілком собі людська дитина років десяти. Запинаючись, він, що було природно, не встигав за вищими і міцнішими шаренами, але ті його з гри не викидали, іноді навіть уповільнювалися, щоб теж дати і йому когось упіймати.

— Гарного дня! — махнула я рукою, розпливаючись у усмішці, але всередину двору не зробила й кроку. А Девід зовсім зупинився ще далі, в тому як спілкуватися з чужинцями він довіряв мені повністю. Заходити на територію шарен, навіть якщо відчинені ворота і відчинена хвіртка, було не можна. Неповага до господарів. Хіба що екстрений випадок який, коли б наші життя були під загрозою. Тому зараз я просто чекала, поки хтось із дітей побіжить за дорослими.