Розділ 1

Мене люблять скептично називати ходячою енциклопедією чи всезнайкою, хоча насправді це не так. Неможливо знати усе. Але моє коло інтересів досить широке: від способів та термінів розкладання органіки до рецептів листкового пирога. Звичайно, ні пекти щось, ні когось розкладати я ніколи не збиралася. Мені лише цікаво отримати цю інформацію, її я схоплюю на льоту, так би мовити. Це мій спосіб виживання в цьому мінливому  світі.

Якщо щось зацікавило, я мушу, просто-таки зобов'язана знайти інформацію про предмет інтересу. Це така азартна гра, хоч якісь веселощі. От тільки іноді краще не ставити жодних питань, навіть подумки. Тому що не всі знання є безпечними.

Цю думку я повторила собі кілька разів, та тільки марно. Я вже попалася на гачок. Звичайна робоча ніч, сонний готель, шепіт і п'яні розмови за дверима номерів, рутинні обов'язки, а потім я увійшла в черговий номер і заклякла.

На столі лежала луска. Великі блискітки, деякі розміром з мій кулак, були вирвані з м'ясом та наживо. Найімовірніше, що наживо, інакше звідки стільки крові? Шматки плоті були бліді, сіруваті, це означало, що минула майже година з моменту розрізу. Потім плоть ундінорів набула б жовтого відтінку. Та й кров бляклого червоного кольору ще не завмерла, не присохла остаточно.

Я трохи нахилилася з боку на бік, оглядаючись. Плями крові покривали і стіл — круглий, на довгій ніжці, і його основу — важку, металеву, нерівно забарвлену ​​чорною фарбою, і старий тьмяно-зелений ковролін. «Так просто не відчистити, — майнула в моїй голові думка, — треба брати нашатирний спирт, тільки він кров ундінорів і візьме».

Ідіотська думка. Начебто інших проблем немає, крім прибирання!

Про всяк випадок я заплющила очі, але і через мить луска нікуди не поділася. Блискуча, з візерунком дрібними ромбами — двох ідентичних не бувало, це як із відбитками пальців у людей. Казали, деякі особливо специфічні колекціонери платять за подібний лот — цілі лусочки — тисячі, якщо не десятки тисяч крон. Огидно, звісно, ​​але факт. Ундінат боровся з цим бізнесом вже другий рік, але поки що безуспішно. Мало хто зважувався видати те чи інше угруповання, навіть незважаючи на величезну винагороду. Це було зрозуміло: навіщо гроші, якщо твоє життя знищать колишні спільники.

Я прикусила губу, щоб трохи привести себе до тями, а не пуститися у розмірковування про протистояння влади і чорного ринку. Там продавали не тільки луску ундінорів, а й інші частини — тварин, людей і тих, хто не люди.

Але ж мені не про це думати треба.

Мені ситуацію треба зрозуміти.

На першій погляд номер виглядав пристойно, якщо не концентруватися на лусці ундінора. За щільно закритими жалюзями виблискував вогнями і шумів квартал розваг Ленпорта. А всередині готелю тиша і порядок... І в цьому номері так само — ліжка застелені, плафони чисті, лампи вкручені всі, на полицях нерозпаковані халати і капці, а пакетики чаю, кави, цукру, гігієнічні штучки та інші необхідні гостям дрібниці ховалися в невеликій скриньці. Під цією скринькою стояла тумба з чашками і чайником-термосом, яку мені зазвичай до відрази не подобалося розбирати і протирати. Все на перший погляд недоторкане. Начебто сама кімната і столик, на якому явно обробляли ундінора, існували в різних реальностях.

Чи ні?.. На другій тумбі — між кріслом та ліжком — ще один слід, що в номері безперечно хтось був. Чашка з залишками кави та недопалки в попільничці. Цигарки курили тонкі, жіночі.

У коридорі клацнули двері ліфта: звук буквально змусив мене підстрибнути і остаточно ввалитися всередину номера, зачинивши двері. От так я і завмерла: в руках піпідастр, рукавички та засіб для чищення дзеркал. У голові повторювалися слова адміністратора «номер не здали, але час виїзду вже минув, тож перевір». Таке траплялося, коли постоялець просто збігав з готелю, навіть не попрощавшись, кинувши карту-ключ одразу в номері.

Ну що ж, перевірила! Як тепер би розібратися в цьому всьому?

Луска мерехтіла відтінками синього і зеленого — підсвітка в номері змінила відтінок — і так і манила підійти. Я так би ні за що на світі, жоден інтерес не вартий життя. Але повз номер хтось пройшов, так що я неусвідомлено зробила ще крок уперед.

У ніс ударив новий запах — металевий, неприємно-солодкуватий. Я читала, що кров ундінорів солодка через більший вміст глюкози, але я не з тих, хто хотів би перевірити це на практиці.

І треба було б розвернутися і піти з місця злочину, але ноги самі по собі зробили ще один крок і ще, обминаючи столик по колу. Окрім луски, нічого підозрілого я не бачила, а палила справді жінка. Запах парфумів все ще стояв поруч із кріслом — щось цитрусове й солодке, важке, його не заглушив навіть запах крові, а на недопалку виднілася пляма від помади.

У голові промайнула єдина здорова думка — «треба викликати поліцію». Ось тільки під час роботи покоївкам заборонялося брати з собою особисті засоби зв'язку, тому мені потрібно було протиснутися повз столик до великої трубки комунікатора — стаціонарної, така була в кожному номері та на поверхах. І ніби я дивилася, куди ноги ставити, найменше хотілося вступити в калюжу крові, але все одно під ногою щось хруснуло — і одразу ж неприємно закололо в стопі. Підошва у формених капців була занадто тонка, могла і не захистити від уламків.

— Та що за ніч сьогодні така? — прошипіла я і, балансуючи із засобами в руках, підняла ногу, щоб глянути, наскільки все погано.

Хоча куди гірше? Я мало того, що здуріла і не вибігла з вереском відразу в коридор, а тепер мала намір викликати поліцію. Адже патруль приїде і злякає нічний не надто законослухняний народ, який щовечора ошивався навколо, заходив у бар при готелі, впивався там до смерті — власне, робив касу. І виною в тому, що каса готелю сьогодні, а може, і не тільки сьогодні, вийде в мінус, я буду. Не той, хто виривав луску ундінору, не та, хто спостерігала за цим, а саме я.