Енциклопедія

Глава тринадцята.


Глава тринадцята. Вони повернулись. 

Бойовий Майстер навіть на мить не замислився, чому той виродок так вчинив. Плодів було три, два зараз лежать розчавлені, тож третій беззаперечно мав бути в руках Бойового Предка. І він потрібен Грему. Останнє вирішувало все. 
Якби Бойового Предка не було скалічено у бою, Грем не мав би шансів. Та що там, десять таких як він програли б, навіть краплю крові не пустивши противнику. Але зараз… Розпочинаючи свою атаку він знав, що ймовірність виграти немала. 
Бойовий Предок, котрий був цілком зайнятий спробами зцілитися, і справді прогавив атаку Грема, через що кинджал останнього встромився йому під ключицею і прорізав тіло майже наскрізь, зачепивши аорту. Він сидів на землі, спершись спиною на скелю, через таку його позу Бойовому Майстру і довелося атакувати збоку. Аби була можливість провести атаку зі спини… Грем би вбив його одним ударом. 
Незважаючи на блискавичний напад, Бойовий Предок встиг ударити у відповідь. У його руці не було зброї, але зупинившись після атаки Грем відчув, як по його животу потекла гаряча кров. Він опустив очі униз. Погано. Цей виродок голим пальцем пробив його захист, ребра, діафрагму, ще й пошкодив печінку. Разом з поглядом прийшов і біль. Грем засичав, відчувши як уламки ребер встромилися йому у внутрішні органи. 
Бойовий Предок не рухався, незважаючи навіть на кинджал що стирчав з-під його ключиці і пульсував з кожним ударом серця. Вигляд він мав ще той… Відірвана майже у плечі ліва рука, діра, яка почала вже гоїтися, у животі, обидві ноги розтрощені так сильно, що нагадувати більше фарш з мʼяса, кісток та броні. Грем подумав, що він убив монстра саме у момент, коли той жував тіло Бойового Предка. 
Бойовий Майстер провів поглядом по кривавій доріжці, котра тяглася від ніг Бойового Предка на кілька десятків метрів убік. До велетенської туші монстра, прозваного сохатим через гігантські роги на голові. Зараз, правда, ту голову було розірвано зсередини… Тож монстр і справді його вже жував, коли здох. 
Грем витягнув пляшку з кількома пігулками зцілення четвертого класу і застогнав, пригадавши попередження Вальма про заборону будь-якої алхімії в його організмі. Чорт забирай, та він навіть не певен зараз, що плід Олами сірої у цього ледь живого виродка. Адже лівої руки з перснем-сховищем не було… Бойовий Майстер затис, як міг, діру у ребрах аурою. Внутрішня кровотеча теж погано, але навіть так він кілька діб зможе протриматись. 
 — Маєш пігулки зцілення? — вперше подав голос Бойовий Предок. — Доречі, непогана атака, як для Бойового Майстра. 
Грему довелося прислухатись, аби розібрати, що той каже, настільки тихо він розмовляв, ворушачи скривавленими губами. 
 — Була б непоганою, аби ти від неї здох! 
 — Пігулки… — знову повторив Бойовий Предок. 
 — Є кілька… — покрутив Грем пляшечку у руці. 
То було мов знущання. Вони обидва знали, що ніхто нікому ніяких пігулок не дасть. Після підступної атаки Грема, він став ворогом помираючому Бойовому Предку. І врятувати його, щоб потім здохнути? Бойовий Майстер далеко не ідіот, щоб утнути таку дурницю. 
 — Я тебе знаю? Чимось перед тобою завинив? 
 — Ті два фрукти… Нащо ти їх розчавив? 
 — Так захотілося… — тонка цівка крові витекла з його рота і повисла на рудій бороді. — І усе через срані фрукти? 
 — Ага. Де третій? 
Бойовий Предок не відповів, але погляд і бік монстра був красномовним. 
 — Сохатий зжер? Лайно…
Бойовий Предок розтягнув на своєму обличчі криваву усмішку. 
 — Ти ж не думаєш, що мої друзі так полишать мою смерть? Краще б тобі було віддати мені ті довбані пігулки. І тоді я вбʼю тебе швидко та без болю…
Де в чому він мав рацію. За слідами аури на місці бою, Бойовому Предку не стане за проблему відтворити картину подій. І підчистити своє перебування тут Грему не вийде. А у Бойових Предків завжди були друзі Бойові Предки. Що ж, аби він боявся помсти, то не починав би битву. Бойовий Майстер ошкірився. 
 — Та срав я на твої погрози, вилупок! Знайдуть мене твої друзі, чи ні, наразі невідомо. А от тебе я доріжу як худобу… це точно! 
 — Ну спробуй, щеня! Подивимось, хто здохне раніше! 
Грем, подумки, вилаявся найбруднішими словами яких знав. Ця здихаюча сука і справді ще може з нього крові попити… Але й чекати зайвий час було неможна. По-перше, фрукт Олами сірої зараз потроху, де б він не був, втрачав свої властивості. А по-друге, друзі цього Бойового Предка і справді могли зʼявитися. Не зараз, так пізніше. І єдиним виходом для Грема було б самому стати Бойовим Предком до моменту їх появи. 
Бойовий Майстер витягнув бинти і туго обмотав низ грудної клітини, аби зафіксувати зламані ребра і вивільняти хочаб частку своєї аури. Навіть долі відсотка її могли стати корисними у битві. І йому потрібна була стратегія. Неможна діяти в лоб. Неможна атакувати справа. Але й той вилупок чекає на атаку саме зліва, там де його рука була відірвана… Грем міцніше перехопив кинджал і мов блискавка кинувся уперед. 
Яким би швидким він не був, Бойовий Предок був швидшим. Лезо кинджала застрягло між двох його пальців, а неймовірно вигнута рука ліктем вдарила Грема у передпліччя, роздробивши кістки. Від такого удару Бойовий Майстер покотився по землі. 
 — Ти програв, з одною рукою… — просипів Бойовий Предок. 
 — Правда? — перебив його Грем. 
У лівій руці Бойового Майстра зблиснула тонка сталева нить. Бойовий Предок ще встиг перевести погляд на руківʼя кинджала, який давно стирчав у його тілі поруч з аортою. І другий кінець тої ниті зараз був міцно обгорнуто навколо руківʼя. Грем щосили смикнув. Лезо легко розрізало аорту і, розриваючи усе на своєму шляху, полетіло до рук Грема. 
 — Хитра сука… — з останніх сил прохрипів Бойовий предок. 
 — Ага. Усі жаліються, до того як подохнути… — Бойовий Майстер подивився на передпліччя і скривився. — З огляду на твій стан, у тебе хвилини три ще є. Нічого не хочеш сказати? 
Бойовий Предок хотів, дуже хотів. Він сотні років розвивав свою силу, був певен у ній. І все заради того, аби здохнути у вонючій ямі від руки нікчемного Бойового Майстра? Він дивився на тугі струмені крові, що його серце викачувало зараз назовні, і хотів усе то, у фарбах і з лайкою, сказати… Але сил вистачило лише ще раз вдихнути повітря. 
 — Ти що там, вилупок, здох вже? 
Ще не вірячи, що серце Бойового Предка завмерло, перепитав Грем. 
 — Таки здох… — Бойовий Майстер впав на коліна. 
І ще раз подякував Вальму. За кинджали пʼятого класу, подаровані ним. Зі старою зброєю четвертого класу вбити ту суку навряд би вийшло. Як міг, Бойовий Майстер наклав шину на праву руку. Повернувши кинджали у піхви, задумався, і прибрав тіло Бойового Предка до сховища. Неможна його тут лишити. Як то кажуть, нема тіла — нема діла. Але зараз було найголовніше знайти ліву руку зі сховищем того вилупка. 
 — Чорти б вас побрали… — стогнав він, розрізаючи черево велетенського монстра. 
Смерділо до нудоти… Грем, не зупиняючись, майже годину копирсався у тельбухах потвори, доки не знайшов потрощену та обпалену шлунковим соком руку Бойового Предка з перснем на вказівному пальці. Активувавши сховище, витягнув з нього дивну скляну шкатулку. Всередині був він, плід Олами сірої! Усе це було недаремно… Грем хижо усміхнувся і поспішив нагору, до печер, які виведуть його на другий рівень. Не забувши перед тим прихопити ядро шостого класу, яке належало сохатому. 
Бігти було важко. Всередині, за відчуттями, розгорівся вогонь, а біль у правій руці пульсувала від кожного кроку. Грем лише зціпив зуби. Неможна пігулки… Особливо зараз, коли його ціль настільки близько! Ще чотири доби, максимум пʼять, і він буде у Цитаделі, а там пан Вальм. Пан Вальм точно щось вигадає, аби усе було добре! Бойовий Майстер гнав себе уперед. 
На другому рівні його спробували атакувати. Саме ті виродки, яких він лишив живими на шляху униз. Але навіть травмований Грем був Бойовим Майстром вищої ступені, тож якісь там воїни…
 — Він поранений! — крикнув один з нападників, побачивши закривавлені бинти на тілі Грема. 
 — А ти дохлий! 
Голова ідіота середніх років, котрий перший кинувся на нього з мечем, впала на землю і покотилася, збираючи пил роззявленим ротом, з якого текла кров. Інші, котрі навіть не встигли побачити момент удару, але добре роздивилися фонтани крові з безголового тіла товариша, кинулися навтьоки. Грем не став їх переслідувати. Не до них було зараз. 
Майже дві доби він витратив, аби вийти з третього рівня підземелля на поверхню. Бігти пораненому, та ще й постійно угору… було пекельно важко і боляче. На ногах тримала лише згадка за ціль. І вона була близько, дуже близько, коли Грем заскочив на свого відпочившого монстра і погнав щодуху у Цитадель. Три доби. Потвора мала витримати цю скажену гонитву. 
Бойовий Майстер помилився. Не у розрахунку часу, потрібного для подолання відстані, а у тому, що їздовий монстр витримає. Потвора впала на дорозі мертвою, коли Грем вже бачив вогні Цитаделі. Він пролетів кілька метрів шкереберть і застогнав, коли лава болю обпекла його зсередини. Незважаючи на запаморочення, Грем звівся на ноги і пішов. А потім побіг. 
Вогники на воротах Цитаделі при кожному кроці стрибали, як навіжені, але, вони усе одно були мов маяк для нього. Грем загарчав. Йому було зле, як ніколи. Тіло, мов оповите вогнем, чомусь тремтіло від холоду. Кулак Бойового Майстра вдарив у ворота. 
Третій клас монстрів вже помітно відрізнявся від перших двох. Насамперед тим, що Вальм майже фізично, усією шкірою відчував бажання потвори вбивати. Це як наче тебе занурили у холодний, смердючий колодязь і накрили згори лядою… І ти вже не бачиш ані променя світла у цій темряві. Лише сморід, холод і липкий страх, що тече по хребту. 
 — Справді вважаєш, що здатен на мене вплинути такою нікчемною жагою крові? 
Вальм зло ошкірився та переборов підсвідоме бажання одним ударом скальпеля перерізати монстру горлянку. Не для того він розіпʼяв потвору на рамі, фіксуючи її тіло намертво. Дослідження. Ось його головна мета. І це дослідження буде зроблено, так чи інакше. 
Алхімік на мить завмер. А от жага крові… Як монстри узагалі її генерують? Адже вони не мають тої звʼязки, як людські воїни, між центром аури та мозком. Саме стимуляція мозку аурою дозволяла деяким представникам людської раси показувати таке явище, як жага крові. При цьому себе Вальм виносив за дужки, як виключення із правила. Як працює саме його жага крові він ще не розібрався. 
 — То що, красунчик, покажеш мені? — Вальм кілька разів ляснув долонею по голому череві потвори. 
Шкіра монстра, підсилена маною ядра, стала неподоланою перешкодою для скальпеля у руці алхіміка. Вальм відчув, як за кілька хвилин його зусиль, мʼязи кисті почало зводити судомою, а пальці вже не змогли впевнено тримати інструмент. Алхімік подивився на понівечену ріжучу кромку і навіть засвистів. 
 — Знаєш, на якусь мить я навіть розлютився… Але твоє бажання жити, опиратися смерті у такій безнадійній ситуації… Дідько, та я навіть у захваті від того, скільки цікавого ти мені зможеш показати до того, як здохнеш! 
Вальм розреготався і пішов за хірургічною дисковою пилою, раз вже скальпелем цю потвору було не розрізати. Уважно оглянувши прилад, він замінив диск на новий, аби зробити розтин якомога акуратніше. Здається, шум пили у руках алхіміка мав свій вплив на потвору. Диск навіть не торкнувся шкіри, коли  очі монстра насичились кровʼю, а мʼязи тіла ледь на клапті не рвалися від спроб вирватись на волю. 
 — Ти вирішив стати серйозним? 
Вальм уважно подивився на металеві прути, за допомогою яких монстра було розіпʼято перед ним. Здається, що втримають. Тонкий диск пили з противним дзижчанням на декілька сантиметрів занурився у шкіру, викидаючи позаду себе бризки крові. Алхімік помітив, що кістки монстрів другого класу було легше різати, аніж шкіру цього вилупка. 
 — Сучий ти син… Ти насміхаєшся над мною?!
Вальм прибрав пилу та дивився, як швидко заростає зроблена ним рана. Це в жодні ворота не лізе… Ані перший, ані другий клас не зцілювали пошкодження шкіряного покриву, можливо, вважаючи це недоцільною витратою мани. Та цей виродок… І що робити? Він так буде зцілюватись, аж поки не закінчиться мана, від чого він здохне? 
 — Хочеш зберегти свої секрети? 
Вальм поклав пилу на тацю позаду себе, краєм ока помітивши хвилясто вигнутий диск. Котрий лише хвилину тому був новим. 
 — Хееее… Слухай, ти так мою лабораторію інструменту позбавиш… Не треба так! 
Із тіла алхіміка вилетіли кілька яскраво червоних, з сірими прожилками, язиків жаги крові, та туго обернулися навколо правої руки. Кисть Вальма тепер міцно стискала криваво червоний кинджал. Одним блискавичним рухом алхімік накресав обриси ділянки на грудній клітині, яки мав оголити. Ліва його рука діяла моментально, одразу за правою. Пʼять гострих кігтів встромились у груди потвори, і Вальм, різким рухом, відірвав той клапоть разом із мʼязами, від тіла монстра. Тіло потвори затремтіло, бризкаючи кровʼю із розірваних сосудів. 
 — От одразу б так… А то не хочу, не буду…
Вальм швидко припалював тонкі сосуди розпеченим залізом, а побільші перекривав за допомогою сталевих затискачів. Впоравшись із цим, він уважно роздивився кістки грудної клітини, аби визначити, як їх краще розрізати. 
І знову помилився у своїх висновках. Хірургічна пила не різала, навіть після заміни диску. Лише ковзала, розбризкуючи навкруги кров та жир дрібнодисперсним пилом. Вальм відклав інструмент убік. Це вперше, коли він почав відчувати втому, навіть не діставшись етапу суті експерименту. 
 — Слухай сюди, виродок, ти мене вже дістав! 
У руці алхіміка знов зʼявилася червоний кинджал. І от тепер алхімік вже по справжньому оцінив метаморфози свого тіла за останній рік. Інструменти, за які у свій час він віддав чималі гроші, і які стали безпорадними перед тілом монстра третього класу, більше були непотрібні. Неймовірно гостре червоне лезо було мов продовженням його власної кінцівки — з надзвичайною точністю робило потрібні йому розтини, а гострі кігті могли замінити усе інше — від тонкого пінцета до масивних кліщів…
Єдине, про що Вальм жалкував, що то не сталося раніше. Тепер його робота прискорилась просто надзвичайно. Алхімік ненадовго зупинився, роздивляючись будову мозку. У центральній частині було щось схоже на невеличкий вузол, котрого він не спостерігав у монстрів перших двох класів. І, здається, Вальм вже здогадався за його функцію. Адже від нього тягнулися окремі звʼязки до мішечка з ядром монстра. Саме тут зароджувалась жага крові потвори. 
У цьому легко було впевнитися, перерізавши тонкі жилки. Те відчуття глибокого темного колодязя одразу ж зникло. Тож, ця ділянка перетворювала просту ману монстрів на ту жагу… Цікаво, дуже цікаво… Зовсім не так, як у людей, де аура стимулювала увесь мозок, а не окремі його частини. 
Вальм все ж повернувся до тренувань наступного дня. Але увесь інший час він проводив у лабораторії, розбираючи монстра за монстром на частини. На першому їх десятку він навіть забув, чи не вважав за необхідне, тестувати на їх тілах свої отруйні сполуки, та потів все ж відновив і цей пункт у своїх експериментах. Хоча і відчував його безперспективність. Коли вже перший та другий клас виявився абсолютно стійким…
Вальм перестав рахувати дні і тижні своєї праці наодинці у Цитаделі, він призвичаївся, і його усе влаштовувало. Високі темпи досліджень, тиша, ніяких сторонніх задач — усе це сприяло тому, що аркуші третього тому «Енциклопедії» додавалися з неймовірною швидкістю. До того дня, коли браслет на його руці гучно не запищав. Здивований алхімік навіть не одразу зрозумів, що то за звук… А коли зрозумів, то…
Навіть не скинувши синього костюма, рясно заляпаного кровʼю потвор, він вискочив із лабораторії і побіг до воріт. 
 — Вчителю! Відчиніть ворота! Ваша єдина, улюблена, неймовірна, прекрасна учениця повернулася з завдання! — лунав дзвінкий голос Цян над Цитаделлю. 
Варто було зʼявитися щілині у воротах, як дівчина кинулася уперед у спробі обійняти свого вчителя. Але, вчасно помітивши залитий кровʼю костюм на ньому, різко загальмувала, від чого зробила низький уклін, смішно махнувши довгими вухами. 
 — Вчителю, я… — вана підняла голову не розгинаючи спини, — Який файний манікюр…
Її очі знаходились саме навпроти пальців Вальма. І хоча на руках були медичні рукавички, вони були давно проштрикнуті кігтями на кінчиках пальців. 
 — Цікаво, цікаво… І якого бідолаху ви цього разу випатрали, щоб отримати собі такий скарб? Точно не вовкулак, і не кровопивці різні… Це було щось серйозне… 
 — Кхм! Ти помиляєшся, люба моя учениця! Це лише незначний сторонній ефект від зілля, розробкою якого я зараз займаюсь. Невдовзі це має минути! 
 — А, так то лише через зілля, а я то вже подумала за нелегальні експерименти над звіролюдами…
 — Циц, дурепа! Мені тебе одної у Цитаделі вистачить! 
Цян випрямила спину, зазираючи Вальму у очі. 
 — Хочете наді мною поекспериментувати?! Вчителю, неможна ж так одразу, хочаб морквину яку подаруйте спочатку! 
Алхімік аж захарчав з тої безцеремонності. 
 — Досить, вухата! Заходь вже всередину, не стовбич у воротах! 
Тихо розсміявшись, Цян пройшла уперед, дозволивши вчителю зачинити за нею важкі ворота. 
 — Ну, то як минула твоя мандрівка на цей раз? Здається мені, ти дещо затрималась поверх того строку, на який я дозволив тобі піти? Якщо не помиляюсь, а я не помиляюсь, то на цілих три місяці!
Цян крутнулася на одній нозі, демонструючи йому на собі майже нові жіночі обладунки четвертого класу. 
 — Дідько! Ти знову людей грабувала, вухата?! 
 — Як ви таке подумати могли, вчителю?! Ці обладунки виготовлені на замовлення саме для мене! Чи то багато ви знаєте людських дівчат з такими формами як у мене? Щоб і така струнка талія, і такі великі гр…
 — А гроші ти де узяла? Того зілля, що ти продала Паку, точно б не вистачило! 
Цян не знала що відповісти на цей аргумент. 
 — Точно ж грабувала! — вже впевнився у своїй здогадці алхімік. 
 — Вчителю! То не я починала! Вони першими на мене нападали, а потім… А потім їхні голови робили отак «трісь-трісь» і все… І що ж мені, не збирати компенсацію за мої глибокі, болючі, криваві рани… душевні… — додала вона під впливом суворого погляду Вальма. 
 — Гаразд. Але памʼятай, якщо вони прийдуть, то…
 — … то це моя проблема! Вони не прийдуть, вчителю, обіцяю! 
Алхімік похитав головою і пішов на подвірʼя. Цян тихо, крок у крок, йшла за ним. Раптом він знову зупинився, тож дівчина ледь носом в його спину не влетіла. 
 — А інгредієнти? Ти все зібрала з того списку, що я тобі дав? 
 — Авжеж, ви лише подивіться! 
Цян обігнала його і почала викладати посеред подвірʼя цілі копиці різноманітних трав, ящики ягід, фруктів, грибів, лантухи з насінням, тощо. 
 — Слухай… Ти часом не алхімічні сади обікрала? 
Кількість інгредієнтів, зібраних Цян, була неймовірною. Їй би на кілька років вистачило безперервно готувати зілля… Таке неможливо зібрати в одні руки за такий короткий час! 
 — Я ж не дурепа, вчителю! Вони самі то мені віддавали, згідно контракту! 
 — Що?!
Він вже своїм вухам не вірив. Ця проноза якимось чином укладала контракти з алхіміками?!
 — І ще знаєте, ті алхіміки такі бідні… Деякі мені ще винні лишилися, обіцяли розрахуватися наступного разу, коли я до них завітаю. 
Вальм не хотів далі то чути. Його лякали ті схеми, які вона прокрутила зі своїми жертвами… Хоча, якщо вже так подумати, то чи він сам не став одною з жертв її оборуток? Алхімік похитав головою і важко зітхнув. Ймовірно, така його доля. 
 — Вчителю, а де Грем? Я йому подарунок принесла…
Он воно як. Охоронцю подарунок вона принесла, а улюбленому і єдиному вчителю ні? Ну гаразд, вухата… Хоча її питання і справді мало сенс. Така довга відсутність Грема турбувала і його самого. 
 — Він пішов по справах. Повернеться… коли повернеться. А ти давай, того… Завтра зранку починаєш новий курс зіллє варіння. 
 — Угусь! 
По цьому Вальм поспішив до лабораторії, де стікав кровʼю розіпʼятий на рамі черговий монстр. Їх кількість, у третьому класі сили, швидко наближалась до нуля. Як і завершення ще одного тому його праці. 
З наступного дня знову відновився старий графік Вальма. Після тренування він проводив уроки алхімії з Цян, а вже потім біг до своїх потвор. 
Кілька днів з її повернення алхімік перевіряв, чи не втратила вона свої навички і чи не забула, бува, вже вивченні рецепти. Але усе було гаразд — варила зілля вправно і чітко, ненабагато гірше за нього самого. Це неабияк тішило його самолюбство, він наче гордість за неї, і за самого себе, відчував. Ймовірно, Цян була першим звіролюдом алхіміком на континенті. І алхіміка з неї зробив саме він. 
А за кілька тижнів після повернення дівчини, глибокої ночі, браслет на його руці знову запищав. Вальм прокинувся, і почув важкий удар у ворота. Навіть не вдягнувши капці, алхімік вискочив надвір та побіг до входу у Цитадель, де його вже випередила Цян. І варто їй було відчинити стулку воріт, як на руки Вальма впав перемотаний закривавленими бинтами Грем. Його ліва рука стискала дивну скляну шкатулку з плодом Олама сірого. Неймовірно свіжим плодом. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше