Глава восьма.

Глава восьма. Жага крові. 

Хтось то зробив за вказівкою Горпа? Якщо ж ні, то Вальм мав ворога, про якого навіть не здогадувався. І тоді уся його теорія, що замах Сірих Ворон на нього було ініційовано мером, виявлялась нікчемною. 
 — Ти можеш відчути сліди аури людини, що принесла цю кулю Сірим Воронам? 
 — Нажаль ні, пане Вальм. Усі сліди було стерто. 
 — Он воно як. — розчаровано сказав він. 
То ж мер чи ні? Зараз алхімік перебував у розгубленому стані. Розшифрувати імена у зошиті Ворон не було жодної можливості, той, хто знав код, був давно мертвий. Вальм зітхнув. Ну, хай хоч так. Безпосередню загрозу він ліквідував, а це вже не мало. Доки він так розмірковував, Бойовий майстер разом із Цян розділили купу на підлозі на три приблизно рівних частини. 
 — Якщо усіх це влаштовує… — сказав Грем, вказавши на речі рукою. 
 — Відчуваю себе розбійником. — знову зітхнув алхімік, прибравши свою частину до сховища. 
 — Грабуй награбоване! — вигукнула Цян, забираючи своє. — Вчителю, а вас точно лише Сірі Ворони хотіли вбити? Може є ще хто? 
Бойовий Майстер разом з алхіміком одночасно подивилися на неї і синхронно похитали головами, висловлюючи крайню ступінь розчарування. 
 — То що там з качкою? — запитав її Вальм. 
Вираз обличчя Цян одразу став сумним. 
 — Та вже йду, вчитель…
 — Ви ж розумієте, що мер не зупиниться, пане Вальм? — запитав Грем. — Рано чи пізно він знайде нових виконавців. То може нам слід випередити його? 
Бойовий Майстер зробив красномовний жест, провівши пальцем по шиї. 
 — Хоча ймовірність висока, але я навіть не впевнений зараз, що замовником і справді був Горп. До того ж, вбивство мера точно приверне увагу королівського двору, почнеться розслідування, а це зараз мені не потрібно. Так що ні. Просто будемо пильними. 
 — Як скажете. 
Він вже хотів йти, та алхімік зупинив його. 
 — Що з твоїм рівнем зараз? 
 — Завтра маю останню пігулку прийняти. Усе чудово, пане Вальм! Гадаю, це має стати моїм найлегшим проривом! 
 — Радий чути. Потім, коли адаптуєшся до нового ступеня, подивимось що можна ще зробити, аби знову підвищити твій рівень. 
Грем вийшов з будинку. Його очі сяяли, а серце калатало від слів алхіміка. Підняти рівень ще раз?! Він може зробити його Бойовим Предком?! Та за таку послугу Грем був готовий довічно його охороняти! На усе королівство людей такого рівня сили було не більше пʼяти! Дідько! Те рішення допомогти алхіміку на площі стало найкращим за усе його життя! 
Ладбор наближався до бази Сірих Ворон сповнений люті. Минуло пʼять діб, але клятий алхімік так і не помер. Іноді його лють перебивав страх перед мером, від чого бентега та емоційні гойдалки лише посилювались. «Щось не так!» майнула у нього думка, коли він звернув з тракту на криву стежку до бази. Авантюрист не відчував там жодної аури, лише кілька птахів та звірів. Невже ті вилупки просто втекли? Ладбор стис повід і прискорив свого монстра. 
Реальність виявилась набагато гіршою, аніж він собі уявляв хвилину тому. Авантюрист стояв біля залишків важких воріт, що були зруйновані одним ударом. Не те, що він сам не міг ударити з такою ж силою, та все ж… Подвір’я всередині було заповнено мертвими тілами Ворон. Скручених, деінде вже пошматованих хижаками… Ладбор ще ніколи не бачив настільки жорстокого масового вбивства. 
Він був досвідченим авантюристом, тож легко зрозумів, у яких неймовірних стражданнях помирали ці люди. І якщо спочатку він гадав, що вбивцею був той, хто знищив ворота, то кількох поглядів на тіла вистачило, аби визначити справжню причину смертей. Жодного пошкодження на тілах, якщо не враховувати тих, котрих порвали звірі. Але при цьому розірвані на шмаття усі мʼязи тіла… Це зробив не воїн, і не маг. Це точно отруєння! 
Ладбор згадав слова мера стосовно Вальма. «Він учень Токсичного Дракона!». Мимоволі, по спині авантюриста потік холодний піт. Він пригадав усі ті байки і дитячі жахалки про старого алхіміка. Чорт забирай, то не брехня! І якщо Вальм хочаб на половину такий же здібний, як його вчитель, то… 
Ладбор покинув огляд тіл і побіг, шукаючи Першу Ворону. Та бісова куля з записом… Він передбачливо стер сліди своєї аури, коли передавав її, та при бажанні сильний експерт зможе знайти зачіпки, і тоді… Якщо Вальм захоче його вбити, то авантюрист не матиме шансів! 
Перша Ворона лежав посеред казарми, вчепившись правою рукою собі у горлянку, як наче в останні секунди зрозумів про отруту у повітрі і хотів її зупинити. По слідах від нігтів на його шиї і йолоп здогадався б, що до смерті він тримав себе за горлянку обома руками! Дідько! Його вже обшукали і забрали сховище. На всяк випадок авантюрист обнишпорив усі кишені на одязі Першої Ворони. Порожньо…
З розпачу Ладбор вдарив кулаком по підлозі, пробивши наскрізь товсті дошки. І що тепер? Ймовірно, куля з записом вже у руках алхіміка. Авантюрист змусив себе заспокоїтись, аби мислити раціонально. Тілам вже годин тридцять - тридцять пʼять і якщо Вальм ще не знайшов його, то… Є шанс, що поруч з алхіміком немає настільки сильної людини, котра змогла б знайти авантюриста по залишку аури на кулі. 
Більше вдіяти він нічого тут не міг, тож лишалося лише йти і розповісти усе меру. Ладбор сумнівався, чи варто йому розказувати за ту бісову кулю з записом, що могла легко згубити їх обох. Авантюрист ошкірився. Ні, раз він вже вгруз у це лайно через мера та його доньку, то, у разі чого, потягне їх на той світ за собою. Тож, Горпу ні слова за кулю з записом. 
Цян майже не спала цієї ночі. Досконально вивчивши рецепт, котрий дав їй учитель разом з тушкою птаха, дівчина приступила до приготування. Сумлінно очистивши птаха від пірʼя, вона промила тушку у солоному окропі, після чого протерла серветками зайву вологу і просушила качку на гарячому повітрі високо над плитою. Коли шкіра стала такою, як вчитель описав у своєму рецепті, відклала тушку убік та почала готувати маринад…
Бадьорий після гарного сну Вальм, ще у ліжку відчув той приємний запах з кухні. Він був недосконалим, але у рази кращим, ніж усі попередні спроби Цян і кухарки. Вирішивши, що такого пропустити аж ніяк не можна, вже за кілька хвилин алхімік сидів за обіднім столом у їдальні. 
 — Вчителю! Я зробила! — Цян, з гордістю поставила велику тарілку з качкою перед алхіміком. 
Вальм заплющив очі і втягнув носом повітря. Часник… Запах був набагато насиченіший, аніж мав, окрім того здавався якимось жовклим і перепаленим. Імбир же замість пряного запаху видавав гірчинку. Вальм відірвав ніжку і надкусив, оцінюючи хрусткість шкірки. 
 — Усе ще лайно, та якщо зголоднілий — то їсти можна. Попередньо заткнувши носа. Основні помилки ти зробила такі: я не дарма описував, якою фракцією має бути подрібнені часник з імбірем. Те, що ти їх пальцями розчавила на пасту зовсім не розкрило смак, навпаки ж. Втративши свій сік вони швидко пересохли у печі та підгоріли. Так що… Цього разу качка не летить у тебе лише завдяки моєму доброму гумору сьогодні вранці. Тренуйся ще. 
Він витягнув нову тушку і віддав її Цян. Після чого пішов до лабораторії, вимахуючи у повітрі стегном качки мов деригент паличкою. Дівчина тихенько усміхнулась, та вхопивши тарілку побігла шукати охоронця. 
 — Він зʼїв! Він зʼїв! — гучно прошепотіла вона. 
 — Хто зʼїв? Що зʼїв? — глузливо запитав Грем. 
 — Вчитель зʼїв стегно! Назвав лайном, але усе одно зʼїв! 
 — Лайном, кажеш? 
Бойовий Майстер відірвав другу ногу і скуштував. 
 — Нічого собі! — вигукнув він, відбираючи тарілку із рук Цян, — Ти залиш це тут, я потім поверну тарілку. 
Цян була задоволена собою. Так, вона даремно спробувала відступити від рецепту вчителя. Дівчина думала, що люди то дрібно так шинкують ножем, бо мають слабкі пальці аби перетерти на пасту. А он воно як виявилось… То пусте. Наступного разу вона не помилиться. 
Вальм кинув кістку у смітник, витер серветкою масні пальці і зайшов до лабораторії. Все ж з рецептом прогрес Цян був очевидним, він мав то визнати. Хоча це й порушувало його попередній план навчання. Та й біс із ним. Алхімік став за центральний пульт керування і затягнув у лабораторію рогатого гобліна. Достойний екземпляр. Навіть розіпʼятий на рамі монстр намагався борсатися, борючись за своє життя. 
Рогатий гоблін це унікальний вид серед своїх родичів, який мав відмінні фізичні риси та часто виступав ватажком невеликих, по два чи три десятки голів, зграй потвор. Зростом трішки більше за метр, вони трималися гордовито, аби здаватися вищими за звичайних представників свого виду. Вкриті темно-зеленою або сірою, з багряними або чорними плямами шкірою, що надавала їм лякаючого вигляду. Роги у них виростали із лоба, загнуті назад, схожі на козлині або баранячі, покриті тріщинами й подряпинами. Сині очі, з округлими або овальними зіницями, ховалися під важкими надбровними дугами. Рогаті гобліни мали великі, загострені, з проколами для металевих сережок або кілець вуха. Проте, у більшості з них, вушні  хрящі були неодноразово зламані, від чого вуха часто висіли донизу, мов вимʼя у корови. Зуби у слинявій пащі дрібні, гострі, темно жовтого кольору. Руки та ноги довгі, тонкі, але сильні, з гострими кігтями, які він часто використовує як зброю.    
Дивлячись на розіпʼяту потвору, Вальм подумав, що не хотів би зіткнутися з таким у дикій природі чи підземеллі. Вони були умовно розумними, і навіть бувалих авантюристів часто вражали своєю хитрістю і підступністю у бою. Хоча зараз алхімік не мав жодних почуттів до рогатого гобліна, окрім легкої огиди. Адже це просто дослідний матеріал. 
 — Раз ти вже тут, то давай починати… — сказав алхімік потворі, і пилкою відрізав роги, котрі заважали трепанації. 
Навіть з розірваними голосовими звʼязками рогатий гоблін зміг вичавити з себе звук, схожий на писк. Він остаточно втратив свій розум зо страху перед алхіміком, коли сірий скальп впав на підлогу перед його очима, а циркулярна пила вгризлася у кістки черепа. 
Наступного дня Грем прорвався на вищу ступінь Бойового Майстра. Він не міг цим поділитись ні з ким, окрім Цян, адже Вальм зачинився у лабораторії і не виходив звідти. Лише монстри з кліток зникали один за одним. Навіть нові і нові їх партії від менеджера Пака не дозволяли підтримати кількість потвор у клітках Цитаделі. Алхімік працював мов навіжений. 
У ті рідкі хвилини, коли Вальм все ж виходив назовні, дівчина приносила йому запечену качку, котру алхімік незмінно критикував, зʼївши стегенце. Але критика та ставала більш лагідною з разу в раз, що, усе ж, вселяло надію і трішки оптимізму у дівоче серце. 
Кожного разу, коли двері лабораторії відчинялись, Грем з Цян, незалежно від того, де знаходились на території Цитаделі, здригались. Звідти виривалась просто неймовірна аура відчаю, болю, та страждань. Вона змушувала їх серця просто рватися у грудях. І щодня те відчуття лише наростало, ставало сильнішим. 
Дівчина з охоронцем не розуміли, як алхімік знаходився там майже цілодобово, адже їх потрясало від навіть на мить відкритих дверей. Невже, Вальм того не відчував? Металевий, стійкий до магії корпус лабораторії, утримував ту смертельну ауру у собі, не дозволяючи їй розсіюватись у навколишньому середовищі. І, так чи інакше, то призвело до незворотних змін. 
Першим це помітив Грем. Він не схотів нічого казати Вальму, адже сам спочатку не вірив у побачене. Але за три дні потому до нього підійшла Цян. 
 — Грем, можливо, це прозвучить як маячня, та останнім часом вчитель просто душить мене своєю жагою крові. Я навіть бачу її навколо його тіла. 
 — Ти теж? Я ж бо подумав, що мені приверзлося казна що! 
 — Хотіла б я так думати, але мені фізично дихати важко поруч із ним… Кожного разу, коли ставлю качку на стіл і чекаю на його реакцію, ледь свідомість втримую. Я знаю, що це неможливо, але це так! У мене зо страху кігті мимоволі назовні лізуть навіть без зміни форми! 
 — Я не розумію, як у простої людини може бути настільки сильна жага крові, Цян. 
 — Але Грем, може тобі варто із ним поговорити? Зʼясувати, що відбувається? Щось мені підказує, що він сам ще не знає того. 
— Не хотів би я лізти своїм носом у справи замовника…
— Грем, але ж це небезпечно насамперед для Вальма! Хтось може випадково сприйняти то за атаку і контратакувати, і що тоді?! Чорт забирай, мій вчитель не воїн, його одним пальцем вбити можна! 
Бойовий Майстер задумався після цих слів. Цян мала рацію. Фізично слабкого алхіміка легко вбʼє навіть воїн першого класу. 
 — То що, — вагаючись почав він, — спробуємо визначити причину і поговоримо з ним? 
 — Згодна. Я не надто розумна, та думаю, виною ті його досліди і той металевий гроб. 
 — Мені теж від нього зле стає…
 — Тож завтра вранці?
 — Домовились. Давай завтра вранці. 
Наступного дня Бойовий Майстер тинявся подвірʼям, чекаючи, коли Вальм з Цян вийдуть надвір. Відчувши, як алхімік встав з-за столу, наблизився до сходів. 
 — Пане Вальм, — звернувся він до нього, лише алхімік вийшов у двері. — Є дещо дуже важливе, що ми маємо обговорити! 
Вальм здивовано підняв брови. 
 — Ти прорвався на вищу ступінь Бойового Майстра? — спробував він здогадатися. — Вітаю! 
Грем перезирнувся з дівчиною, котра стовбичила за спиною алхіміка. 
 — Ееее… так, кілька тижнів тому, але розмова не за це, пане Вальм! — Грем перевів дух, збираючись з думками. — Пане Вальм, у вас зʼявилася жага крові! І, хоча, ці слова здаються вам маячнею, але це правда! 
 — Ахахаха! Дотепний жарт, визнаю! 
 — Вчителю, це правда! І це не жарт! — вигукнула Цян. 
Погляд Вальма став серйозним. 
 — Це фізично неможливо, Грем. Я навіть вивільнити ауру, аби підсилити себе фізично, не можу, то ж про яку жагу крові може йти мова? 
 — Я сам не розумію, — знизнув Бойовий Майстер плечима. — але вона у вас вже є і, так чи інакше, вам потрібно навчитися нею користуватися щоб приборкати. Ходити як зараз може бути небезпечно як для вас, так і для оточуючих. Навіть вашій учениці нелегко поруч з вами, то щодо простих людей? 
Ці слова змусили Вальма стати стурбованим. Як вчений він знав, що у знаннях людей прогалин більше, аніж самих знань, тож усе можливо… Та й нести маячню ані охоронець, ані учениця не стали б. Хоча сам Вальм ніякої жаги крові від себе не відчував. 
 — Що ж… Я вам вірю, але зараз маю трохи невідкладних справ, тож давайте продовжимо завтра…
Алхімік змією прослизнув повз Грема і втік у лабораторію. Той просто не наважився його зупинити. Вальм зачинив за собою двері і сперся спиною о холодну металеву поверхню. Жага крові… Здатність воїнів жахати противників своєю метою до вбивства. У воїнів першого класу ледь помітна, і розповсюджувалась лише на кілька сантиметрів від фізичного тіла, але… Чим сильніший воїн, тим сильнішою і матеріальнішою була їх жага крові. Найсильніші світу цього, Боги Війни, могли розповсюдити свою жагу крові на багато кілометрів, вбиваючи усе живе навкруги. Вбиваючи самим страхом смерті! 
Вальм похитав головою. Ні, не слід зараз думати про це. Йому лишилося зовсім небагато, дослідити лише якийсь десяток монстрів, аби завершити збір матеріалу для складення першого тому його «Енциклопедії», до якої увійдуть усі монстри першого класу цього світу! Це є не лише його пріоритетним завданням, Вальм вважав то своїм головним обовʼязком як перед самим собою, так і перед людством. Він рішучим кроком пішов до центрального пункту керування і затягнув до лабораторії чергову потвору. 
 — Не впадай у відчай! — наказав він їй. — Послужити людству таким чином має бути честю для тебе, вилупок! 
Та все ж, пізньої ночі, вже завершивши дослідження і прибравши за собою, Вальм не втримався і зробив аналіз своєї крові. Нічого. Абсолютно. Кров звичайної людини. Жодних маркерів воїна, як у крові того ж Грема, алхімік не знайшов. «Дива… вони поруч нас», подумав Вальм, виходячи надвір. 
Наступного ранку Бойовий Майстер вже чекав на алхіміка на подвірʼї. 
 — Гаразд, я готовий. — сказав йому Вальм. — Навчи мене нею керувати. 
 — Пане Вальм, як ви знаєте, жага крові є здатністю воїнів…
 — Почекай, Грем, — перебив його алхімік, — я прекрасно знаю що таке жага крові, де і як вона зароджується в тілах воїнів, та інше. Просто навчи мене нею керувати…
 — Ну… то добре… — на мить Грем замовк, розмірковуючи як то зробити. — Пане Вальм, ви хочете когось вбити? 
 — Я? — алхімік засміявся. — Ні, чого б це? 
 — А монстрів? 
 — Ні, Грем, вбивати монстрів то не моє. 
 — Але ж ви їх вбиваєте, пане Вальм. 
 — Помиляєшся, Грем. Я їх лише досліджую. А те, що вони помирають під час дослідів, то… Повір, я б хотів, аби вони були набагато, набагато витриваліші… І не дохлий отак одразу ще й несподівано посеред процесу. 
 — Якщо так, то спробуйте уявити, що ви хочете когось вбити! 
 — Ммммм… Наприклад? 
 — Та будь кого, хоч ту довбану бабу, що била вас батогом на площі. Тільки уявіть то не аби як, на кшталт «я тебе зараз вбʼю», а побажайте це усим серцем, зробіть це бажання єдиною своєю ціллю, спрямуйте на це усі свої думки і сили…
Грем різко замовк і відскочив назад. До тих його слів жага крові Вальма була сірою і напівпрозорою. Вона тихо коливалась на відстані у метр чи півтора навколо його тіла, але зараз… Бойовий Майстер ще ніколи не бачив нічого схожого. 
Червоні язики жаги крові вирвалися з тіла алхіміка, всмоктуючи в себе і підсилюючись тою спокійною сірою частиною себе, вони рвалися на багато метрів уперед, миттєво атакуючи будь що — комах, гілки дерев, невеличкі камінці на бруківці подвір’я…  
 — Я її бачу… — ошелешено сказав Вальм. 
 — Пане Вальм! Не гайте часу! Керуйте нею, змусьте її слухати вас, а не діяти хаотично! Це має стати вашою третьою рукою, вашим третім оком, вашою зброєю! І якщо непотрібно вбивати — приберіть зброю і піхви! 
 — Зрозумів, Грем! — крикнув Вальм. 
Сподівання алхіміка, що то буде легко, не справдились. Навпаки, червоно сіра буря навколо нього лише розросталася, знищуючи усе навкруги. Вальм помітив, як Грем відступає усе далі, а Цян швидко роздягається, аби перекинутися у звірячу форму. Чорт забирай, та як таке можливо?! Вже час панікувати? 
Вальм зціпив зуби. У його свідомості раз за разом спалахували образи, де він роздирає ту сучку, Сарі, на клапті, власними руками витягає тій тельбухи і мотає їх їй на шию… Дідько, треба було це робити в лабораторії, адже якщо він зараз програє цю схватку, то і Грем і Цян постраждають! Саме ця думка дратувала найбільше. 
Але Вальм недарма був хорошим вченим. Навіть коли емоції так захопили його, частина розуму усе ж працювала над тим, що він може протиставити оточуючому його безумству. Духовна сила. Те, що робило його алхіміком піку девʼятого кола. Сила, яка легко розділяла і обробляла інгредієнти у алхімічному казані чи не на молекулярному рівні. Сила, що легко маніпулювала мільйонами складових при створенні високорангових пігулок… І якщо сплести її з цією безумною жагою крові… 
Варто спробувати! Вальм направив її тонкими стрічками у червоно-сірі язики. Невидима, вона легко їх пронизала, випускаючи по дорозі з себе тисячі тонких нитей, котрі оберталися на якорі, що міцно закріпилися всередині примхливих язиків жаги крові. І потроху, один за одним, ті язики завмирали. Вони тремтіли від напруги, борючись з тою дивною духовною силою алхіміка, і поступово програвали. У мить, коли усі вони завмерли, настав крихкий момент рівноваги. 
Вальм став спокійним. Абсолютно. Його мозок обробляв мільйони сигналів на секунду. Він відчував кожну спробу руху своєї жаги крові, кожне її бажання і забороняв то. Криваві образи зникли з свідомості. Усе вірно — жага крові то лише інструмент. А хіба Вальм може підкоритися інструменту? 
 — Давайте, вчитель, ви зможете! — гучно закричала Цян, вимахуючи пухнастою лапою з гострими, мов леза, білими кігтями. 
Алхімік усміхнувся. «Назад!», подумки, надав він команду, що його розвеселило ще дужче. Він ніколи не робив то, коли керував своєю духовною силою. І з жагою крові буде так само. І якщо духовна сила то його третя рука… То ця стане четвертою! 
Червоно-сірі язики зібралися навколо Вальма, мʼяко огортаючи його знизу догори за спіраллю. Це було приємно, наче якась невідома і бурхлива сила раптом стала тобі покірною. Алхімік простягнув поперед себе руку і один з язиків покірно поплив уперед, звиваючись, мов змія. Вальм доторкнувся ним до одягу Цян, котрий купою лежав на землі, підняв його і вклав їй у руки. 
 — Можеш одягнути. Все закінчилось. 
 — Ммм-матеріалізував! — очі Грема стали мов блюдця розміром. 
Матеріалізація жаги крові, коли вона ставала настільки щільною, що могла впливати на фізичний світ… На таке були здатні лише воїни вищих кіл… Вищих, аніж Грем зараз. 
 — А тепер скажи, — обернувся до нього Вальм, — як її прибрати?