Глава сьома.

Глава сьома. Кінець Сірих Ворон. 

 — Сірих Ворон? Уперше чую. 
 — Ватага покидьків. Кажуть, що вони якось повʼязані з мером міста, але це не доведено. Фактом є лиш те, що банда існує більше десяти років, але ніхто не намагався вирішити це питання. 
 — Он воно як… Гаразд…
Вальм пішов у лабораторію, лишивши Грема у повній невизначеності. Охоронець не чекав повної байдужості алхіміка на свої слова. Це насторожувало і лякало. Люди, що приховують свої думки та емоції — вони бувають дуже небезпечними та непередбачуваними. 
Алхімік тим часом затягнув та розіпʼяв на рамі чергового монстра. Дії були чіткими і вивіреними, хоча думки його повністю займали слова Грема. У Вальма й до того були підозри, що замовник замаху саме мер, та без прямих доказів розвʼязувати ворожнечу алхімік не хотів. І навіть зараз… 
Вальм зрізав один з рогів, яки стирчали з хребта монстра, та пішов у зону з медичним устаткуванням, щоб зробити короткий аналіз складу а також  рівня вмісту кальцію і фосфору у тканині. І якщо пощастить, виявити сполуки, що негативно впливали на здоров’я і розвиток потвори. 
Та навіть зараз Вальм не мав достатньо сил для відкритої війни з мером. А от тих покидьків… Знищивши їх, можна було убезпечити себе від наступних замахів, і одночасно відрубати, так би мовити, одну з рук мера. Якщо вони, звісно, повʼязані. Алхімік витягнув залишки рогу з приладу і занотував результат досліду. 
 — То що скажеш, — запитав він у потвори, коли знімав скальп з нього, — стерпіти то, чи дати ляпаса у відповідь? 
Хмари білого пилу вирвалися з під диску хірургічної пили, коли вона вгризлася у міцні кістки черепа. Акуратно розрізавши його по колу, алхімік обережно зняв кришку черепа та скальпелем прибрав мозкові оболони, що захищали мозок. Вальм зупинився, візуально оцінюючи розміри частин мозку та зовнішній вигляд, наче намагаючись знайти ту чи іншу патологію. 
 — Ех, нічого ти мені не скажеш, тупий виродок. Принаймні язиком. А от твоя тушка зможе мені дещо підказати…
Алхімік обережно відокремив тонкі сірі тяжі, що виростали з потиличної частини і тяглися униз, до позвонкового стовпа. Ймовірно, саме через них здійснювався звʼязок між мозком і ядром монстра. Вальм обійшов раму, на якій було того розіпʼято, і зазирнув потворі у вічі. 
 — Якщо я правий, то ти не здохнеш швидко, і ми матимемо багато… дуже багато часу для спілкування! 
І хоча монстр не зрозумів сказаних йому слів, усе одно затремтів. Не з болю, а зі страху. Вчені цього світу усі як один стверджували, що монстри не мають відчуття страху, воно їм не відоме. Вони помилялись. Якоїсь миті потвори, котрі стикалися з Вальмом, починали боятися. 
Скальпель алхіміка зробив блискавичний розріз на грудях потвори, ледь не торкнувшись кісток. Відокремивши мʼякі тканини, та зупинивши кровотечу з десятків  дрібних сосудів, знов задзвеніли пила, зіткнувшись з міцними кістками грудної клітини. 
Вальм робив то впевнено і швидко, зупинившись лише тоді, коли побачив сяюче ядро потвори. Алхімік усміхнувся. На цей раз усе буде інакше. Він підтягнув тацю зі склянками поближче до монстра. Настав час випробувати деякі з результатів його алхімії на нутрощах потвори. 
Вальм провозився зі своїми експериментами кілька годин. Вприскуючи у кровеносну систему, або наносячи на поверхню внутрішніх органів різноманітні отрути, він спостерігав за реакцією та часом потрібним для самозцілення монстра. Завершилося усе тим, що ядро потвори тріснуло і розсипалось на пісок, коли мана у ньому скінчилася. Монстр здох. Вальм зітхнув. Він не мав дієвих отрут у своєму арсеналі. Тож, треба було або винайти їх, або шукати інший шлях. 
Алхімік сів малювати атлас будови монстра. Та його думки увесь час поверталися до Сірих Ворон. Спробувати перекупити? Але грошей, після будівництва Цитаделі, лишалося не так вже й багато. Менше, аніж у мера котрий обкрадав кількамільйонне місто. У вірність покидьків Горпу Вальм не вірив. То… Вбити? 
Ладбор, після отриманих каліцтв, завданих мером, нарешті одужав і знову мчав трактом на північ, до лігва Сірих Ворон. Як завжди, важкі ворота відчинились, і авантюриста провели до будинку, лишивши чекати на Першу Ворону. 
Але замість того, щоб почати розмову спокійно, одразу ж накинувся на воїна, котрий зайшов до кімнати, з брудною лайкою. 
 — Сучий виродок! Ти провалив завдання і підставив мене! Ти вже настільки сракорукий, що не можеш прибрати жалюгідного алхіміка?!
 — Усе не так! Йому допомогли! 
 — Що ти верзеш?! Плювати я хотів на те! Ви мали його вбити! 
 — Ми виконаємо завдання. Сірі Ворони завжди завершують свою роботу так чи інакше. Так що будьте спокійні, він здохне! 
 — Пʼять днів! Чуєш, у тебе є пʼять днів. І потім не кажи, що я тебе не попереджав! 
Ладбор вийшов з кімнати, гримнувши дверима. Він своїми руками виріже цих виродків, якщо вони не знищать алхіміка. 
Перша Ворона нерухомо сидів за столом. 
 — Чув?  — запитав він порожню кімнату. 
З темноти під дахом визирнула чорна тінь та прийняла обриси людини. 
 — Так. Що будемо робити? 
 — Збирай людей. 
 — Скільки? 
 — Усіх. Ймовірно, нам доведеться брати штурмом невелику фортецю. 
Людина знову стала мов тінь і зникла, а Перша Ворона опустив голову на вкриті мозолями від тренувань долоні. Через ту невдачу ватага тепер зазнає втрат. Алхімік зачинився у своїй Цитаделі і носа звідти не казав. Ще й той воїн поруч із ним зараз… А здобич у своїй норі може стати мисливцем. 
Вальм не любив вбивати. На відміну від його вчителя, йому не було плювати на людські життя. І аби питання не стало ребром, то він ніколи б не наважився зробити свої наступні кроки. Алхімік ще раз покрутив у пальцях невелику склянку, котру тільки що створив, заповнену чимось чорним. Склянка не мала жодного корка, чи кришки — вона була запаяна склом наглухо. 
Вочевидь, прийнявши якесь рішення, Вальм встав і вийшов з лабораторії. Він не звернув увагу на Цян, що радісно підхопилася на ноги, а одразу пішов до охоронця. 
 — Грем, що ти знаєш за Сірих Ворон? 
Той усміхнувся. Здається, невизначеність вже у минулому. 
 — Зграя покидьків, чисельність кілька десятків. Мають щось на кшталт бази за містом, на північному тракті, на якому збирають подать з купців. А точніше сказати — просто грабують. 
 — Яка їх сила? 
 — Наскільки мені відомо, то кілька магів третього кола, а інші воїни різного класу, але є і Бойові Майстри нижньої ступені. А що вас то так цікавить? 
 — Хочу навідатись. 
Грем закляк. Він не наказав йому піти і вбити. Він зараз сказав, що сам хоче піти до них? 
 — Еееее, пане Вальм, як на мене, то погана ідея, йти до них самому. Вони вас вбʼють, адже за такої чисельності навіть я не зможу вас захистити. 
 — Грем, усе набагато легше, я не прошу тебе захищати мене. План зовсім не такий. 
Алхімік витягнув зі сховища склянку, яку недавно тримав у руках. 
 — Як далеко і наскільки точно ти зможеш пожбурити цю пляшку? 
Бойовий Майстер узяв її до рук і кілька разів підкинув на долоні. 
 — Два кілометри з відхиленням плюс-мінус пів метри. А що це? 
 — Так, подаруночок, який змусить їх відмінити полювання на мене. 
 — О, це ваша алхімія? — почувся ззаду голос Цян. — Я з вами, хочу подивитися! 
 — Мала ще! — не втримався Вальм. 
 — Даремно ви так. Ваша учениця ненабагато слабша за мене, якщо ви не знали. Додатковий сильний боєць нам не завадить. 
 — Ми не битися туди йдемо. 
 — Тим більше. Нічого поганого з нею на прогулянці не станеться. А у випадку чого її поміч не завадить. 
Грем то не з доброти своєї говорив. Бо якщо щось піде не за планом Вальма, то два Бойових Майстри у будь-якому випадку краще, аніж один. Вальм зітхнув. 
 — Гаразд, нехай іде з нами. 
 — Чудово! — вигукнула Цян, радісно підстрибнувши. 
І почала роздягатися. 
 — Ти що робиш?! — не витримав алхімік. 
 — Вчителю, це мій єдиний одяг, і якщо я пререкинуся у свою звірячу форму не роздягнувшись, йому ж капець буде! 
 — А, о воно як. Гаразд. 
Тіло Цян почало рости та вкриватися густою білою шерстю. Не було жодних ознак того, що їй боляче чи дискомфортно з того, хоча вуха алхіміка чули щось схоже на тріск кісток. Лице її теж сказилося, майже повністю зникли губи, ніс став пласким та приплюснутим, розріз очей витягнувся аж до скронь, зробивши очі вузькими і мигдаловидними. Стопи ніг і кисті рук збільшились у кілька разів, виросли довгі та гострі білі кігті. Цян потягнулася і розімʼяла шию, покрутивши головою. 
Перед Вальмом, замість дівчини, стояв звір. І не просто звір, а небезпечний хижак. І їх назвали кроликами?! Алхімік намагався знайти хоч якусь схожість з пухнастими тваринками, але окрім довгих вух і пухнастої білої шерсті нічого не знаходив. Це була істота під дві сотні кілограмів, сплетена з кісток, жил та сухих мʼязів. І наче насмішливо вкрите пухкою білою шерстю. 
 — Та якого біса ви такими стали?! — вирвалось у нього мимоволі.  
 — Еволюція, вчителю. Наш вид міг вижити у протистоянні з вовкулаками лише за двох умов. Або ми будемо розмножуватись з надзвичайною швидкістю у порівнянні з іншими видами, або станемо сильними і небезпечними для ворогів. І ми вибрали одразу обидва варіанти, грррр. 
Навіть голос Цян став нижчим і хриплим. Вона махнула лапою і Вальм почув, як засвистіло розрізане кігтями повітря. «Варто бути більш дружнім до неї», подумав він. 
 — Гей, кролик, у мене дещо є для тебе! 
Грем деякий час копирсався у своєму мішку-сховищі, і витягнув велетенський бойовий молот на довгій рукояті. Цян одразу ж вхопила його, та закрутила над головою аж до гулу повітря навкруги. 
 — Мені подобається! Я готова!
 — Гаразд, рушаймо. — сказав алхімік, відкриваючи дверцята капсули. 
 — Зачекайте, пане Вальм! — зупинив його Грем. — З цією штукою ми будемо обмежені пересуванням лише по дорогам. 
 — І що ти пропонуєш? Інакше я вас дуже сильно уповільню.  
Охоронець вказав пальцем на Цян
 — Вона понесе вас. 
 — Ні, то неможливо, Цян моя учениця, а не їздова тварина! 
 — Ех, пане вчителю, вибачте цю Цян, але він діло говорить! 
З цими словами вона легко закинула Вальма собі на спину і стрибнула через височенний паркан Цитаделі. Алхімік ледь встиг увімкнути режим охорони Цитаделі на браслеті. 
 — Ворота ж є! — простогнав він у пухнасте вухо. 
 — За мною, кролик! — гукнув Грем, котрий вже встиг їх випередити. 
Вони прискорились. Крізь свій одяг, Вальм усім тілом відчував скажено напружену роботу мʼязів Цян, що рвалася уперед, намагаючись не відстати від Бойового Майстра середньої ступені попереду. Та разом з тим, дихання її залишалося спокійним і розміреним. Ймовірно, таку швидкість бігу кролик міг підтримувати дуже довго. 
Вони неслись навпростець полями і невеличкими лісами, лишивши місто по праву руку. І навіть коли невисокі пагорби перетворилися на гори, не зменшили темп. Вальм уперше в житті нісся з такою швидкістю, і, коли йому ставало страшно, то усе одно він відчував якесь… захоплення? 
Грем зупинився на вершині одної з гір. 
 — Далі неможна, інакше вони відчують наші аури, пане Вальм. 
Цян опустила алхіміка на землю, і він став поруч з охоронцем, дивлячись у той бік, куди Грем вказував рукою. Кілька довгих деревʼяних будинків, схожих на казарми і огороджених частоколом. База Сірих Ворон була мов на долоні. 
 — Скільки до них? 
 — Кілометри два з половиною. 
 — Докинеш? 
 — Так, без проблем. Треба влучити у якесь конкретне місце? 
 — Ні, але бажано по центру, і щоб скло розбилося від удару. Не у мʼяку землю. 
Вальм витягнув склянку і стис її побілілими пальцями. Несподівано, він почав сумніватися у правильності своїх дій. 
 — Там же лише Сірі Ворони? Нема простих людей? 
 — Пане Вальм, ви так кажете, наче збираєтесь їх вбити, — усміхнувся Грем. — Та аби вас заспокоїти, скажу що навряд чи звичайні люди будуть сидіти у лігві тих виродків. А вже після вашого подарунку ми з кроликом легко розберемося, хто з них хто. 
Бойовий Майстер не розумів, що алхімік тримає у руках. Зазвичай, алхімією можна було лише тимчасово паралізувати противника, чи викликати кашель і біль в очах. У рідких випадках злегка отруїти. Воїни були до біса стійкими до таких речей. Грем же просто не знав, ким був вчитель Вальма, інакше не ставився б до тієї склянки настільки зневажливо. 
Алхімік ще раз подивився на базу Сірих Ворон. Метрів сімдесят у поперечнику. Радіус гарантованої дії тої кількості речовини у склянці — мінімум сто метрів. Тож, навіть зовні частокола не виживе жоден… І навіть коли він простягнув її Грему, пальці усе одно міцно стискали кляте скло. 
 — Скільки їх там? 
 — Я відчуваю пʼятдесят чотири аури. — відповів Бойовий Майстер, вирвавши склянку з рук алхіміка. 
Вальм стис губи так, що побіліли. Пʼятдесят чотири душі відтепер будуть завжди на його совісті. Навряд, що кожен з них заслуговує на смерть… Він міг відмінити наказ охоронцю, у нього було достатньо часу, доки той не пожбурив отруту, але…
 — Не… — сказав він, коли склянка пролетіла вже половину шляху до бази Сірих Ворон. 
Вальм стис кулаки. Грем та Цай здивовано подивилися на алхіміка через його вигук. Ніхто з них не бачив, як пляшка розлетілася на тисячі дрібних скалок, вдарившись об деревʼяну стіну казарми. І також не бачили, як люди там завмирають, мов вмить скамʼянілі, і падають на землю. Неважливо, маг то був, чи воїн, і рівень їх сили не мав значення. Отрута діяла абсолютно однаково на кожного з них. 
За кілька секунд зіниці Грема почали розширюватися. Він все ще дивився на Вальма, і подив, невіра та страх легко читалися на його обличчі. 
 — Вони вмирають один за одним! — вигукнув Бойовий Майстер. — Я піду гляну! 
 — Стій, Грем! — гукнув алхімік. — Туди неможна зараз! 
Охоронець зупинився. 
 — Це неможливо… — сказав він просто поперед себе, невідомо кому. 
 — Це був самий безпечний шлях вирішення проблеми. 
Вальм сів на землю. Йому було гидко, але одночасно з тим він відчув полегшення. 
 — Я не маю права і не хочу ризикувати вами. І тому вчинив так, як вчинив. — алхімік витер руки, наче вони були брудні. — Ми підемо туди не раніше, ніж за дві години. Газ має розкластися на складові елементи за цей час і те місце знову стане безпечним. 
Обстановку розрядила, несподівано, Цян. 
 — Ахахаха! Це мій вчитель! — вона сіла поруч з алхіміком, і ляснула лапою його по спині. — Тепер я впевнена, що не помилилася, йдучи до вас в учениці! 
Вальм аж закашлявся. 
 — Ти маєш дивні критерії. — сказав він дівчині. 
 — А що такого? Пів сотні ворогів одним махом, аби лише захистити мене з Гремом! 
Вальм промовчав, хоча й подумав, що вона взагалі сама з ними напросилась. 
 — Не впевнений, що кожен з них був моїм ворогом…
 — То ви не знаєте ким були Ворони, пане Вальм. — Бойовий Майстер сів з іншого боку. — Повірте, з того часу як вони узяли замовлення на вас, кожен з них був вашим ворогом. 
 — Не треба мене втішати, Грем. 
 — А схоже, що я то роблю? 
Усі замовкли, дивлячись на тиху базу Сірих Ворон. 
 — Вчителю, а що було у тій пляшці? 
 — Отруйний газ. 
 — І ним можна будь кого вбити? 
 — Ні, я так не думаю. Гадаю, Богів Війни хіба що кашляти змусить. 
 — А Бойових Предків і магів високих кіл? 
 — Їм без шансів. 
 — А є отрути, — не витримав Грем, — котрі зможуть вбити Бога Війни? 
Вальм коротко кивнув. Його відповідь шокувала як Цян, так і Грема. Боги Війни… Вони стояли на вершині сили цього світу, поруч з архімагами. І їх було так мало, що жоден навіть не сподівався зустріти у своєму житті. 
 — Вчителю, і ви можете створити таку отруту? 
Червоні очі Цян зараз палали вогнем азарту. 
 — Ймовірно. 
Вальм не сказав правду. Він знав не менше десяти отрут свого вчителя, котрі були здатні легко позбавити життя Бога Війни. Якщо вона потрапить у його організм, звичайно. 
 — Круто! А я навчусь таке робити? — ентузіазм переповнював дівчину. 
 — Цян, — алхімік з сумом подивився на свою ученицю, — ти ще з качкою впоратись не можеш, забудь про такі складні сполуки, як отрута. Принаймі, поки що. 
Мовчазний охоронець коротко з тих слів розсміявся. Сьогодні він на власні очі бачив те, що особисто вважав неможливим. Як алхімік, граючись, вбиває воїнів і Бойових Майстрів. Та ще й прямо каже, що це далеко не межа. Грем поважав Вальма ще з того моменту, як узяв за свою поміч пігулку пʼятого класу. І з того часу повага лише зростала. Але сьогодні… Сьогодні вона злетіла до небес. Ця фізично слаба людина була найсильнішою з тих, кого він знав. 
 — Дві години минуло. — сказав Грем, котрий не зупиняючись слідкував за часом. 
 — Випийте це. — Вальм витягнув зі сховища три пробірки з жовтою рідиною. — На всяк випадок, якщо залишки отрути ще не повністю розпались. 
Супутники алхіміка без зайвих питань мигом хильнули зілля, швидше за самого Вальма. Той лише головою похитав. Неможна бути настільки довірливими у цьому світі. 
Цян підхопила свого вчителя і стрибнула уперед. За лічені секунди вони вже стояли перед важкими деревʼяними воротами бази Сірих Ворон. 
 — Відкриєш? — запитав її Грем. 
 — Грррр. — почулось у відповідь. 
Цян обережно поставила Вальма на ноги і, замахнувшись, одним ударом важкого молота рознесла міцні деревʼяні колоди воріт на друзки. Після того, як пил осів, запанувала тиша. 
 — Ходімо. Шукаємо будь-які зачіпки стосовно їх замовників і йдемо звідси, не затримуємось тут. — Вальм увійшов першим. 
І побачив, на що була здатна його отрута. Тіла лежали скрізь — на подвірʼї, у казармах, навіть вздовж високого паркану. Жахливо скручені, з кривавими сльозами, котрі текли з очей по синіх, спотворених обличчях. Кожного мʼяза у тілах жертв було розірвано судомою. Саме з цієї причини гримаси болю настільки спотворювали обличчя мерців. 
Вальм присів поруч з одним тілом і зняв з його паска мішечок-сховище. З подивом він зрозумів, що не відчуває абсолютно нічого, навіть той жаль, що був у його душі дві години тому, десь зник. Не причаївся, а саме зник. І алхімік пішов до наступного тіла, а потім ще до одного… Наче усе життя мерців грабував. 
 — Пане Вальм, ми закінчили, можемо йти. — гукнув Грем. 
 — Гаразд. 
Він довіряв словам Бойового Майстра. Якщо той казав, що вони завершили обшук, то так воно і було. Вальм був впевнений у досвіді Грема. І він покірно заліз на спину Цян. На зворотньому шляху алхімік відчув моральну втому, а дівчина і Бойовий Майстер навпаки, весело жартували між собою. Вальм заплющив очі і поклав голову на теплу білу шерсть. «Треба буде уважно стежити за реакцією мера», подумав він, перед тим як ненадовго задрімати. 
 — Пане Вальм! Пане Вальм! — Грем обережно смикав алхіміка за плече. — Ми не можемо зайти всередину…
 — Ох, зараз…
Сонний Вальм деактивував захисний бар’єр Цитаделі. 
 — Мені от що цікаво, — звернувся він до учениці. — наскільки довго ти можеш перебувати у цій формі? 
 — Та хоч завжди, — знизнула дівчина плечима. — а що, я вам така більше подобаюсь? 
 — У тебе дуже гарна шерсть. — єдине, що зміг відповісти він. — Ходімо, подивимось, чи є що цікаве. 
За кілька хвилин Вальм, Грем та Цян, вже у людській формі, зібралися у вітальні. Бойовий Майстер послідовно активував мішки та персні-сховища своєю кровʼю і висипав речі з них на підлогу кімнати. Останній перстень він простягнув Цян. 
 — Візьми. Я помітив, що ти не маєш сховища. Хай буде твоїм. 
Дівчина активувала персня і висипала з нього усі речі. 
 — А вигідно бути покидьком. — резюмував Вальм. 
Так, у тій купі зустрічався і відвертий хлам, та разом з тим було немало коштовних речей, ядер монстрів і грошей. 
 — Книги обліку! — вигукнув Грем. 
Він витягнув стос товстих зошитів та передав їх алхіміку. 
 — Зазвичай, у таких пишуть хто і скільки заплатив за завдання. Хоча імена замовників змінені, і відомі лише власнику книги. Котрий, скажімо так, несподівано помер. 
 — Дякую, гадаю, я розберуся. 
Вальм узяв стос і пішов за стіл та почав гортати сторінки. Це була не просто книга обліку. Це була повна бухгалтерія Сірих Ворон за останні десять років. Як і сказав Грем, імена було зашифровано у якусь дику мішанину букв та цифр. 
Вальм узяв зошита з поміткою цього року і відкрив останні заповнені сторінки. Згадка за вбивство алхіміка була чи не останньою у зошиті. 
 — Пʼять тисяч?! Вони погодилися вбити мене усього за пʼять тисяч?! 
Така ціна обурила Вальма. Він сам оцінив би себе набагато вище. До нього підійшов Грем і показав невеличку скляну кулю. 
 — Я дещо знайшов, пане Вальм. 
Він влив у неї краплину своєї аури і в повітрі зʼявилося зображення алхіміка. 
 — Я памʼятаю цей день! Я тоді відшмагав Сарі на площі! — Вальм, схвильований, встав з-за столу. — Але ракурс зйомки… Її точно робили не з площі, де усе відбувалося!