Глава шоста.

Глава шоста. Трішки нерозумна учениця алхіміка. 

 — Оу… — знітився охоронець. — але вона так пихато розмовляє…
Крики від воріт не вщухали, тож Вальм поспішив туди. За ці пару днів звіролюдка змінила одяг на більш новий та цілий. На відміну від їх першої зустрічі, де вона була у простій замизганій сукні, у Цитадель крольчиха прийшла у костюмі мисливського крою та дуже маленьким капелюшком на голові. Той саме помістився поміж високих білих вух на голові дівчини. 
 — А мої гроші ти витратила марно, бачу. — сказав Вальм роздивляючись крольчиху у денному світлі. 
Та сиділа під воротами на просто гігантському алхімічному казані, перекинутому догори дном. 
 — Алхімік! — вигукнула та — Я вже пів дня тут горлянку деру! Оце так ти свої обіцянки виконуєш? 
 — По-перше, я для тебе не «алхімік» а вчитель! Більше поваги, якщо не хочеш втратити свої довгі вуха та піти геть! Зрозуміла?! 
 — Аааа… так, вчитель! 
 — Як тебе звати хоч?
 — Мене звати Цян, вчитель. 
 — Заходь. — Вальм відчинив ворота. 
На його подив тендітна крольчиха легко підхопила важкого казана за край і одною рукою занесла його усередину Цитаделі. Дійсно, звіролюди були набагато сильнішими за звичайних людей. 
 — Поки що поживеш на кухні, доки тобі не зведуть будинок, зрозуміла? 
 — Так, вчитель! А коли ви почнете мене вчити? Я готова! 
 — Вчити, кажеш… — алхімік витяг зі сховища качку. — приготуй, а там подивимось. 
Він кинув мертвого птаха на руки крольчисі і повернувся у бік лабораторії. 
 — Я вам не кухарка! Вчитель…
 — Приготуй. Бісову. Качку! — крізь зуби процідив Вальм. 
Розгублена Цян лишилася стояти посеред двору поруч зі своїм казаном та качкою у руках, і не могла вирішити, як їй бути далі. Цей алхімік… Він знущався над нею? Поселив на кухні, хоча й сказав, що тимчасово. Наказав приготувати качку… То ж так кухарки живуть, чи не так? Не кажучи вже за те, що племʼя кроликів не вживало мʼясо, тож Цян гадки не мала, як його готувати. 
Люди дивні, вирішила вона. Цян не мала великого досвіду спілкування з людьми. Лише кілька місяців минуло з того дня, коли вона, відзначивши свої пʼятнадцять років, тобто вік повноліття у звіролюдів, покинула племʼя і відправилась у мандрівку в великий світ. То мали робити геть усі кролі, інакше племʼя просто не змогло б прогодувати усіх своїх плодовитих членів. Правило таке: повноліття — геть на вільні хліба. 
Зазвичай, люди охоче винаймали кролів у якості хатніх робітників чи працівників на полях, і ті не мали більше клопоту за свою долю, але у Цян не вийшло. Вона не знала, як виявляти повагу у розмовах, чи як слухʼяно виконувати накази. Вірніше знала, але її рожевий язик зазвичай працював швидше, аніж її мозок. Тому усі спроби знайти роботу з тріском провалилися ще на стадії першої розмови з потенційним роботодавцем. 
Цян була у відчаї. Ні грошей, ні роботи… Навіть морквину купити мідяка не було у кишені. І коли вона випадково побачила у місті добре вдягненого чоловіка, що помирав, намагаючись випити ліки, то вирішила допомогти йому. Звісно, і пограбувати потім. Забрати усе добро з його кишень у якості винагороди за свою поміч. 
Та не так сталося, як їй гадалося. Варто було запхнути помираючому Вальму пігулку до рота, як кілька дужих рук скрутили її і вдягнули на шию ту кляту штуковину, що не дозволяла перекинутися на звіра. А у своїй людській формі шансів вирватися вона не мала. 
Її притягли у підвал ремісничої гільдії, примотали ланцюгом до стільця і надавали стусанів. Не таких вже й сильних, якщо порівнювати з бійками у племені, але образливих. І люди, котрі били, постійно звинувачували у замаху на вбивство шановного пана алхіміка. Саме тої миті у неї й зародився план. Самій вивчитись на алхіміка. 
Що Вальм живий вона не сумнівалась, добре відчуваючи його ауру у кількох поверхах над собою. Тепер треба було лише дочекатися, коли він прийде і змусити його навчити її алхімії. І тоді життя Цян буде влаштоване. Адже кожен звіролюд знав, що алхіміки гроші лопатою гребуть, та ще й користуються шаленою повагою у суспільстві. 
Легко вибивши ту обіцянку з Вальма, та ще й прихопивши його гаманець, Цян була впевнена, що доля, нарешті, їй усміхнулась. Але зараз… Зараз на її червоних очах хотіли зʼявитися сльози. Приготування качки то точно не алхімія, таке навіть ідіот зрозуміє. А вона не ідіотка. Ну, хіба що трішки. 
Дівчина озирнулася і побачила воїна у білому соломʼяному капелюсі, що пильно стежив за нею. 
 — А де тут кухня?
Воїн махнув рукою, вказавши на великий будинок поруч з парканом. 
 — Ходи за мною. 
Він провів її всередину, і коли та ставила свій казан на підлогу, міцно вхопив її за вуха. 
 — А тепер слухай сюди, крольчиха, ще раз виявиш неповагу до пана Вальма, чи насмілишся завдати йому шкоди, я так надеру твій білий пухнастий зад, що ти місяць цибати не зможеш, зрозуміла? Я знаю, що ти досить сильна, коли у формі звіра, та проти мене усе одно не вистоїш! Тобі усе ясно? 
 — Так, пане! Відпустіть! 
 — Мене звати Грем. Називай мене просто Грем. — він відпустив вуха. 
 — Гаразд, па… Грем. Ви так піклуєтесь за вчителя…
Охоронець поправив капелюх. 
 — Він мій клієнт, я охороняю його. 
 — Погано ви його охороняєте… Кілька днів тому вчитель ледь не помер…
І миттєво отримала легкого потиличника. 
 — Він тоді ще не був моїм клієнтом, дурепа! 
 — Аааа… — на якусь мить Цян замовкла. — Грем, а що за людина мій вчитель? 
 — Пан Вальм, він просто неймовірний алхімік, найкращий у королівстві! — Грем на мить задумався. — Він щедрий і добрий… Але не такий простий, як здається на перший погляд. Іноді, він лякає навіть мене, особливо своїми дослідами. І запам’ятай, він ніколи не каже щось просто так. Усі його слова і дії мають свій сенс. 
 — Дослідами? Що ти маєш на увазі? 
 — Це місце, Цитадель, — охоронець крутонув пальцем у повітрі. — пан Вальм досліджує тут монстрів. Я сам не знаю що саме і задля чого, але на задньому дворі стоять клітки з потворами. 
 — Ого…
Вони замовили. І коли Грем вже збирався йти, Цян зупинила його ще одним питанням. 
 — А як приготувати качку? 
Дівчина підняла багатостраждального птаха за голову. 
 — Качку? — Грем знизнув плечима, — Не знаю, я не кухар. Але її точно спочатку треба обпатрати, а потім зварити. 
Сказавши це, охоронець вийшов з кухні, лишивши Цян наодинці. 
 — Спочатку обпатрати, потім зварити… Зрозуміла! 
Цян сіла верхи на свій алхімічний казан та почала з ентузіазмом скубти з птаха пірʼя. 
Розбираючи на частини чергового монстра, Вальм знав, що завдання з приготування качки буде для його учениці неймовірно складним,але полегшувати її долю не збирався. Звичайно, можна було піти легшим шляхом, змусивши її зазубрити сотні складних рецептів, як то інші учні алхіміків роблять, а далі не його проблема…
Але, як вже згадувалося раніше, Вальм був клятим перфекціоністом, коли справа стосувалась алхімії. Ніс алхіміка… Він мав стати справжньою живою лабораторією з безліччю детекторів, які дадуть змогу моментально розуміти процеси, що протікають у алхімічному казані. І його вчитель, а потім і він сам, розумів це як ніхто інший. І кухарство було найліпшим шляхом того досягти. 
 — А ти як гадаєш, вона впорається? — Запитав він монстра, відкриваючи йому череп. — От і я гадаю, що ні. Ого, аби не твій гіпертрофований гіпоталамус, то я подумав би, що дивлюсь на мізки ящірки!
Вальм поклав на підлогу кришку черепа і швидко записав примітку про недорозвинену прифронтальну кору. 
 — І як ваш вид без запобіжників у агресії взагалі вижити зміг? У вас же просто нікчема сила…
Монстра почало корчити, коли Вальм обережно відтяв невелику частку мозку, а ядро монстра спалахнуло яскравіше. 
 — Ти відчуваєш від цього біль?! Але це неможливо, мозок живих істот не може… зачекай-но!
Якась примарна здогадка крутилася у голові алхіміка. Він швидко побіг до стелажів з медичним обладнанням, аби  узяти необхідні прилади, але не встиг — монстр здох ще до його повернення. 
 — Хееееее. — зітхнув алхімік. — І цей теж…
Він повернув обладнання на своє місце і почав вивчати будову монстра, роблячи малюнки і записи. Цього разу Вальм абсолютно не переживав, що не встиг дослідити усе, чого хотів — торгова гільдія привезе йому стільки потвор, скільки потрібно. 
Алхімік вийшов з лабораторії вже пізнього вечора і на порозі будинку зустрів Цян, що терпляче чекала на нього. 
 — Ти чому така радісна? 
 — Я приготувала качку, вчитель! Пройдіть будь ласка до їдальні! 
Вальм усміхнувся. 
 — Навіть заінтригувала…
Він сів на стілець, і принюхався до запахів у будинку. Лайно! Усе було навіть гірше, аніж він очікував. Усміхнена Цян поставила перед ним тацю з птахом. Десятки пищів, мов сірі фурункули, стирчали з білої шкіри качки, а брудний дзьоб наче казав йому: «І як тобі я? Гарна ж? Смачна?». 
 — Цян… Якщо я зараз кину цю качку у ночви з водою, вона почне весело  крякати, ти це розумієш? 
Радість на обличчі крольчихи почала переходити у нерозуміння. Обпатрала, зварила… Що, в біса, не так? 
 — Ти її з лайном зварила, дурепа! Кишки треба викидати! 
Але ж… Грем і слова за це не сказав! Лише обпатрати і зварити… Нещасний птах полетів на голову Цян разом з тацею. 
 — Викинь це лайно монстрам у клітках. І приготуй качку!
Вальм витягнув нового птаха зі сховища і вклав у руки дівчині. Після чого стис губи так, що вони зблідли і пішов до спальні. Гримнули двері. Засмучена Цян сіла на підлогу обіймаючи птицю, яку їй дав вчитель. Як же так? Чому так? Може Грем щось знає? Вона скочила на ноги і побігла шукати охоронця. Вислухавши крольчиху, той лише розреготався. 
 — Стій, стій! Ану повтори ще раз, ти і справді зварила її разом з кишками?!  А-ха-ха-ха, я просто не можу!… Бідний пан Вальм, я уявляю як йому, коли єдина учениця хоче нагодувати лайном! А-ха-ха-ха! 
 — Грем! Але що мені тепер робити? 
 — Оооох, Цян, зачекай, дай ще посміятися. — охоронець кілька разів потер рукою очі. — Слухай, завтра зранку прийде кухарка, попроси її про допомогу, гаразд? 
Він вихопив кинджал і зніс качці, котру крольчиха тримала за лапи, голову. 
 — І злий кров, бо навіть кухар тобі не допоможе, якщо вона застигне в тушці, ясно? 
Удар був настільки блискавичний, що Цян ледь встигла то помітити. «Швидкий!», майнуло у дівчини в голові. Охоронець був лише на ступінь сильнішим за неї у її звірячій формі, але його швидкість вражала. Тонка цівка крові потекла на землю з шиї птаха. 
 — Злити кров? — вона не розуміла. 
 — Звичайно. У персні-сховищі пана Вальма час для речей зупиняється, тож це треба робити одразу, як він тобі дав цю птицю. 
 — А! Зрозуміло! 
«Ну що ж вчитель… Завтра я вас здивую!», вирішила вона, коли йшла годувати монстрів своїм невдалим кухарським експериментом. 
Зачинивши двері у спальню Вальм одразу ж впав на ліжко обличчям у подушку, його плечі тихо здригалися. Від сміху, який він ніяк не міг зупинити. Це ж треба… Може, вона зрозуміє, що алхімія то не її шлях і забереться геть? Такий варіант цілком влаштував би Вальма. 
Зранку Вальм помітив дівчину, що зосереджено патрала безголового птаха. Грем був зайнятий медитацією посеред двору після прийому чергової пігулки, створеної алхіміком. «Невже сама здогадалась?», подумав Вальм, крокуючи до лабораторії. 
Стоячи за центральним пультом керування, він відкинув усі сторонні думки і, зосередившись, затягнув нового монстра у лабораторію. На цей раз він змінив порядок своїх дій, розпочавши одразу з трепанації черепа та вивчення будови мозку. Можна сказати, що під час цього досліду монстр був стабільним, хоча показники серцебиття і тиску підвищились під дією страху. Може спробувати відокремити надниркові залози, щоб адреналін перестав потрапляти у кров? Вальм узяв скальпель і зайшов до розіпʼятого монстра зі спини. 
Ідея була, на думку алхіміка, непоганою, та монстр усе одно здох від больового шоку ще на стадії розтину грудної клітини. Тож, висновком дослідження було те, що адреналін вкрай важливий для монстрів, аби позбавитись страху і безперервно атакувати, навіть будучи скаліченими. Недорозвинена прифронтальна кора, гіпертрофований гіпоталамус, залежність від адреналіну… З кожним новим дослідом мозаїка ставала більш обширною та різнобарвною. І складнішою для вивчення. 
Швидко покінчивши з анатомічним атласом потвори та прибиранням, Вальм вийшов з лабораторії, вирішивши зробити коротку перерву на обід. На подвірʼї Цитаделі було чути непоганий запах смаженої качки. Це так його здивувало, що він навіть зупинився посеред двору, розмірковуючи у чому підступ. Що це обман з боку учениці він не сумнівався. «Хочеш погратися? Гаразд!», вирішив Вальм, впевнено крокуючи до будинку. 
 — Вчителю! Я приготувала качку! І цього разу без лайна, чесно! 
 — О, ти мене дивуєш! — прикинувся дурником алхімік. 
Він з нетерпінням чекав у їдальні, чим же його здивує Цян. Та швидко зʼявилась, та поставила перед ним запечену у печі качку. Вальм заплющив очі і прислухався до запахів. Ще раз втягнув носом повітря, перед тим, як узяти до рук ніж та виделку. Обережно відокремив стегно, роздивляючись суглоб. Після поклав їх на тарілку і понюхав соус до птиці. Скривився. 
 — На цей раз ця качка не полетить у тебе лише тому, що її готувала кухарка, а не ти. 
 — Вчителю, як ви…
Вальм підняв руку, зупиняючи її. 
 — Віддай це Грему. Вона запечена непогано як на його вимоги, але до біса кепсько, як на мене. Якщо хочеш, то можу підказати, що з нею не так. 
Цян швидко кивнула, повернувши вуха у бік алхіміка. 
 — Щоб ти знала, качка є одна з найвимогливіших у приготуванні із усієї свійської птиці. У неї міцна шкіра, яку неможна робити сухою, а також багато жиру під нею. А мʼясо досить жорстке. Тож, запікати її потрібно на невисоких температурах, аби шкіра лишилась мʼякою, а повільно танучий жир повністю був поглинутий мʼясом. А саме цей екземпляр, як бачиш… Шкіра хоч і має приємний колір, але тверда мов підошва черевика. Увесь жир просто витік, лишивши мʼясо жорстким і несмачним. Висновок — запікали швидко при температурі вищою на десять чи дванадцять градусів від необхідної. Тепер щодо соусу з чорносливу. Вибір непоганий, коли під руками немає меду і імбиру, але… Сухий чорнослив, перед тим, як його перетерти, потрібно запекти, аби повністю вивільнити його цукор! А замість цього ви — тут Вальм встромив пальця у соус і облизав, після чого швидко протер язика серветкою, — насипали цукру з цукрової тростини! І усе то лише задля того, аби приховати природну кислину фрукту! Які ж ідіоти! Швидко прибери це лайно від мене! 
Вальм розійшовся. Його не стільки обурила сама спроба обману, як те, що результат цієї спроби виявився настільки невдалим. Перелякана такою поведінкою Цян швидко вхопила тарілку з качкою і вискочила надвір. Услід їй полетіла соусниця. 
 — Ти соус забула! 
Навіть не усвідомлюючи того, Вальм зараз стовідсотково нагадував поведінкою свого вчителя, сварливого старцюгана, якого усі називали Токсичний Дракон. Вальм пішов на кухню, де швидко приготував собі просту яєшню з помідорами, та сів обідати. Він вгризався міцними зубами у тверду скоринку чорного хліба і скреготів виделкою по дну тарілки. 
 — Грем, тут вчитель наказав тобі віддати… — Цян поставила тарілку перед охоронцем. — Але соус, нажаль, того…
Бойовий Майстер хмикнув і відірвав крильце. 
 — А непогано! — надав він свій висновок. — Пану Вальму знову не сподобалось? 
 — Ага. Мало того, що він одразу здогадався, що це кухарка готувала, так ще й сказав, що воно… простими словами, нікуди не годиться. 
 — Ну, раз так сказав, то і пояснив свою думку, вірно? 
 — Ага… Але я усе одно нічого з того не зрозуміла. 
Грем витер серветкою масні руки і відсунув тарілку убік. 
 — А ти подумай над його словами, мала. Добряче пригадай, що і як він казав, і подумай над тим. А я пішов, щоб тобі не заважати. 
Грем натягнув свого капелюха з білої соломи і пішов. Йому було навіть весело спостерігати за відносинами Вальма і його учениці. У Цитаделі Бойовому Майстру було нудно, а це хоч якась розвага. 
Він сів у закутку і знов почав медитацію. Кілька днів тому алхімік дуже здивував його, віддавши пігулки для підвищення рівня. Грем гадав, що це станеться не раніше, аніж у другій половині строку, на який вони домовились, але щоб отак, у перші ж дні його служби… Ймовірно, Вальм вирішив йому довіритись. 
Бойовий Майстер прислухався до змін у своєму тілі і знову здивувався, як то усе легко відбувається. Він неодноразово чув оповіді інших воїнів, котрі підіймали свій рівень за допомогою алхімії. І з їх слів запамʼятав, що це важко і болісно. Але з пігулками Вальма усе було навпаки. Як і попереджав алхімік, перші два дні він відчував слабкість, наче провалився на ступінь нижче, але зараз… Неймовірна сила бурлила всередині, змушуючи рухатись, не сидіти на місці, робити хоч щось… Та Грем не вперше у своєму житті наближався до прориву, тому зберігав спокій, наскільки то було можливо. В принципі, у сонній Цитаделі, то було не важко. 
Але не лише фізичне його тіло зазнавало змін. Бойовий Майстер помітив, як його мислення ставало кращим і більш глибшим, навіть його памʼять підіймала з дна такі моменти, про які він і думати давно забув. Так, зовсім випадково, він згадав де відчував раніше ту ауру, що лишив вбивця на дивній голці, коли встромив її у спину Вальму. 
Грем не знав його імʼя, але не сумнівався що той з Сірих Ворон. Кілька років тому охоронець допоміг одному авантюристу, що був атакований Воронами. Грем не був занадто кровожерливим, тож просто відпустив нападників, зламавши їм кілька кісток… Виходить, що даремно відпустив. 
Але тепер Бойовий Майстер мав дилему, котра не давала йому повністю зосередитись на медитації. Сказати то Вальму, чи притаїти, лишити усе, як є зараз. Він аж ніяк не міг передбачити реакцію алхіміка на таку звістку. Злякається, і зачиниться у Цитаделі? Чи навпаки, змусить його самого атакувати Сірих Ворон. Що ті неодмінно ще раз спробують вбити Вальма, Грем не сумнівався. 
Він не боявся тих покидьків. Навіть зараз, на середній ступені, Грем легко переміг би будь кого з тої ватаги один на один, що вже казати, якщо сутичка станеться після його прориву на вищу ступінь Бойового Майстра. Але, з іншого боку, Сірих Ворон було багато, не менше, аніж пів сотні душогубів. І якщо вони накинуться усією ватагою, то охоронець не те, що Вальма захистити, сам навряд чи вижити зможе. І це його бентежило. На погляд Грема, він не мав зараз якогось хорошого вибору. І тому вирішив, що сказати правду Вальму буде найкращим рішенням. Охоронець вірив, що розумний і розважливий алхімік легко знайде правильний шлях, аби закрити питання Сірих Ворон раз і назавжди. Врешті-решт, від цього залежатиме його фізичне виживання. 
Вальм сидів у їдальні над порожньою тарілкою у докоряв собі за той сполох гніву, що вилив на Цян. Так, вона ще дурепа, але ж усе одно намагалася зробити як краще. Хочаб з її точки зору. Алхімік витягнув стилус і кілька листів паперу, та почав писати. Рецепт запеченої качки. Те, що йому так і не дав його вчитель, і до чого Вальм дійшов самотужки, перебравши купу варіантів та зробивши ще більшу купу помилок. 
Це був не простий рецепт з переліком інгредієнтів та вказівкою температури приготування, ні… Вальм довго і прискіпливо описував кожну дію, для чого вона потрібна і до яких наслідків призведе. Кожну з приправ, як і чим вона важлива, який має бути колір, фракція помолу, запах… І головне, як усе це вірно поєднати, аби отримати найліпший результат. 
Завершивши, ще раз перечитав, киваючи головою у лише йому відомий такт. Усе вірно. Таке просте і подробне пояснення має зрозуміти навіть дитина. 
Він мугикнув і вийшов надвір, щоб віддати папірці учениці. Та саме поверталась від кліток з монстрами, яким згодувала залишки роботи кухарки. Побачивши вчителя, вона, було, сіпнулась одразу в один бік, потім у інший, та врешті завмерла на місці. Було б дивним, якби учень почав уникати учителя, вирішила вона. 
 — Ще раз, Цян, приготуй качку! 
Вальм витягнув зі сховища нову тушку птаха і поклав його у руки дівчини. 
 — А це, — він поклав зверху кілька аркушів, — рецепт з інструкціями та поясненням. Сподіваюсь, що тепер у тебе усе вийде як треба. 
Цян була шокована такою поведінкою вчителя, вона просто не розуміла, чого б це. 
 — Так, вчителю! Неодмінно!
На його очах вона одним рухом відірвала птаху голову, аби спустити кров. 
 Вальм аж відсахнувся. Та вона ж навіжена! Для такого є ніж, його давно люди вигадали! 
 — Нуууу… гаразд тоді… Я пішов, а ти теж йди, займись своїми справами…
Але варто було йому зробити кілька кроків у бік лабораторії, як його гукнув Грем. 
 — Пане Вальм, зачекайте, я маю вам дещо сказати! 
 — Це так нагально? 
 — Вирішувати вам, я просто маю доповісти… Памʼятаєте, ви показували мені ту голку, якою вас намагалися вбити? 
Цян, що вже відійшла на кілька метрів, зупинилася і повернула вуха у бік Вальма з Гремом. 
 — Так, а що? 
 — Я сьогодні, під час медитації, пригадав, кому належить та аура на руківʼї! То член зграї Сірих Ворон!