Глава пʼята.

Глава пʼята. Охоронець. 

 — І, пане Махур, здається мені в Цитаделі знадобиться ще пара житлових кімнат…
Голова гільдії зовсім не горів бажанням знову зʼявлятися у тому страшному місці, тому швидко відповів:
 — Звичайно, пане алхімік, я навіть знаю, де то зробити! Усе буде виконано найближчим часом! 
Вальм швидко йшов до виходу з ремісничої гільдії, Махур же намагався від нього не відставати. Та перед воротами алхімік різко зупинився. Голова вже подумав, що той ще щось має до нього, натомість Вальм витягнув маленьку сигнальну ракету і запустив її у повітря. Зелений вогник швидко та зі свистом злетів високо у небо, де вибухнув червоною кулею із синім диском вогню усередині. Перехожі, що знаходились на площі перед гільдією, позадирали голови догори, аби зрозуміти, що відбувається. 
 — Пане Вальм? — Махур теж був заінтригований. 
 — Хм. Здається, він покинув місто…
Алхімік зітхнув. Скоріш за все ті, хто скоїв на нього замах, вже знали що він вижив. Для сильного воїна не буде проблемою відслідкувати його ауру за кілька кілометрів. А це означало лише одне — замах неодмінно повториться у майбутньому. І Вальм хотів звернутися по допомогу до того воїна, котрий виручив його у сутичці з Сарі. Та хвилини минали, а воїна у білому соломʼяному капелюсі не було. Самотужки ж дістатися Цитаделі могло бути непосильною для алхіміка задачею. Вальм небезпідставно вважав, що нова атака могла статися, варто йому вийти за ворота гільдії. Звернутись за допомогою до Махура? Ймовірно, що охорона гільдії не була слабкою… Але й бути боржником Махуру він не хотів. 
 — Ви знов потребуєте моєї допомоги, пане алхімік? — пролунав вкрадливий голос позаду. 
Вальм злегка здригнувся від несподіванки і вкотре подумав, що він легка здобич для таких людей. 
 — Так. Мені потрібна охорона. 
Махур подивився на двох охоронців поруч з воротами. Як вони взагалі пропустили цю людину? Вони його хоч помітили? 
 — Охорона… Це можливо… Я Бойовий Майстер середнього ступеня, тож мої послуги…
 — Я підійму ваш рівень на одну ступінь, до Бойового Майстра вищої ступені, — перебив його алхімік — за це ви будете охороняти мене три роки. Годиться? 
Три роки для подолання ступені для Бойових Майстрів… То було дуже швидко. Своєю пропозицією він позбавив воїна права вибору як такого. 
 — Домовились, пане алхімік! Але, чи можу я почути причину того, що ви звернулися по допомогу? 
Вальм витягнув ту дивну голку, що йому встромили у спину. 
 — Кілька годин тому хтось встромив мені у спину оце…
Воїн узяв до рук знаряддя замаху і уважно роздивився. 
 — Найсильніший слід аури, що я відчуваю, належить воїну третього класу середньої ступені, ба, мені навіть знайома ця аура, хоча й не можу пригадати де її зустрічав. Якщо це максимум сили ваших ворогів, то проблем з захистом не буде, пане алхімік. 
 — От і добре. Зви мене Вальм. А тебе як звати? 
 — Я Грем, пане алхімік. 
Вальм кивнув і попрощався з Махуром, після чого впевнено ступив за ворота гільдії. Спочатку, він хотів йти до капсули, аби повернутися до Цитаделі, та раптом якась думка змінила його плани, і усміхнувшись, він повернув у бік міського базару. Грему ж було усе одно, де захищати свого замовника. Доки сила нападників не перевищувала його власну, Бойовий Майстер був впевнений у своїх здібностях. 
На базарі був гамір, натовп, тхнуло людським потом та кізяком тварин. Трохи розгублений Вальм витягував шию, намагаючись щось роздивитися поверх людських голів, але вдавалося йому то так собі. 
 — Пане Вальм, що саме ви шукаєте? — Грему було жаль на то дивитися, тож вирішив допомогти. 
 — Качки. Мені потрібні качки. 
Таке прохання анітрохи не здивувало охоронця — хто зна, чим ті алхіміки займаються. Тому він, за допомогою аури, швидко знайшов ряди, де продавали свійську птицю і повів Вальма за собою. 
 — Скільки за качку? — запитав алхімік у згорбленого дядька, що стояв поруч з возом, забитим птицею. 
 — Три бронзові. 
 — А за сотню? 
 — Двадцять вісім срібних. — зробивши невеличку знижку, безапеляційно відповів продавець. 
Вальм мовчки віддав гроші, та підійшовши до воза і почав власноруч крутити шиї, складаючи мертвих птахів до сховища. Чоловік же уважно рахував, аби клієнт, бува, не надурив, поклавши собі зайвого. 
Алхімік посміхався. Його учень, якщо він вже так несподівано зʼявився у нього, пройде той самий шлях, яким свого часу йшов Вальм. І цих качок він купував саме для того. Йдучи з базару до капсули, алхімік раз за разом повертався думками у той час, коли навчався у Токсичного Дракона. Іноді навіть зітхав, відчуваючи щось схоже на ностальгію та смуток за вчителем. Хоча, у ті часи, кажучи відверто, ненавидів його бувало. 
Він відкрив дверцята капсули. 
 — Сідай. — сказав він Грему, вказуючи на дверцята з протилежної сторони. 
Той похитав головою з боку в бік. 
 — Ця іграшка лише заважатиме мені, якщо щось трапиться у дорозі, вона замала всередині. Але не хвилюйтесь, я буду поруч. 
Ну звісно ж. Вальм сів всередину і рушив. Така швидкість для Бойового Майстра то ніщо, легка прогулянка. Іноді алхімік жалкував, що не має здібності ані до магії, ані до бойових мистецтв. І навіть заздрив тим, хто їх, ті здібності, мав. Свого часу та заздрість змушувала його наполегливо вчитись, аби стати кращим у сферах алхімії та цілительства. 
 — Якщо хочеш, можеш зайняти поки що бібліотеку — сказав він охоронцю, коли вони повернулись до Цитаделі. — І ще мені потрібно буде узяти в тебе кров з вени, щоб зробити препарат для підняття твого рівня. 
Після цих слів алхімік поспішив до лабораторії, адже його відсутність була на кілька годин довшою, аніж він розраховував.  А там монстр висить, чекає. Памлак і справді покірно висів, куди б він подівся з тої рами… Вальм помітив, наскільки сильно заросла рана, котру він лишив на тілі монстра. Що не кажи, а регенерація у потвор просто скажена. Жодна людина без пігулок та зілля на таке не здатна. Алхімік зітхнув та натягнув свіжий синій костюм. Перед тим, як вдягнути маску, сьорбнув ще ковток зілля відновлення. Це погано, адже без зайвих причин сидіти на препараті шкідливо для організму. Навіть якщо це власноруч створене зілля, котре майже не мало побічних ефектів. Та все ж… це яка брати трохи бадьорості у себе самого в борг — потім доведеться повертати. Але Вальм хотів вже покінчити з памлаком, щоб завершити опис та зробити свої висновки. 
 — Ну що, продовжимо? — запитав він у монстра, беручи до рук скальпель. 
Той лише затремтів у відповідь, зиркаючи на гостру сталь у пальцях алхіміка. Швидкими, точно вивіреними рухами, Вальм зняв ті шматки молодої шкіри, що встигла вирости на грудях потвори за останні кілька годин, після чого почав обережно відокремлювати мʼязи від кісток грудної клітини. На деякі великі кровоносні сосуди довелося ставити затискачі, усі ж дрібні просто припалював, тримаючи місце роботи сухим. 
 — Хух, — сказав він врешті-решт, коли оголив кістки у межах вирізаної ділянки на шкірі. — хочу подивитися, як працює твоє ядро, коли ти самозцілюєшся. Готовий? 
Хірургічна циркулярна пилка тихо задзизчала, врізаючись у білі ребра. Тіло монстра почало сіпати від болю, тож Вальму довелося витягнути ще кілька сталевих прутів з рами, аби зафіксувати його міцніше за тулуб. Маленькі хмарки кістяного пилу продовжували підійматися від диску хірургічної пилки ще деякий час, змушуючи алхіміка іноді протирати скло маски. 
 — Нуссс, подивимся, що тут у нас!
Сказав він, обережно поклавши прилад на тацю позаду себе. Після чого вхопив руками відокремлену частину грудної клітини. Спробував легко її зняти, але та не піддавалась. Смикнув раз, другий… Нарешті, з противним чавкотінням та різко відокремилась, від чого алхімік ледь не впав. 
 — Прекрасно, чудово… — говорив він, відводячи убік високу тонку плівку діафрагми та нарости жирових тканин, аби ті не заважали. 
Серце монстра на очах алхіміка калатало мов скажене, прискорюючи свій ритм щохвилини. 
 — Гей, виродок, ти так фібріляцію вхопиш! Не смій здохнути до того, як я завершу дослід! 
Алхімік не мав змоги якось медикаментозно вплинути на стан монстра, адже жодні речовини не діяли на їх організми. Тож вихід був лише один — пришвидшити свої дії, доки потвора ще дихає. Клянучи вилупка на чому світ стоїть, Вальм прискорився і оголив білий мішечок між серцем та правою легенею монстра. З нього до органів йшли тонкі білі тяжі, а всередині щось світилося червоним світлом. 
 — Ось воно! — вигукнув він радісно. 
Узявши до рук скальпеля він обережно надрізав мішечок, частково оголивши червоне ядро монстра. І воно світилося. Припущенням алхіміка було те, що саме так ядро віддавало ману тілу монстра, підтримуючи у ньому життя. 
І це стало відкриттям. В жодній книзі не було сказано, що ядра монстрів світяться. Вальм неодноразово бачив, як ядра світяться у різноманітних магічних приладах та механізмах, але це світилося у живому організмі! 
 — Дідько! Це насправді?! 
У Вальма було ще багато питань, та багато ідей, які досліди він мав ще провести над монстром, але у цей момент серце потвори не витримало, і один з шлуночків просто вибухнув, обливши алхіміка струменем крові. 
 — От же виродок! — гаркнув у розпачі Вальм, 
Та вдіяти вже нічого не міг, адже монстр швидко здихав, сіпаючись в конвульсіях. 
 — Сраний вилупок! Десять хвилин! Мені треба було лише десять хвилин, а ти здох! 
Відкинувши ідею одразу ж витягнути нового монстра для повтору експерименту, Вальм почав неспішно відділяти внутрішні органи та окремі мʼязи, оголюючи скелет для опису і створення атласу туші монстра. Витративши на це з десяток годин, потім ще багато часу прибирав робоче місце, вимиваючи його до блиску. Сама ж розібрана на частини туша піде на годівлю інших, тимчасово живих потвор, що сиділи у клітках Цитаделі. 
Втомлений і сонний алхімік покинув лабораторію та пішов одразу до спальні. До того ж, він був ще й голодним, але… спати хотілося дужче. 
 — Я зайду до тебе за кілька годин. — сказав алхімік Грему, після чого не роздягаючись впав на своє ліжко і моментально заснув. 
Ті кілька годин непогано розтягнулись, і врешті решт алхіміка розбудили звуки будівельних робіт. Ще не продерши очі, він подумки побажав Махуру гарного здоров’я і довгих років на цьому світі, але згодом сів на ліжку. У голові трохи шуміло, хотілося пити і їсти. Ймовірно, до цього стану додалися також симптоми від вживання зілля відновлення. 
Ще стоячи під гарячими струменями води у душі, почув, як на кухні хтось гримить посудом, а потім його чутливий ніс вловив запах смачної їжі. Отже, прийшли не лише будівельники, а увесь персонал, котрий він замовив у голови ремісничої гільдії. 
Уперше за дуже багато років Вальм снідав не один, запросивши розділити з ним сніданок Грема. Він навіть хотів розпочати з ним невимушену бесіду, але єдине, на що спромігся, то запитати як довго він знаходиться на своєму рівні сили, і чи не використовував раніше алхімічні речовини для підвищення рівня. Почувши у відповідь, що вже майже десять років і що ні, не використовував, усміхнувся. 
 — Тоді проблем не буде, ходімо за мною. 
Вони разом пройшли до лабораторії, де Грем одразу ж відчув залишки аури монстра. І та аура сказала Бойовому Майстру багато. У охоронця по спині аж мурашки пішли від того, у якому розпачі сконала потвора. Він застиг перед голкою з тонкою прозорою трубкою на кінці, котру тримав у руці алхімік перед ним. 
 — Оголи передпліччя, мені потрібна кров з вени. 
Грем проковтнув слину. Ця людина його лякала. Це місце теж було… неприємне. Аура померлого важкою смертю монстра не давала Бойовому Майстру спокою. І як цей слабкий алхімік тут знаходиться? Невже не відчуває? 
 — Грем, чуєш? Дай мені руку! — повторив Вальм. 
 — А? Ага, зараз. 
Він швидко зняв частину обладунків і оголив жилаву руку по лікоть. Вальм діяв спритно. Лівою рукою затис вену вище ліктя Бойового Майстра, а правою точно встромив голку. І, навіть без джгута, темно багряна венозна кров потекла у маленьку склянку на кінці прозорої трубки. 
 — Готово! — за кілька секунд сказав він. — Тепер я легко створю тобі засіб для безпечного прориву на новий рівень. 
Вальм витягнув голку і замазав місце уколу синьою пастою, тою самою, що раніше використовував аби залатати дірки на шкірі монстра. Вона не лікувала, але механічно склеювала тканину, тож не несла жодної загрози організму. Грем швидко вхопив зняту частину обладунків і почав гарячково шукати очима вихід з цього місця. 
 — Дякую, пане Вальм! 
Проте, голос пролунав зовсім невпевнено. Грем сам не розумів, що з ним відбувається, і чому йому так тут дискомфортно, і з полегшенням зітхнув, коли алхімік нарешті відкрив вихід назовні. «Ноги моєї у цьому клятому місці більше не буде!» подумав Бойовий Майстер, повторивши цим такі ж думки голови ремісничої гільдії. І він не був боягузом, чи чутливою людиною — пройшов багато битв, де слабким не вижити. Але це місце викликало якийсь ірраціональний жах. 
Вальм навіть не помітив стан свого охоронця, поринувши з головою у аналіз крові. Кров Бойового Майстра. Умілому алхіміку чи цілителю ця річ може сказати дуже багато. Відкрити як минуле воїна, так і перспективи його майбутнього. Краплі крові минали один медичний прилад за іншим, і поступово алхімік склав повну картину у своїй голові. Не самородок бойових мистецтв, але з грамотним підходом до рівня Бойового Предка вищого ступеня силу Грема розвинути було можна. Вальм був у цьому впевнений. 
Він усміхнувся і вийшов надвір. Знайшовши у Цитаделі тихий закуток, де б йому ніхто не заважав, витягнув свого алхімічного казана, пару ядер монстрів шостого класу, та десятки зо три деревʼяних футлярів з алхімічними інгредієнтами. Він не мав рецепту того, що хотів створити, але то й не потрібно було. Головне, що алхімік знав основу з десяти компонентів. Усе інше — то лише додаткові частки, що найбільше підійдуть для створення пігулок саме для Грема. Для інших людей цей препарат буде марним, а, можливо, навіть шкідливим. 
Синє полумʼя з помаранчевими іскрами охопило казан, всередину якого полетіли кілька рослин з футлярів. За деякий час ніс алхіміка вловив тонкий солодкий запах, після чого він почав відлік секунд… один… два…три… У потрібну мить він відправив у казан ще кілька рослин, та почав своєю духовною силою формувати першу пігулку. 
Усього Вальм створив сім пігулок. Вони лежали зараз перед ним, кожна у своєму окремому футлярі. Алхімік по черзі закривав їх, старанно нумеруючи з одиниці до сімки. Він був задоволений. В алхімії його можна було назвати перфекціоністом, до того прискіпливо він ставився до своєї роботи. 
 — Коли будеш готовий, — сказав Вальм охоронцю, — приймай по одній кожного дня, згідно номеру на футлярі. Запам’ятай, перерву робити неможна! Перші дні ти відчуєш дискомфорт, наче прихворів, та не звертай уваги, то твій організм почне перебудову. Наприкінці восьмого дня, гарантую, ти прорвеш барʼєр свого рівня. 
Він віддав футляри з пігулками Грему і, пропустивши повз вуха слова подяки, повернувся до лабораторії. З задоволеною усмішкою ляснув у долоні та потер їх одну о одну. 
 — Ну, хто наступний?! — запитав алхімік самого себе. 
Він піднявся на пункт управління і вже звичним рухом активував його. Механічна рука маніпулятора ожила. 
Тим часом у маєтку мера кипіли пристрасті. Горп дуже швидко дізнався про замах на алхіміка, від чого сам ледь серцевий напад не отримав. Цей Ладбор, клятий ідіот… До того ж, рідна донька не розмовляла з ним кілька днів… Зі злості мер пожбурив тарілкою з тонко нарізаними фруктами у стіну. Усе могло піти шкереберть будь якої хвилини. 
Варто Вальму дізнатися ім’я замовника замаху, а потім встановити звʼязок між авантюристом та донькою мера… Все буде скінчено. Учень Токсичного Дракона. Він точно не дурень. І не той, хто легко прощає. Мер з такою силою стис пальцями стільницю, що край столу тріснув і відломився. І все через одного ідіота. 
 — Пане Горп, до вас пан Ладбор з візитом. — тихо сказала служниця. 
 — Як вчасно! 
Мер вискочив з їдальні і широким кроком рушив у вітальню, ледь не збивши тендітну служницю з ніг. 
 — Пане Горп, я усе владнаю!
Вигук Ладбора перервав гучний ляпас, коли долоня мера з усією силою зіткнулася зі щокою авантюриста. 
 — Владнаєш?! Ти, сраний бовдур! Ти мене взагалі слухав?! 
Пролунав ще один гучний ляпас, коли мер вдарив його тильною стороною долоні по іншій щоці. 
 — Ти памʼятаєш мій наказ, ідіот?!
Горп ухопив лівою рукою Ладбора за потилицю і притис його голову до свого лоба. 
 — Я, сука, наказав тобі не чіпати його! 
Важкий удар правим кулаком влучив авантюристу під ребра, зімʼявши парадну броню. 
 — Ти, виродок, пообіцяв мені, що й пальцем його не зачепиш! 
Другий удар у те ж саме місце розірвав обладунки та зламав кілька нижніх ребер Ладбора. 
 — А тепер ти не лише ослухався, а ще й той сраний алхімік вижив після твого замаху! 
Від третього удару кулаком, що розірвав селезінку, Ладбор впав на підлогу і скрутився від болю. Він жадібно хапав ротом повітря, з усіх сил намагаючись стримати нудоту у горлі. Мер кинув йому, мов собаці, пігулку зцілення третього класу. Він подивився на авантюриста, що корчився від болю під його ногами і поправив зачіску. 
 — Та ще й використав мій загін Сірих Ворон! Гадав, що я не дізнаюсь?! Я крізь пальці дивився, коли ти замовляв їм усілякий дрібʼязок, але це учень Токсичного Дракона, ідіот! 
Від потужного удару ногою кістки стегна Ладбора затріщали і розкололись навпіл. Авантюрист не зміг втримати стогін цього разу. 
 — Пане мер! Я виправлю! Я усе виправлю! 
 — Виправиш? 
Горп присів і вхопив пʼятірнею авантюриста за волосся. 
 — Ти розумієш, що через твої дії ми майже мерці? Я даю тобі тиждень. Має зникнути або алхімік, або Сірі Ворони. І зникнути так, щоб жодна зачіпка не привела до нас. Ти усе зрозумів? Не утнеш якої дурні? 
Ладбор відчайдушно закивав головою, лишаючи у пʼятірні мера пасма свого волосся. 
 — Так пане мер! На цей раз я зроблю усе вірно! 
Горп видихнув і кинув голову авантюриста об підлогу, після чого з огидою витер долоню тонкою носовою хусткою. 
 — Тиждень, запамʼятай! 
Мер вийшов з кімнати, лишивши безпомічного  Ладбора лежати на підлозі. У душі авантюриста кипіла лють. Його, вже майже родича, мер забив мов безпомічного жебрака через помилку Сірих Ворон. Аби вони одразу зробили усе як потрібно, цього б не сталося! Ладбор лежав на підлозі відчуваючи, як зростаються розтрощені важкими ударами мера кістки. 
Треба їхати до них. Їхати, щоб отримати сатисфакцію за сьогоднішнє приниження. І щоб одразу пояснити, що він не жартує. За кілька хвилин роздумів авантюрист обережно звівся на ноги і пошкутильгав до виходу з маєтку. А ще, за це приниження, мер відповість йому свого часу. Ладбор на мить зупинився у воротах і подивився на будинок мера. Обовʼязково відповість. І почнеться це з його одруження на Сарі. Ладбор ошкірився. 
Цього разу монстр дуфю виявився витривалішим, аніж попередній памлак. Він досить непогано витримав розтин грудної клітини і здох на стадії трепанації черепа, коли Вальм хотів дослідити звʼязок між мозковою активністю та ядром монстра. Попередньо, через швидкість реакції, алхімік вважав, що ядро повʼязане лише з периферійною нервовою системою, але не сходилось. Навіть після механічного блокування нервів вздовж хребця ядро продовжувало реагувати на подразники, що вказувало на задіяння мозку у цьому процесі. 
От аби вони розмовляли… Вальм з жалем подивився на понівечену тушу монстра. Жаль, що він здох так рано. Як обірвати звʼязок між монстром та його ядром ставало усе більшою загадкою. Алхімік сів робити малюнки окремих органів дуфю, щоб створити потім анатомічний атлас монстра. От аби знайти той ланцюжок звʼязку, і зрозуміти як його розірвати… Без ядра будь який монстр стане звичайною твариною, котру легко вбʼє середньостатистична людина озброєна простим мечем. 
Вальм знову зітхнув, розуміючи, яку важку задачу ставив перед собою. Але… Він лише розпочав свою справу. Два жалюгідні монстри першого класу то лише нікчемний відсоток від сотень існуючих видів. І, рано чи пізно, він знайде рішення цього питання. Завершивши опис та атлас алхімік сховав записи і прибрав робоче місце, відмивши його до блиску. 
Покінчивши з цим вийшов з лабораторії, щоб згадувати відходи експерименту іншим потворам у клітках, коли його гукнув Грем. 
 — Пане алхімік, там під воротами вас якась звіролюдка кличе. Наполягає, що вона ваша учениця, та мені здається, що то брехня. 
Вальм розсміявся, і саме у цю мить пролунав високий, але гучний дівочий крик:
 — Алхімік! Ти вирішив мене надурити?! Якщо зараз же не відчиниш ворота, то наша наступна зустріч не принесе тобі нічого хорошого! 
 — Вона і справді моя учениця, Грем, як би дивно то не виглядало.