Глава четверта.

Глава четверта. Замах. 

Лабораторія ожила. З тихим шелестом рука маніпулятора змією кинулась уперед, пройшла крізь стіну, залетіла до клітки з памлаком і вхопила своїми сталевими щупальцями монстра за шию. Як тільки це відбулось, прути клітки пірнули униз, під землю, і рука маніпулятора потягнула потвору у середину лабораторії. За мить той вже висів над її центральною частиною. 
Махур не хотів того бачити. Зазвичай мʼякий у спілкуванні Вальм, зараз, навіть зі спини, лякав голову ремісничої гільдії. Він був… безжальний? Махур не міг зрозуміти, чому йому стало так недобре і лячно, що навіть коліна затремтіли. Всі вчені такі? Монстр, що висів у повітрі та верещав, викликав до себе жаль. То хто тут, у цій лабораторії, справжній монстр зараз? Відповіді на це питання Махур не хотів знати. 
 — Пане Вальм, можливо, я піду? 
Йому здалося, що питання стало несподіваним для алхіміка. 
 — То ви не будете дивитися, як я тестую обладнання? Мені здалося, що саме тому ми тут… Та, якщо хочете піти, я не буду вас затримувати. Акт прийому-передачі, а також кінцевий розрахунок зробимо завтра, коли я завершу тестування. Ви згодні, пане Махур? 
 — Так, так, звичайно, як вам буде зручно, пане алхімік! 
Голова гільдії вискочив у послужливо відчинені Вальмом двері лабораторії і одразу ж зігнувся, спершись руками о коліна. Серце калатало у грудях мов скажене, а до горла підкотило щось важке. Чортівня! Махур був не з полохливих людей, але зараз… Це освітлення, сталеве клацання медичного устаткування і інструментів… Голова гільдії неодноразово чув про застінки Секретної Служби королівства, але лабораторія була набагато страшнішою за ті плітки, коли всередині неї керував той молодий алхімік. Подивившись на сонце, Махур рішуче пішов геть. Ноги його не буде у Цитаделі, пообіцяв він сам собі. 
Вальм же навіть не звернув уваги на стан голови гільдії, зайнятий монстром. З підлоги, під висячим у повітрі памлаком, піднялася сталева рама, з якої вискочили чотири металеві прути та вхопили монстра за кінцівки. Швидко і беззвучно вони розтяглися у боки, розіпʼявши монстра, щоб він не смикався. Вереск потвори луною гуркотів під сталевою стелею лабораторії. 
 — Занадто ти гучний! — сказав Вальм. 
Після чого повів рукою і два дроти з щупалець руки маніпулятора встромились тому в горлянку, розірвавши потворі голосові звʼязки. Запанувала тиша, у якій стало чутно, як на підлогу з монстра впала крапля крові. 
 — Що ж, як би я не хотів розібрати тебе на частини прямо зараз, та маю бути послідовним. 
Вальм спустився сходами з центрального пульту управління і наблизився до безпомічного монстра. Ще пів години тому очі памлака випромінювали лють та жорстокість хижака, але зараз… Лише страх та покора жертви була в них. Вальму було плювати на відчуття монстра. З великої таці, що плила за ним у повітрі, він узяв інструмент, схожий на великий скальпель і зрізав кілька пучків шерсті з різних частин тіла монстра. 
Кожен пучок він клав на окремо підписане місце, аби не виникло плутанини згодом. Зробивши ці нехитрі маніпуляції, просто розвернувся та пішов у зону різноманітних медичних приладів для дослідження зразків. Кожен окремий пучок він досліджував на силу розрива, на силу яку треба докласти, щоб розрізати шерсть холодною зброєю з різними кутами заточки, на температуру, з якою шерсть згоріла у вогні. Це зайняло у нього більше години часу. Кожен результат він старанно заносив на розлінований у таблицю аркуш паперу. 
Покінчивши з шерстю, Вальм перевдягнувся у синій просторий костюм, що повністю закрив його тіло, окрім лиця, одягнув прозору маску, узяв до рук текстурометр і повернувся до монстра. 
 — Спочатку спина, потім голова і боки… черевна частина у кінці буде… — незрозуміло кому прошепотів він. 
І піднявши руку з приладом зробив перший укол в районі попереку. Монстр затремтів, коли гостре лезо прокололо йому шкіру. Вальм відвів руку і подивився на шкалу. 
 — 450 Мʼютонів… У тридцять разів міцніша за людську… 
Вальм похитав головою, повернувся до таці у повітрі, на якій лежав аркуш з схематичним зображенням монстра, і написав це число над відповідним місцем на зображенні. Після чого знову повернувся до памлака. Він робив проколи знову і знову, старанно записуючи кожен результат. Аби монстр не втрачав кров, кожне місце проколу він швидко мазав смердючою синьою пастою, від чого туша потвори скоро почала виглядати як дивний сірий шмат чогось, вкритий дрібними синіми плямами. У кінці досліду Вальм зробив примітку на аркуші зі схемою монстра «Найміцніша — лоб, 1280 Мʼютонів, найслабша — черево, 100 Мʼютонів». 
Вальм відійшов убік, зняв синій костюм, заляпаний кровʼю, та з огидою викинув його у смітник. Потім витягнув зі сховища пляшку з зіллям відновлення і зробив маленький ковток. 
 — Ти чого тремтиш? — запитав він, дивлячись на монстра, — Все лише починається! 
Після цих слів пішов до полиць з хірургічним інструментом, звідки почав викладати на тацю холодну сталь таких форм, від погляду на які звичайній людині стало б лячно. Зібравши увесь потрібний йому інструмент, він повернувся до потвори, і вдягнув новий синій костюм. 
 — Знаєш, що мені цікаво? — запитав він, дивлячись у сповнені жаху очі монстра. — Чому на вас, виродків, не діє моя отрута?! 
Холодне лезо скальпеля зблиснуло у його руці, і швидкими, точними рухами Вальм зрізав велетенський шмат шкіри з грудей монстра. Потвору вигнуло від болю, але сталь була міцніша за живу плоть, хоч і плоть монстра. Алхімік обережно зняв жировий прошарок, оголивши мʼязи на грудній клітині та припалив тонкі кровоносні судини, аби поверхня мʼязів залишалася сухою. 
 — Тож спочатку визначимо дію лугів, потім кислот, і врешті-решт, деяких моїх отрут… Насправді, у мене вже є здогадка, так що цей дослід має лише її підтвердити. Так що ти давай, не підведи мене! 
Вальм, після цих слів, ляснув монстра долонею по череві і обережно, тонким пензликом, наніс невелику кількість лугу на відкритий мʼяз. І одразу ж побачив, як за командою нервових закінчень мʼяз почав скорочуватись. І за секунду на місці ураження стало відчутно ману монстрів, котра знищила  чужорідну речовину. 
Вальм тихо кивнув і повторив експеримент з кислотою, а потім з деякими видами своїх найсильніших отрут. Результат був той самий. Вальм схмурнів, відвернувся, зняв маску та пішов до головного пункту управління де довго щось писав, потім думав, потім знову писав. За якийсь час він відклав папір убік, та пішов до стелажів з хірургічним приладдям. 
 — Знаєш, що я не розумію? — сказав він монстру, тримаючи у руках хірургічну циркулярну пилу, — Як ваш бісів організм так швидко реагує на смертельно небезпечні речовини, що вони не встигають завдати вам шкоди. Мені це дійсно цікаво! 
Погляд алхіміка впав на хронометр, котрий він увімкнув на початку досліду над монстром. 
— Дідько, двадцять годин на тебе вже витратив! — він поклав пилку на тацю. — Ти повиси тут, добре? Я скоро повернусь. 
Вальм скинув з себе синій костюм і вийшов з лабораторії. Потрібно було погодувати монстрів у клітках та навідатись до голови ремісничої гільдії, аби завершити справи. 
Він кидав шматки зіпсованого мʼяса між прутів кліток, і монстри з жадібністю хапали його, та ковтали не жуючи. Монстри були голодні. Дуже голодні. І тих шматків, якими годував їх Вальм, було замало для них. Проковтнувши мʼясо, вони не зводячи очей слідкували за алхіміком. Деякі з монстрів навіть намагалися пролізти між товстих сталевих прутів клітки, вимахуючи лапами, озброєними гострими пазурами. 
 — Не хвилюйтесь, скоро настане ваша черга, я зʼясую, з чого ви зроблені, виродки. 
Після цих слів Вальм подивився на гобліна-рогача. Цікавий екземпляр. На голову вищий за звичайних гоблінів, мав розвинену мускулатуру та, навіть, який не який інтелект. У цього виду потвор навіть мова своя була, хоча й примітивна, якщо порівнювати з людською. 
Біс із ним, час вже їхати. Алхімік пішов до спальні аби перевдягнутися, і упіймав себе на думці, що йому все ж потрібні хатні робітники. Що ж, то ще одна причина, аби навідатися до голови ремісничої гільдії сьогодні. 
Ладбор гнав свого їздового монстра на північ від міста з шаленою швидкістю. Нажаль, дефіцит когнітивних здібностей цей авантюрист компенсував своєю злопамʼятністю, тому вирішив порушити наказ мера. Та все ж йому вистачило розуму робити то не власними руками, а знайти для помсти Вальму сторонніх виконавців. І група Сірих Ворон підходила для цього якнайкраще. 
Сірі Ворони були ватагою незареєстрованих авантюристів, котрі окрім полювання на слабих монстрів займалися не дуже законними справами, такими як контрабанда, работоргівля забороненими істотами, тощо. Іноді, коли замовники пропонували занадто спокусливу винагороду, могли узяти замовлення на вбивство людини. Одним словом, відчуття моралі та повага до законів королівства у цієї ватаги було досить низького рівня. 
Ладбор добре це знав, адже не вперше звертався до Сірих Ворон. Такі його походеньки можна було назвати навіть регулярними. Коли дорогу Ладбору переходили інші авантюристи, він не розбирався з ними власноруч, а робив замовлення Сірим Воронам, і за кілька днів той нещасний, що мав сміливість перейти йому дорогу, просто зникав. Звичайно, навіть такі «співпадіння» викликали підозру у гільдії авантюристів, але прямих доказів ніколи не знаходилось. Сірі Ворони непогано знали свою справу. 
Ладбор зʼїхав з тракту і кривою стежкою попрямував у невисокі, вкриті лісом гори, де, невдовзі, зупинився перед важкими воротами, що були зібрані з товстих колод. Він був авантюристом Б рангу, тож вже давно відчув кілька стріл, націлених на нього. 
 — Ладбор приїхав до Першої Ворони! У мене замовлення для вас! 
Він відчув, як наконечники стріл потроху опустилися униз, після чого ворота повернулись на своїй осі, пропускаючи його всередину.  
За воротами, на широкому подвір’ї, стояло кілька великих деревʼяних будинків, схожих на казарми. Ладбора провели до одного з таких і посадили за стіл, наказавши чекати. За кілька хвилин до кімнати зайшов кремезний воїн у шкіряній броні всіяній металевими пластинами. 
— Ладбор, а чи не зачастив ти до нас? — хрипко мовив він, поправляючи довгу чорну бороду. 
 — То й що? З мене гроші, з вас робота, усе як завжди! 
Старий стілець зарипів, коли воїн сів на нього. 
 — То кому не пощастило на цей раз? 
 — Є один виродок, але він алхімік. 
 — Алхімік? То чого ти сам не відірвеш йому макітру, а приїхав аж сюди? — Перша Ворона уважно стежив за виразом обличчя авантюриста. — А, тобто, він не простий алхімік? 
 — Та він ніхто… Але мер проти того, щоб я робив то власними руками. 
Воїн сперся ліктями на стіл та деякий час мовчав. 
 — Мер проти… Ладбор, я ж не дурень. То неспроста так. Що за алхімік? Тільки давай не бреши цього разу. 
 — Він дійсно ніхто, лише четвертий ранг, наскільки мені відомо. Але має до біса грошей, збудував собі за містом справжню фортецю. 
Згадка за гроші зацікавила Першу Ворону. 
 — Пʼять тисяч золотих! — широко посміхаючись сказав він. 
 — Ти здурів?!
Така ціна обурила авантюриста, адже усі попередні замовлення обходилися йому лише у кілька сотень. Здоровань розвів руки в боки. 
 — Це моя ціна, Ладбор, і якщо тобі не подобається, то йди собі…
Авантюрист стис кулаки. Навіть для рангу Б така сума була чималою. Але й інших варіантів було негусто. Він мав принести голову алхіміка Сарі, аби довести, що він її гідний. Обличчя Ладбора скривилось, а рука витягла зі сховища чималий гаманець. 
 — Домовились, Ворона! 
Величезна долоня вхопила гаманця і підкинула угору. Стало чутно шурхіт золотих монет, що терлися одна об одну. 
 — От бачиш, як усе просто! — вигукнув Перша Ворона. — А тепер опиши мені того алхіміка. 
 — Я зроблю краще, — авантюрист витягнув з кишені невелику кришталеву кулю. — я покажу тобі його. 
Він влив трохи аури і над кулькою зʼявилося якісне голографічне зображення Вальма. 
 — І справді жевжик.
Сказавши це, воїн забрав кулю з рук Ладбора. Перша Ворона був задоволений. У його ватазі було багато досвідчених вбивць, що не залишали слідів. І це завдання, на його погляд, було дуже простим і дуже прибутковим. 
Вальм, звичайно ж, навіть не підозрював за цю розмову кілька днів тому, ба, навіть взагалі гадки не мав, що хтось планує замах на нього. Він задоволений виходив з будівлі ремісничої гільдії, адже зробив кінцеву оплату і домовився за працівників для Цитаделі. Вальм саме відчинив дверцята своєї капсули, коли відчув, як хтось вдарив його по спині. 
Алхімік спробував обернутись, але різкий біль по усьому тілу змусив його впасти на коліна, чіпляючись збіднілими пальцями за двері капсули. Та краєм ока встиг побачити високого чоловіка, котрий некваплячись пройшов повз. Він відчув, як усе його тіло зводить судома, а серце завмирає. Кому, як не алхіміку було знати симптоми дії отрути… З останніх сил, падаючи на бруківку, Вальм витягнув зі сховища маленький футляр з пігулкою і неслухняними пальцями відкрив його. Пощастило, що дія зілля відновлення, котре він випив майже добу тому, ще не скінчилося, інакше він вже був би мертвим. Але навіть того було замало. Пальці стали мов деревʼяні, і ніяк не хотіли вхопити ту пігулку, що була прямо перед його очима. З легень Вальма з хрипом вирвався останній подих, після чого команди мозку дихати тіло алхіміка просто ігнорувало. 
Його руки ослабли, впустивши футляр, а голова, на напруженій шиї,  потроху почала опускатися до бруківки. «Дідько! Ось так, по дурному?» — єдина думка, що билася у його мізках. Вже коли його зір затьмарило білим туманом, він розгледів щось схоже на білі пухнасті лапи, що стояли поруч з його обличчям. 
Вальм прийшов до тями у незнайомому ліжку. Він дивився на різну деревʼяну стелю, намагаючись пригадати, де вже бачив схожий орнамент. Алхімік прислухався до себе. Той страшний біль від отрути вже минув, лише трохи кололо у спині в районі правої легені. Як він не намагався згадати, яким чином зміг прийняти протиотруту, та все марно, мов у туман дивився. 
Вальм зітхнув і спробував сісти. Хоча у голові гойдало та хитало, та все ж вдалося то зробити. На невеликому столику, поруч з ліжком, стояв дзвоник. Знизнувши плечима, від чого знов відчув біль, він тихенько подзвонив, після чого витягнув зі сховища новий комплект одягу та почав вдягатися. До кімнати зайшов Махур. 
 — Пане Вальм, як ви себе почуваєте? 
А, он чому візерунок на стелі такий знайомий. Будівля гільдії ремісників. 
 — Краще, аніж мрець, пане Махур. Дякую за допомогу. 
 — Та що ви, за таке не дякують. Але цей випадок мене турбує. Хоч ми і схопили ту бісову крольчиху, що скоїла на вас замах, але вона не зізнається, наполягаючи що просто дала вам пігулку, що ви тримали у руках. 
Вальм пригадав білі лапи, що привиділись йому перед тим, як він втратив свідомість. 
 — Крольчиху? Пане Махур, ймовірно, вона й справді допомогла мені, а не намагалася вбити. Нападник був людиною, я точно то помітив. Проведіть мене до неї. 
Голова гільдії зніяковів, але, дочекавшись коли Вальм одягнеться, повів його за собою у підвал. Йдучи коридором гільдії, він простягнув йому дивний предмет, схожий на велику порожньотілу голку з руківʼям та кнопкою на ній. 
 — Пане Вальм, вам оце у спину встромили…
Алхімік узяв те знаряддя до рук та понюхав отвір на кінці голки. Скривився. Могли б і покращу отруту використати, а не оце лайно з зайвими домішками. Але сама голка Вальму сподобалась. 
 — Не знаєте, яка гільдія чи який майстер таке виготовляє? — запитав він Махура. 
 — Вперше таке бачу. Ймовірно, цей прилад узагалі не з нашого королівства, зависока якість обробки металу, як для наших майстрів. Я б сказав, що це зроблено в імперії, але стверджувати не буду. 
Вальм кивнув і прибрав знаряддя вбивці до сховища. Якщо використати з правильною отрутою, то дуже корисна штука буде. 
 — Ми прийшли, пане Вальм. — сказав Махур, відчинивши важкі деревʼяні двері з решіткою на невеликому віконці. 
Всередині холодної, погано освітленої кімнати стояв стілець, до якого товстим ланцюгом була прикута дівчина звіролюд років пʼятнадцяти з кролячими вухами. Не важко було здогадатись, що зовсім недавно її добряче побили — синці на відкритих ділянках тіла і кров на обличчі не лишали у тому сумнівів. Вальм похитав головою, мовчки засудивши ці дії, і витяг зі сховища пігулку зцілення четвертого класу. 
 — Вибач моїх друзів, вони невірно усе зрозуміли. Я знаю, що це ти допомогла мені, не давши померти… — з цими словами він запхнув їй до рота ліки. 
Не взмозі пручатись, звіролюд проковтнула пігулку, але продовжила  зі злістю в червоних очах дивитися на Вальма з Махуром. 
 — Тобто, аби ти не вижив, то твої друзі задарма забили б мене насмерть? Такою б була подяка за мій вчинок? Упізнаю людей…
Алхімік подивився на голову ремісничої гільдії. Той лише зітхнув. «Хто ж знав?» — казав його красномовний погляд. 
 — То, пане Махур, може звільніть її? І що це за нашийник на ній? 
 — А, то щоб вона на звіра не обернулась… — Махур витягнув ключ і зняв нашийник з дівчини, після чого став знімати ланцюги. — Ці звіролюди… вони до біса сильні у своїй звірячій формі. Навіть якщо то форма кроля. 
 — Мене звати Вальм, а тебе як кличуть? 
 — Я Німа. Ти алхімік? 
 — Як ти здогадалась? 
 — Могла б сказати, що забагато гарних пігулок маєш… Але, по правді, то ті йолопи, що били мене, неодноразово згадували хто ти є. 
 — Що ж, вірно, я і справді алхімік. Але зараз я маю кілька питань до тебе. По-перше, як мені тобі віддячити, а по-друге, чи бачила ти того, хто на мене напав? 
 — І чому я маю відповідати тобі? Після такого теплого прийому та щирої подяки, котру я відчула за останні кілька годин, знаєш… Мені лише послати вас куди подалі хочеться. 
 — Я справді розумію твою злість, і навіть ще раз перепрошую, але я людина практична, знаю, що усе має свою ціну, тож… Скажи, чого ти хочеш, аби відверто відповісти на моє питання? 
Алхімік витягнув зі сховища чималого гаманця і вклав його до рук звіролюда. Зазвичай, ті завжди мали скрутне фінансове становище, та й бідний одяг дівчини про це прямо йому говорив. Але цього разу Вальм помилився. 
 — Гроші… — призирливо посміхнулась вона. — Ви, люди, усе намагаєтесь вирішити за допомогою грошей… Вони мені непотрібні! 
Крольчиха впустила гаманець на підлогу собі під ноги, продовжуючи дивитися Вальму в очі. Той був збентежений. Він дійсно хотів віддячити звіролюду, але й гадки не мав, як то зробити, окрім як дати їй золота. 
 — То… Скажи чого ти хочеш, і якщо я буду взмозі то зробити…
Звіролюд розтерла запʼястя, на яких ще було трохи видно сліди ланцюга. Потім похитала головою, розминаючи шию, від чого її вуха кумедно хиталися з боку у бік і знову подивилася прямо на Вальма. 
 — Навчи мене алхімії! 
Почувши ці слова, Махур, котрий саме складав ланцюг, пирснув зо сміху. Усі знали, що звіролюди з алхімією не товаришували. Але Вальм думав за інше. Вона точно не дура. Відмовилась від риби, аби отримати вудку. Хоча… Звіролюд алхімік… Таке й справді неможливо. 
 — Вибач, та я не зможу то зробити. Попроси щось інше. 
Очі дівчини спалахнули червоним вогнем. 
 — Не можеш, чи не хочеш, алхімік? 
 — Я й справді не зможу це зробити. Ще ні в кого не виходило, і якщо я тобі пообіцяю, то просто збрешу… Я дійсно непоганий алхімік, та на таке не здатен. 
 — Ти переймаєшся лише ймовірним майбутнім, тож я не прийму таку відмову. Умова лишається тою самою — ти навчиш мене алхімії! 
Вальм був розгублений. Він, звісно, міг спробувати, але, на його думку, така обіцянка була усе одно що відверта брехня, про що він прямо сказав звіролюду. 
 — Якщо це твоя умова, то гаразд, я буду тебе вчити. Але, на мою думку, навряд чи з тебе вийде алхімік. Така обіцянка тебе влаштує? 
Очі дівчини радісно зблиснули. 
 — Ага! Домовились! Я вас усіх простила! Я знайду тебе за кілька днів, бувайте!
Вона скочила з стільця і миттю підібрала з підлоги гаманець, та пішла до виходу з кімнати повз розгублених Вальма з Махуром. 
 — Гей! А що до нападника? — гукнув їй услід алхімік. 
 — Я його не бачила! — крикнула дівчина вже з коридору. 
Алхімік з головою гільдії перезирнулись. 
 — Здається, пане Вальм, вас тільки що пошили в дурні… вона отримала і вчителя і гроші, не давши нічого взамін…
Вальм знизнув плечима. 
 — Ну, вона нас простила…