Глава третя.

Глава третя. Лабораторія. 

Так, це і справді була вона — пігулка сьомого класу, Панацея. Здатна вмить вилікувати будь-яку хворобу людини. Вальм створив її кілька років тому, коли мандрував між королівствами у пошуках кращих академій з цілительства. Йому посміхнулася вдача - він випадково натрапив на рідкий інгредієнт — квітку під назвою «Сльоза богині». Ця примхлива рослина не могла довго зберігатися без спеціальних засобів, будучи зірваною зі стебла, тож Вальму довелося готувати пігулки прямо там, посеред дороги у горах. Їх вийшло три - дві восьмого класу, і одна ось ця, сьомого. 
 — Так, пане Алкус. Як і обіцяв, це саме вона. Панацея. Сьомий клас. 
 — Ви неймовірний алхімік, пане Вальм! - сказав старий маг, закриваючи футляр. - Я не знаю нікого у королівстві, хто здатен створити Панацею. 
 — О, що ви, мені просто пощастило. 
Алкус прибрав свій барʼєр і пішов до дверей. 
 — Щасти вам і надалі, пане Вальм! 
Алхімік коротко кивнув і деактивував барʼєр навколо Цитаделі. Настав час розставити меблі у його новій домівці. Сьогодні він спить тут. 
У маєтку мера останні кілька днів панувала гнітюча атмосфера. Слуги пересувалися не інакше ніж навшпиньки, аби не дай Боже не гримнути зайвого разу. Єдине, що не давало цілковитій тиші захопити це місце, то лайка мера і жалісний стогін його доньки. 
 — Тату! Болить! Дуже болить! 
 — Потерпи, доню, потерпи ще трохи, скоро мають приїхати алхіміки та цілителі зі столиці…
Жінка, що лежала під товстою ковдрою у ліжку, знову застогнала і зігнулася дугою. Її обличчя змінило колір з зеленого на червоно-коричневий. По маєтку пролунав хриплий жіночий крик. 
 — Тату, мені боляче! 
Горп стис кулаки. Йому було теж боляче. Боляче дивитися, як страждає його єдина дитина. У глибині душі він знав, що у тому є доля його вини - він неодноразово бачив, як донька забиває слуг тим клятим батогом насмерть, але й слова їй за то не казав… Але визнати то і прийняти відповідальність він був не готовий. 
Це усе клятий Вальм! Його любій Сарі просто не пощастило зіткнутися з ним. Вже майже тиждень минув, як вона отак страждає, і спосіб лікування ще не був знайдений. Можливо, столичні алхіміки чи цілителі допоможуть… От аби десь роздобути Панацею… Горп перевірив усі доступні аукціони і торгові дома королівства, але ніхто не мав такої пігулки. 
Жодні інші ліки, як сказали місцеві алхіміки, не допоможуть, якщо не знати точного рецепту отрути, яку випила Сарі. Мер пригадав за пробірку, котру йому дав алхімік при зустрічі. Дати ту рідину доньці? А якщо то не полегшить її біль, а навпаки, посилить? І то ж він тоді власними руками то зробить… 
Горп вже знав, що Вальм не місцевий алхімік. Він прийшов до міста кілька місяців тому, та відвідував курс монстрології у місцевій академії.  Дивно, але ані викладачі, ані студенти навіть не здогадувалися, що Вальм алхімік, наче він тримав то у секреті. Також меру доповіли, що раніше той навчався у столиці, також на факультеті монстрологіі, а більш давню інформацію на хлопця було роздобути важко. Горп вже навіть Секретну Службу королівства підключив до розслідування. А час усе одно, мов пісок, стікав крізь його пальці. 
Сарі знову закричала від болю. Мер поклав їй руку на лоба. 
 — Потерпи люба, потерпи… Лікарі скоро будуть, вони вже у дорозі…
 — Тату, я не можу! Воно наче горить усередині! 
Горп скочив на ноги і пішов з кімнати. 
 — Тату! Не кидай мене одну! Тату! 
Він не в силах був озирнутися, як і не в силах був сидіти з нею далі. За дверима тихо стояла служниця. 
 — Доглядай за нею! — наказав він. 
 — Пане мер, там пан Ладбор чекає на вас у вітальні. 
Горп лише кивнув головою і пішов до гостя. Ладбор… Капітан Срібних Драконів і наречений його доньки. Крокуючи яскраво освітленим коридором, мер розмірковував, що ж йому сказати. Капітан прагнув крові алхіміка, і зупинити його ставало дедалі важче. Норов у Ладбора був гарячий. 
 — Ну як вона? 
Варто було меру зайти до вітальні, як на зустріч йому скочив молодий чоловік років тридцяти у багато вбраній броні з великим срібним драконом на нагруднику. Горп похитав головою. 
 — Без змін. Не краще і не гірше. 
 — Я вбʼю того виродка, Горп! Спочатку розчавлю йому ноги та руки, щоб він дав ліки, а потім відірву голову та насаджу на палю! 
 — Заспокойся! Ще не час! Спочатку ми спасемо мою доньку, а потім обов’язково його вбʼємо! Але тихо, щоб ніхто навіть не думав у наш бік. Ти зрозумів мене, Ладбор?!
 — Горп, я не розумію, чому ти зволікаєш… Ти на себе не схожий. 
 — Охххх. Ладбор… Алхімік якого класу вибере тебе, авантюриста Б класу, покровителем, як гадаєш? Тільки чесно. 
 — Мабуть, третій клас погодився б…
 — Отож бо. Вальм точно вищий за пʼятий клас. Як гадаєш, яка сила стоїть за ним? Ти впораєшся з наслідками? Так що закрий свою пельку, і роби як скажу я. Ти все зрозумів? 
Ладбор почервонів, але мовчки проковтнув слова мера. 
 — Ти зрозумів, я тебе запитав? 
 — Так, Горп. Я зрозумів. 
Мер сів у крісло і закрив долонями обличчя. Ладбор був пихатим йолопом з курячими мізками. І аби він не був найсильнішим авантюристом цього міста, то Горп ніколи б не погодився на заручини своєї доньки з ним. 
У цей же час Вальм, навіть не підозрюючи за ті хмари, що почали збиратися за його спиною, з захопленням спостерігав як монтують його лабораторію. Варто було будівельникам хоч на хвилину відійти, як він підходив погладити товсті стіни з нержавіючого сплаву. То був незвичайний метал - його особливістю вважалося те, що він був майже інертним до будь-якої магії. Це було необхідною умовою для дослідів, які планував проводити Вальм над монстрами. Вони просто мають бути наближеними до ідеальних. 
 — До вас тут приїхали, пане Вальм! - гукнув його один з робітників. 
Алхімік пішов до воріт, де на нього чекав голова торгової гільдії. 
 — Менеджер Пак! Ви прийшли особисто… Радий вас бачити у моїй  скромній Цитаделі! 
Пак захоплено роздивлявся навкруги, доки алхімік вів його до свого кабінету. 
 — Я б не назвав це скромним, пане Вальм! Тут стільки магії, що мені аж  дихати важко. Дуже цікава ваша… Цитадель, скажу я вам! Але я тут з іншого приводу. 
Він витягнув тонку теку з десятком аркушів усередині. 
 — Контракт на постачання монстрів, як ви і хотіли. Вам потрібен час для вивчення? 
 — О, то зайве, пане Пак! 
Вальм швидко прочитав текст, особливо прискіпливо вдивляючись у цифри, після чого різким рухом поставив свій підпис на двох екземплярах контракту. 
 — Авансовий платіж, пане менеджер! 
Вальм простягнув важкий гаманець разом з підписаним контрактом. 
 — З вами приємно мати справу, пане алхімік! У будь якому випадку, раз я вже тут, чи не проведете ви мені коротку екскурсію? 
 — Залюбки, пане Пак, залюбки! 
Вальм по справжньому був гордий Цитаделлю, тому не замовкав наступну годину, показуючи гостю чи не кожен закуток. 
 — Але… Я так і не зрозумів, пане Вальм, нащо це все? — Пак крутнув пальцем у повітрі. 
Вальм ошелешено зупинився. Для нього то було настільки очевидно…
 — Я хочу створити найбільшу і найточнішу енциклопедію монстрів нашого світу! 
Пак навіть не знав, що відповісти. Алхімік сказав то, мов дитина. Котра вірить у казку. То було так щиро… 
 — Прекрасна мета, пане Вальм! 
Вже дорогою у місто Пак розмірковував, як доросла людина може так переоцінювати свої сили? Десятки вчених працювали над різноманітними каталогами монстрів, а цей молодий хлопець хотів самотужки створити найбільшу енциклопедію?! Він ідіот, чи просто наївний? Пак похитав головою. Ні, ким той алхімік точно не був, так це ідіотом. Так загнати мера у глухий кут жоден ідіот не зможе. Менеджер розумів, що у цьому протистоянні йому, рано чи пізно, теж доведеться вибирати чийсь бік. Але наразі він був невпевнений. 
З дня, коли було підписано угоду на поставку монстрів, Вальм почав простити голову ремісничої гільдії, щоб той пришвидшив монтаж устаткування лабораторії. Алхімік, хоч і не дуже добре читав технічні креслення, усюди пхав свого носа, чим, насправді,  більше заважав роботі, аніж допомагав. Та з огляду на його завзяття, жоден з працівників не наважився то сказати. 
І за наступний тиждень сталося дві важливі події. По-перше, торгова гільдія привезла десяток монстрів першого класу, частково заповнивши цим порожні клітки Цитаделі. А по-друге, Вальм отримав лист від мера, у якому той погодився, щоб алхімік наніс два удари батогом його доньці на площі перед торговою гільдією. Та через те, що зрадівший появі монстрів Вальм сів навпроти кліток робити перші малюнки монстрів, які потім мали увійти до його Енциклопедії, того листа від Горпа він засунув до кишені, і зовсім за нього забув. 
Монстри у клітках шипіли, гарчали, кричали і деякі, навіть, розмовляли, роздивляючись Вальма з не меншою цікавістю аніж він їх. Сам алхімік сидів навпроти кліток з планшеткою та кількома аркушами паперу на ній і старанно малював. Кожного з монстрів він намагався зобразити з багатьох ракурсів і так, щоб вони були у русі. І у нього то дійсно виходило — малюнки виявились кращими, аніж більшість гравюр у каталогах монстрів, які він бачив. 
Найбільш цьому зраділи монтажники обладнання лабораторії — замовника не було ані видно, ані чутно на обʼєкті. Це була майже ідилія, яку одного дня порушив Горп, котрий приїхав до Цитаделі особисто. Почувши, як він горлає під воротами, Вальм схмурнів і відклав свої малюнки убік. 
 — Пане мер, я, здається, знаю ту причину, що вас до мене сьогодні привела. 
Горп ледь не оскаженів, почувши ці слова. Цілих чотири дні він чекав відповідь на лист, тримаючи свою страждаючу доньку за руку. Сподівання, що столичні цілителі та алхіміки зможуть їй допомогти, виявились марними. 
 — То може хоч зараз відповісте, пане алхімік, коли вам зручно буде владнати нашу справу?! - просичав він крізь зуби. 
Перед тим, як було написано листа Вальму, на стіл мера ліг короткий звіт агента Секретної Служби королівства. Навіть не звіт, а проста записка. Там було лише одне речення. «Вальм — останній учень Токсичного Дракона.» Але воно змінило все. І одночасно розставило крапки. Токсичний Дракон. Цим імʼям матері усього світу лякали своїх неслухняних дітей. Той безжальний звір прибирав ворогів імперії, або тих, кого імператори призначали ворогами. І неважливо, один був ворог, чи цілий народ - коли за них брався Токсичний Дракон, вони вже були мерцями, які за інерцією робили свої останні кроки. А тих старих монстрів, що стояли за спиною алхіміка, боялись навіть імператори, котрі віддавали накази Токсичному Дракону. І жоден зараз не міг знати, чи не стоять вони, бува, за спиною Вальма, як раніше за його вчителем. 
 — Зараз. Не треба зволікати. Я буду на площі за годину. 
Вальм повернувся до Цитаделі та сів у свою капсулу. Він навіть трішки собі докоряв за те, що зовсім забув за лист від мера. Алхімік їхав у бік міста з максимальною швидкістю, яку могла розвинути його капсула, щоб пошвидше з усим покінчити, та повернутися до своїх малюнків. У нього ще три монстри не намальовані, а тут цей мер зі своєю донькою. 
Коли Вальм зупинив капсулу на площі, там вже стояв Горп з дочкою у інвалідному візку, та кілька слуг. Інших людей, як помітив алхімік, охорона Горпа швидко розігнала. Можливо, аби Вальм мав багато вільного часу, то обурився б таким діям, але зараз йому було на те усе одно. 
Вальм не був вправним зі зброєю, а батіг так узагалі вперше в житті тримав у руках. І тому, коли Горп вклав йому його до рук, зніяковів. Алхіміка також вразила вага батога. І як вони ним вимахують? Коли дивишся збоку, то здається так легко і просто… Він міцно вхопився за рукоять, відпустивши туго згорнуті кільця. Тверда лясівка, сплетена з жил монстрів, впала на бруківку, подряпавши каміння. 
 — Бий вже, виродок! — закричала Сарі і одразу ж зігнулася від болю у своїх нутрощах. 
Наче уві сні Вальм завів руку назад і в сторону, та з силою махнув нею у бік жінки в інвалідному візку. Батіг ожив, зашипів. І прискорюючись полетів траєкторію, що задав йому алхімік. Та лясівка безпомічно впала на землю, не діставши Сарі на кілька метрів. Звісно, відстань… за неї трохи ще ошелешений Вальм навіть не подумав. Навколо лунав тихий сміх кількох слуг мера. 
 — Це був ваш перший удар, пане алхімік!  — тут же наголосив Горп. 
Вальм схмурнів. Не те, що він так вже хотів завдати болю Сарі — його отрута раз за разом огортала кислотою нервові закінчення у тілі жінки, повільно спалюючи їх. І ця біль була куди сильнішою за ту, що можна було завдати батогом. Але він вже прийшов сюди, тож мав впоратись. Чотири метри…
Вальм зробив пʼять кроків уперед і повторив такий самий удар, як і минулого разу. Сарі бачила, як лясівка швидко летить у неї і, навіть сидячи у кріслі, вклонилась би… Та нова хвиля болю прокотилася тілом, змусивши жінку нахилитися уперед, прямо назустріч лясівці. І саме в той момент вони зустрілися — тонка шкіра обличчя Сарі та туго сплетені жили монстрів. 
Удар Вальма не був сильним — алхімік просто не міг би то зробити зі своїми фізичними даними, але швидкість кінчика батога зробила свою справу. Ніс Сарі розірвало на дві частини, вирвало тонкий хрящ носової перетинки. Далі лясівка розірвала верхню губу жінки, вибила передні зуби, втовкши їх у нижню щелепу, і наостанок розрубала підборіддя до самої кістки. 
Сарі зойкнула, та смикнулася назад з такою силою, що слабкий інвалідний візок не витримав, і перекинувся разом з нею. Тим часом, коли Вальм повільно наближався, згортаючи батіг у тугі кільця, Горп з розпачем дивився на скривавлене обличчя своєї доньки. 
 — Ви виконали свою частину угоди, тепер моя черга. — сказав алхімік, повертаючи батіг меру. — Де та пробірка, що я вам дав при нашій першій зустрічі? 
Розгублений мер, на очах у доньки, витягнув зі сховища тонку пробірку і віддав її Вальму. Той, швидко вирвавши корок, нахилився і вхопивши Сарі за скривавлені щоки вилив рідину тій до рота, змусивши її проковтнути. Вже за мить коричнево-зелений колір шкіри жінки почав змінюватись на блідий. 
 — То увесь цей час ліки були… — Горп не міг у то повірити. 
Майже три тижні його донька страждала від нестерпного, пекельного болю, а ліки тим часом спокійно лежали у його власному сховищі. 
 — Я ж сказав, дати їх вашій доньці, коли біль стане нестерпним. Хіба їй не боліло? 
Вальм впустив порожню пробірку на бруківку і, розвернувшись, пішов до своєї капсули. 
 — Тату? — Сарі, як не було б їй кепсько, одразу ж усе зрозуміла. 
Горп скаженів від люті. Він навіть не звертав уваги, що з блідого обличчя доньки усе ще текла кров. Цей алхімік… Цей виродок зробив так, що усі страждання доньки були на його, Горпа, совісті. Він стис кулаки. 
 — Тобі краще було б самому здохнути, вилупок! — закричав мер у спину Вальма. 
Алхімік йшов, не звертаючи на ті крики жодної уваги. Він зробив саме як мав і як хотів. Лише, будучи вже поруч із капсулою, на мить застиг, відчувши важкий погляд на своїй спині. Вальм озирнувся, але нікого не побачив. Тож, знизнувши плечима, мовчки сів у капсулу і поїхав у Цитадель. 
Ладбор, а саме він дивився у спину Вальму, сидячи на даху високого будинку за кілька кварталів від місця подій, зістрибнув на тротуар з висоти у півтора десятки метрів. Він добре запамʼятав алхіміка. І був певен, що вони ще зустрінуться. Яким би не було великим це місто — воно замале для них обох. 
За час, що Вальм дістався до Цитаделі, він і думати вже забув за Горпа з дочкою. Монстри — це має бути його єдиною ціллю. Точніше, пошук їх слабкості. Алхімік вірив у те, що у всіх цих потвор, незалежно від рівня їх сили, має бути спільна слабкість. Так само, як ядра монстрів — то їх спільна риса. Головне то знайти її. 
Де в чому він брав приклад з свого покійного вчителя - той досконало знав слабкість людських організмів і тому для багатьох отрут, що він створював, неможливою була детоксикація. Але, нажаль, саме отрути на монстрів не діяли. Навіть самі сильні і на самих слабких. Варто було отруйний речовині потрапити до організму монстра, як мана, що знаходилась у ядрі, моментально нейтралізувала її. 
Це було водночас і неймовірно цікаво, і прикро для Вальма, адже він з таким трудом став учнем Токсичного Дракона саме заради того, щоб знищити монстрів за допомогою отруйних речовин. І алхімік раніше вже експериментував по можливості. Наразі, він вже чітко знав, що марно використовувати природні отрути рослинного, тваринного та мікробного походження. Та й з синтетичними отрутами було не краще. Він неодноразово випробував різні за шляхом дії — інгаляційні, пероральні, контактні… І навіть неважливий був механізм дії отрут — чи то нервово-паралітичний, чи кровʼяний, чи задушливий, чи токсичний, чи канцерогенний, чи гепатоксичний, чи нефротоксичний… Організм монстрів не реагував на ці речовини зовсім! Усе те, що прекрасно вбивало людей, не завдавало потворам жодної шкоди. 
Вальм знову сів у крісло навпроти одної з кліток та поклав планшетку з папером собі на коліна. 
 — Твоя черга, виродок! — сказав він монстру, котрий тихо сидів у кутку. 
Це був памлак — один з найслабших з існуючих монстрів. Цей монстр виглядав як потворна, не дуже масивна істота з кам’янистою текстурою шкіри, схожою на стару, обвітрену кору дерева чи грубий камінь. У нього була величезна паща з жовтими, загостреними зубами, які виглядали загрозливо, а сині очі виблискували холодним, пронизливим поглядом. Верхівка його голови була прикрашена кістяним утвором, можливо, черепом або наростом, який додавав моторошного вигляду.
Його зкуйдовжена шерсть, або подібний матеріал, що обрамляв тіло, виглядав хаотичною і грубо, нагадуючи клубки диму чи бур’янистого моху. Із пащі та очей випромінювалась стримана агресія і безжальність, створюючи образ первісної і дикої сили. Цей монстр був мешканцем темних підземель і лісів, де він, на щастя, не був домінуючим хижаком, знаходячись у самому низу харчового ланцюжка. На противагу від його хижої пащі, усі чотири кінцівки монстра виглядали кумедно короткими, і завершувалися роздвоєними ратицями, мов у свині. Тому у дикій природі ця потвора була дуже повільною та харчувалася здебільше рослинами або гнилою падаллю. Загрози у одиничному екземплярі для людей не становила, адже від нього було легко втекти навіть пішим ходом. Але все змінювалось, коли памлаки збивалися у великі, по декілька тисяч голів, зграї. Тоді вони живою лавиною зʼїдали цілі селища на своєму шляху, лишаючи за собою голу, вкриту лайном, спустошену землю. 
Вальм за годину зробив детальний малюнок монстра і узяв палицю, щоб штрикнути того, аби монстр змінив позу. Алхімік хотів зробити замальовки з усіх можливих ракурсів. Та варто було палиці торкнутися шкіри монстра, як той, з диким гарчанням, вхопив її у пащеку і миттю розгриз на друзки. 
 — От же виродок! — гримнув на нього Вальм, — Обіцяю, що ти станеш моїм першим піддослідним! 
Алхімік витягнув зі сховища нову палицю і згори кілька разів вдарив монстра, котрий фізично не міг стрибати, по голові та товстій спині. Це подіяло, і памлак, з невдоволеним вереском, зіпʼявся на свої куці кінцівки та пішов у інший куток клітки. 
Вальм, що досяг своєї цілі, задоволено мугикнув і знову повернувся у крісло, аби замалювати монстра зі спини. Він вже майже завершив, коли у його поле зору попав голова ремісничої гільдії. 
 — Пане Махур? Ви щось хотіли? 
На обличчі голови гільдії сяяла широка посмішка. 
 — Ми закінчили монтаж устаткування лабораторії, пане Вальм! — радісно сказав він, — Прошу вас пройти і власноруч зробити тестовий запуск та провести тести на відповідність вашим вимогам! 
Це була найкраща новина, що чули вуха алхіміка за довгий час. Він миттю скочив на ноги і майже побіг до своєї нової іграшки. Зовні лабораторія була зовсім невелика і виглядала аж занадто мінімалістично — як сталевий куб зі стороною у два десятки метрів. Навіть жодних вікон чи дверей не було видно на її поверхні. 
 — Як ви і просили, вона абсолютно автономна, має внутрішні джерела живлення, оновлення повітря, води, тощо, відбувається безперервно. Майже стовідсотковий опір магії зовні та зсередини, хоча сама є артефактом просторової магії! Ця крихітка легко витримає навіть занурення у жерло вулкана на кілька тижнів!  — не перестаючи вихваляв Махур лабораторію.
Вальм підійшов до сталевої стіни і доторкнувся до неї рукою. 
 — Відчинись! — віддав він їй наказ голосом. 
Поверхня мов потекла рідиною, і у товстій, майже пів метри, сталевій стіні, зʼявився прямокутний отвір достатній, аби у нього легко зайшли дві людини пліч-о-пліч. 
 — Вхід та вихід зʼявиться у будь-якому місці, де ви торкнетеся своєю рукою і віддасте наказ! — знову похвалився Махур, — І він буде потрібного вам розміру, щоб ви легко затягнули всередину будь-якого монстра! 
Лабораторія і справді була просторовим артефактом —  сторона куба всередині становила щонайменше двісті метрів. І варто було ступити крок всередину, як один за одним почали загоряться прожектори освітлення. 
 — А яке мінімальне та максимальне енергоспоживання лабораторії? 
 — Якщо лабораторія працює в номінальному, плановому режимі, то два ядра першого класу на добу. Але, якщо ввімкнути додатковий зовнішній активний захист, чи, наприклад, ви хочете втримати всередині сильного монстра живцем, то… важко сказати, енергоспоживання тут може стати невизначеним. Можливо, що навіть ядро пʼятого класу на годину…
Вальм кивнув і пішов між рядів устаткування, акуратно торкаючись приладів кінчиками пальців. Зупинившись на центральному пункті управління, він увімкнув усі голографічні дисплеї та живлення руки маніпулятора. 
 — Я ж сказав, сволота, що ти будеш першим!
Промовив алхімік просто поперед себе.