Глава друга.

Глава друга. Новий дім. 

 — Алхімік? — шепіт пішов площею. 
 — Алхімік?! — жінка опустила руку з батогом, яку вже занесла для наступного удару. 
Два дужих чоловіки, що стояли поруч із нею, раптом ступили уперед і закрили її своїми тілами. Скоріш за все, то була охорона. Маленька сіра тінь прослизнула проміж них і усі присутні на площі почули гучний хрускіт кісток та жіночий вереск услід за ним. Охоронці лише почали розвертатися, реагуючи на загрозу, але одразу ж впали, вхопившись руками за розрізані горлянки. Маленька сіра тінь була у кілька разів вищою за них рівнем своєї сили. 
Тінь нарешті зупинилася, і стало видно худого воїна у пошарпаній шкіряній броні та конусоподібному капелюсі з білої соломи. Воїн спритним рухом повернув два криві кинджали у піхви на своїх стегнах, та вхопив жінку, що не переставала верещати, за волосся. 
 — Пане алхімік, я виконав ваше прохання, тож якщо це все…
Він сказав це, тягнучи жінку за собою по бруківці, мов лантух з лайном. І врешті кинув її під ноги алхіміку. Вальм, все ще тримаючи руку на грудях, хоча рана давно загоїлася під дією ліків, простягнув йому пігулку. 
 — Дякую! Ця навіжена до смерті б мене забила, аби не ваша поміч! 
 — Та пусте, завжди радий допомогти. - воїн узяв пігулку і підніс її до очей. — І справді пʼятий клас! Пане алхімік, якщо вам ще будуть потрібні мої послуги, просто використайте це! 
Він вклав у руку Вальма невеличку сигнальну ракету. 
 — Якщо я буду у місті, то обовʼязково прийду, навіть не сумнівайтесь! 
 — Дякую, а як вас…
Вальм хотів запитати імʼя воїна, то того вже й слід охолов. Знизнувши плечима він прибрав сигнальну ракету до сховища і подивився на жінку біля своїх ніг, яка лиш тихо стогнала, поклавши зламані кінцівки собі на живіт. 
 — Ти вже мрець, паскуда! Мій батько… Він роздере тебе на міській площі на шматки за це! Ти, вилупок, здохнеш у корчах! - прошипіла вона, помітивши його погляд. 
 — І дійсно, це можливо… - задумливо відповів він. 
Вальм витягнув зі сховища пробірку з коричневою рідиною і відкоркував її.  Він нахилився над жінкою, що вже позеленіла від болю, і, вхопивши її за нижню щелепу вилив рідину з пробірки тій у горлянку. Жінка захлинулася, але проковтнула. 
 — Але й ти тоді здохнеш. - сказав Вальм, кинувши її голову на бруківку. - Запам’ятай, у твого батька лише один вихід — це домовитися зі мною. Не отримавши протиотруту ти за три тижні помреш. І помиратимеш у таких болях, що пожалкуєш, що взагалі зʼявилась на цей світ! Ти зрозуміла? 
Він копирснув її по ребрах ногою, та, переступивши через нерухоме тіло жінки, пішов до воріт торгової гільдії. Обернувшись наостанок, Вальм побачив, як щуролюд, котрого жінка ще зовсім недавно забивала батогом, обережно підіймає її на руки і кудись несе. От же ідіот. Вальм похитав головою. Невідомо, то він слугу так назвав, чи самого себе. На рівному місці отримати купу неприємностей — то ще вміти треба. 
Охорона на воротах торгової гільдії без слів пропустила його, незважаючи на ту виставу, яку він щойно влаштував. Вальм на ходу витягнув широкий плащ і накинув його, аби приховати подраний і закривавлений одяг. Витрачати час, щоб повернутися додому та перевдягнутися було б недоцільно, розмірковував алхімік, підіймаючись широкими сірими сходами. 
 — Я хотів би продати гільдії зілля відновлення третього класу, - сказав він дівчині за інформаційною стійкою. - вас такий товар цікавить? 
 — Звичайно цікавить, пане алхімік! - голос пролунав позаду і був чоловічим. - Вибачте, що гільдія не втрутилась у той прикрий інцидент, але він відбувся за нашими воротами, тож, формально, ми нічого не могли вдіяти. 
Ага. Не могли вони… Вальм обернувся і подивився на стрункого чорнявого чоловіка років тридцяти з симпатичним обличчям і дорогою зачіскою. Просто спостерігали, не знаючи, що я алхімік…
 — Мене звуть менеджер Пак, дозвольте провести вас до мого офісу, аби обговорити ваше питання? 
 — Ну ходімо… - покірно сказав Вальм. 
Менеджер провів його з фойє напівосвітленим коридором до високих деревʼяних дверей і відчинив їх перед ним. 
 — Будь ласка! - він гостино вказав рукою на широкі крісла. - Як мені до вас звертатися, пане алхімік? 
 — Мене звуть Вальм. - він витягнув з кишені той неповний флакон зілля. - І це мій товар. 
Пак обережно узяв флакон, відкоркував і підніс до носа. 
 — Відмінно, пане Вальм! Ваше зілля вражає! І… скільки ви готові нам його продати? 
Алхімік усміхнувся. 
 — Якщо домовимось за ціною, пане Пак, то… Сорок флаконів, скажімо. По пʼять золотих за штуку. Влаштує вас така угода?
 — Ціна високувата, пане Вальм…
 — Але й такої якості, пане Пак, ви у королівстві не знайдете, чи не так? Я знаю ціну своєму товару. Тож, або пʼять золотих за флакон, або я пошукаю іншого покупця. 
Замість відповіді Пак почав повільно викладати стовпчики з золотих монет на столі. 
 — Рівно двісті… - сказав Пак, кладучи підборіддя на схрещені пальці. - З вами непросто вести справи, пане Вальм. 
Алхімік поставив поруч чотири десятки флаконів, забрав гроші і перейшов до основної мети свого приходу у гільдію. 
 — Я чув, пане Пак, що у гільдії можна замовити монстрів…
 — Вірно, у нас багато їздових монстрів, є навіть досить екзотичні, якщо вас це цікавить…
 — Зачекайте, ви мене не зовсім зрозуміли. - Вальм витягнув складений вчетверо папір. - Мені не потрібні свійські монстри. Я хочу диких. На цьому папері вказано саме яких і у якій кількості. 
Пак примжурив очі, але папірець з рук алхіміка узяв. 
 — Пане Вальм, ви ж не гірше за мене знаєте, що поставки диких живих монстрів у густонаселені райони королівства…
 — Пане Пак, я не прошу вас порушувати закони. Знаєте за будівництво у кількох кілометрах на західному тракті? Вони мені потрібні там. 
Менеджер уважно переглянув список Вальма. 
 — Навіть уявляти не хочу, що ви збираєтесь з ними робити, пане алхімік, та то й не мої справи. Гільдія, звичайно, зможе виконати ваше замовлення, хоча зараз я не скажу вам ціну та строки… мені потрібно кілька днів. Зачекайте? 
 — Гаразд, пане менеджер, у мене є на то час…
Вальм усміхнувся. Усе пройшло саме так, як він планував. Винаймати високорангових авантюристів заради полювання на монстрів першого-третього класів було б дурістю. Ще й дорогою дурістю. Саме тому він вирішив зварити зілля, аби познайомитися з менеджером торгової гільдії особисто і зробити це замовлення йому. Усі хочуть мати добрі стосунки з алхіміками. І торгова гільдія не виключення. 
Провівши за кілька хвилин дивного алхіміка до воріт, менеджер Пак повернувся у свій кабінет і глибоко задумався, сидячи в кріслі. До цього дня він жодного разу не чув, щоб алхіміки цікавились саме живими  монстрами. Чи не буде з того якої біди? Врешті-решт, його особисте благополуччя цілком залежить від благополуччя цього міста. Він похитав головою і знову переглянув папірець, котрий лишив йому Вальм. 
Сам же алхімік, цілком задоволений собою, якщо не згадувати інцидент біля воріт гільдії, повернувся додому де одразу став до плити, щоб приготувати вечерю. Сьогодні він зробив ще один маленький крок до своєї мрії. 
У маєтку ж мера панувала метушня. З моменту, коли щуролюд приніс його доньку, покою не було нікому. Слуги бігали від одного цілителя до іншого, але жоден з них не розумів причин, чому пігулки зцілення не діють, а тіло молодої жінки періодично скручується у судомах. 
 — Скажи мені ще раз, ти впевнений, що той молодик алхімік?! — кричав мер на миршавого. 
 — Так пане мер! Я на власні очі бачив, як він віддав воїну, що скалічив вашу доньку, пігулку пʼятого класу! А потім напоїв її якимось зіллям, коли вона почала йому погрожувати! І ще…
Щуролюд злякано замовк, дивлячись у повні люті очі мера. 
 — Що ще?! Кажи! 
 — Він сказав вашій доньці, що вона помре за три тижні, якщо ви з ним не домовитесь! 
 — Сука! - проревів мер, вдаривши шуролюда ногою у живіт. 
Він був страшенно розлючений, але вдіяти нічого не міг, від чого казився ще дужче. Мер знав усіх алхіміків у місті, і жоден з них не був молодим хлопцем. То на кого ж натрапила його донька, що так тепер страждає і взагалі, може померти невдовзі? Мер стис кулаки і пішов до кімнати доньки. Він має знайти того вилупка! Щуролюд сказав, що після сутички алхімік пішов у торгову гільдію… Ну що ж, є звідки почати. 
Наступного дня усе місто гуділо через історію з донькою мера та молодим алхіміком. Люди безупинно пліткували, перетворивши реальні події на повну нісенітницю, у якій нещасний алхімік отруїв свою кохану через те, що та йому зрадила. І тою коханою виявилась донька мера. Добре, що сам Вальм того не чув, бо був би до смерті здивований. 
Мер їхав за місто у супроводі невеликого загону охорони. Він трохи охолонув після розмови з головою торгової гільдії, котрий йому порадив навіть не намагатися вирішити цю справу силою. Менеджер Пак настирливо рекомендував меру домовитись, адже настільки умілий алхімік, як Вальм, точно має могутніх воїнів покровителів. Так завжди було. І якщо йому завдати шкоди, то це може призвести до непередбачуваних наслідків. 
У тому, що Вальм мав неабиякі здібності у алхімії, йому також сказали ті три старі пні, котрих він витягнув з ліжок посеред ночі, аби вони оглянули його доньку. Двоє з них були алхіміки четвертого рівня, а третій пʼятого. І жоден з них навіть гадки не мав, що за отруту випила донька мера. 
Тож тепер йому лише й було, що покірно їхати і шукати зустрічі з Вальмом. Він би з радістю наказав приволокти хлопця до мерії вчепивши гаком під ребра, але… Це було б невиправданим ризиком. І саме тому мер мовчки правив західним трактом до будівельного майданчика у супроводі своєї охорони. 
Вальм саме спостерігав з улюбленого пагорба, як будівельники прибирають риштування навколо Цитаделі, коли краєм ока побачив загін озброєних людей, що неквапливо наближались до будівельного майданчика. Він одразу ж зрозумів що до чого, та вирішив не робити зайвих рухів і просто продовжив спостерігати. 
Загін наблизився до воріт, де один з загону почав розмову з будівельником. За деякий час чоловік махнув рукою у бік пагорбу, де у розкладному парусиновому кріслі сидів Вальм. Загін розвернувся і у повному складі рушив у бік пагорба. Вальм проковтнув пігулку протиотрути і стис у долоні невеличкий чорний флакон. Якщо справи підуть кепсько… Варто зламати крихке скло, і у радіусі пʼятидесяти метрів усі живі істоти помруть за якусь мить. 
Вальм був впевнений, що, принаймні зараз, ці люди не мали злих намірів, та все ж ймовірність застосування ними сили існувала. А обачливих боги бережуть. Алхімік нерухомо сидів, наче зовсім не хвилювався з приводу наближення до нього десятка озброєних солдатів. 
Мер, їдучи усередині загону відданих йому воїнів, уважно спостерігав за молодим чоловіком у розкладному кріслі. Він не бачив на його обличчі жодної бентеги чи слідів страху. Він точно мав сильних покровителів, тому так спокійно поводиться, вирішив мер. Слабкий алхімік, котрий не намагається уникнути зустрічі з незнайомим озброєним загоном… Хто ж, чорт забирай, стоїть за його спиною, що молодик так впевнено почуває себе у його тіні?!
Вершники на монстрах піднялися на верхівку пагорба і оточили сидячого у кріслі алхіміка. 
 — Ти мені вид затуляєш! 
Власно сказав Вальм воїну, монстр котрого саме заважав йому дивитися на Цитадель. Той нерішуче подивився на мера, та все ж змістився убік, аби не дратувати Вальма. Мер нервував. Він розумів, що мав ввічливо звернутися до цього чоловіка, але його це дратувало. Його єдина донька зараз повільно помирає через цього вилупка… І як він мав виявити ввічливість?!
 — Пане алхімік, я Горп, мер цього міста…
Вальм повернув голову і спокійно подивився йому у вічі. 
 — То й що?
Сволота! Мер у душі заскреготів зубами. 
 — Навіть гадки не мав, що хтось наважиться знести той шахрайський притон і розгорнути на його місті таке велике будівництво! - мер вказав рукою на Цитадель. 
 — Ви й не повинні були. — Вальм потер скроню. — То ж ви у місті мер, а тут… Тут ви звичайний громадянин королівства. 
Алхімік вирішив одразу ж розставити крапки і вказати Горпу на його місце. 
 — Правду кажете, пане алхімік. Але я тут з іншого приводу. Учора з моєю донькою сталася прикра подія — вона випадково образила одного поважного чоловіка і кажуть… Кажуть, що то були саме ви, пане Вальм. І що ви виявили неабияку доброту, не забравши її життя одразу, і маючи намір владнати усе напряму зі мною. То що ви хочете? 
 — Випадково? Прикра подія? Пане мер, ви зараз глузуєте з мене?! Ваша донька била мене батогом мов собаку на очах сотень людей! Я вірно розумію, що саме цю її поведінку ви називаєте «прикрою подією»? 
 — Пане Вальм, можливо, ви мене не вірно зрозуміли, я саме тут аби вирішити це питання, а не роздмухати його то тої точки, коли воно зайде у глухий кут! Я згоден з вашими словами, що моя дівчинка зробила прикру помилку, образивши вас, але вона ще молода, хто у її віці не помилявся? 
 Алхімік скривився від цих слів. 
 — Цілеспрямовано бити людей батогом, то прикра помилка, з ваших слів? І аби я не був алхіміком, то мав би здохнути від її руки на тій площі? Саме це ви зараз хочете сказати, пане Горп? 
Вальм стис чорного флакона у спітнілій долоні. Якась частка його хотіла покінчити з цією розмовою саме цим способом. 
 — Ні, пане алхімік, ні! Просто скажіть, що ви хочете, аби ми вирішили цю проблему і розійшлися якщо не друзями, то хочаб не ворогами? 
 — Мер провінційного містечка вважає, що гідний бути мені ворогом?! І звідки така самовпевненість?! Ви усі ще дихаєте лише тому, що я не такий кровожерливий виродок, як ваша донька, пане мер! Хочете владнати це питання? Гаразд, у мене є один варіант. Ви ж любите свою доньку? Інакше не прийшли б сюди…
Горп стис повід монстра. Татан було другим за величиною містом королівства, а цей виродок назвав його провінційним містечком… Та хто ж він, в біса, такий?!
 — Кажіть вашу умову, пане алхімік…
 — Я дам вашій доньці протиотруту, але лише після того, як відшмагаю її тим самим батогом, котрим вона била мене. На тій самій площі. Як вам така умова?!
Мер схмурнів. Він вже розумів, що легко домовитись не вийде, але це…
 — Пане алхімік, ваша умова неприпустима! Вона донька мера, і кожен удар по ній — то є удар по репутації мера цього міста, ви повинні то розуміти! 
 — Усе життя вашої доньки то є один суцільний удар по репутації мера цього міста. І нічого, ви усе ще мер. Так що стерпіти кілька батогів по шкірі вашої доньки не буде для вас проблемою. 
Для Горпа то справді було неприпустимою умовою. В його уяві зʼявилася картинка, де він голіруч відриває голову цьому вилупку, зубами виривається у його горлянку… Мер струснув головою, проганяючи ці думки з голови. Ні, не можна того робити, тільки не зараз. Якщо цей виродок помре, то навряд чи він врятує свою доньку. 
Вальм кинув йому до рук тонку пробірку з помаранчевою рідиною. 
 — Коли корчі вашої доньки стануть нестерпними, то дайте їй це. Воно дасть вам ще кілька днів часу, аби добре обдумати мою пропозицію. А тепер забирайтесь звідси, доки ще живі! 
Горп стис пробірку у руці. Він розумів, що прикро програв перший раунд перемовин. Можливо, було помилкою прийти сюди сьогодні. Можливо, треба було зачекати кілька днів, чи тиждень, аби алхімік охолов, і вже тоді… Але безпомічно дивитися, як стогне від болю його донька…
 — Ходімо! — гукнув мер до загону, розвертаючи свого монстра. 
Вальм полегшено зітхнув, коли вони віддалилися на кількасот метрів. Він встав, склав крісло та прибрав його до сховища. За час, що тривала розмова, будівельники зібрали рештки риштувань. Тепер маги могли активувати захисні магічні печаті Цитаделі, і алхімік хотів побачити то на власні очі. Він повільно пішов з пагорба униз. 
Горп гнав монстра у бік міста, не шкодуючи його сил. Він був безсилим. І лютим. Але, що він міг вдіяти? Схопити алхіміка і катувати, доки той не дасть протиотруту? А якщо не вийде? Якщо він помре від тортур, то що тоді? Або якщо його покровителі дізнаються? Гнів сильних воїнів… Від нього не сховатись… Так можна узагалі увесь свій рід згубити. Вперше за багато років мер відчув, наче він у пастці. 
 — Сука! Сука! Сука! - кричав він дорогою до міста.
Але ці крики жодним чином не допомагали йому заспокоїтись. Буря у його душі лише наростала. 
 — Знайдіть на цього виродка усе! Хто він! Що він! З ким він спить, та що він їсть! Я хочу знати про нього усе! - кричав він своїм людям. 
Горпу треба було то знати, аби планувати свої подальші кроки. Бити свою дитину батогами на площі, на очах усих тих холопів та рабів… Ні, такого він не міг дозволити. Тільки не це. 
Вальм здогадувався, що мер почне діяти, зʼясовувати справжню його  особу. Він ошкірився. Рано чи пізно він дізнається прізвище його покійного вчителя з алхімії. І тоді навряд чи захоче бути Вальму ворогом. «Токсичний Дракон» — так називали люди його вчителя. 
Вальм пройшов воротами, де старий маг саме завершував одну з захисних формацій. Алхімік зблизька роздивився глибокі прорізи у темно сірому камені, заповнені світло блакитною фарбою. Навіть не активована формація тисла на нього магією. Вальм ще раз пожалкував, що не мав вроджених до неї здібностей. 
 — Пане Вальм, дайте мені ще годинку, і я покажу вам результат моєї праці в усій красі! 
 — О, не поспішайте, головне якість, а не витрачений на це час, пане маг. 
Вальм пройшов далі. Внутрішній двір також був вже готовим, як і його нове житло. Незавершеною лишалася лише лабораторія і деякі технічні приміщення. Та Вальм вирішив, що якщо запуск формацій захисту Цитаделі пройде сього успішно, то ночувати він вже буде тут — усі меблі та речі з його квартири були у сховищі на пальці алхіміка. 
Вальм пройшов житлової частини Цитаделі. Порожні спальня, робочий кабінет, кухня, вітальня та ванна. Кімнати віддавали луною при кожному кроці. Алхімік витягнув зі сховища стіл та поклав на нього кілька фруктів. Так краще, подумав він, сідаючи на край стола. За вікном працівники прибирали залишки тротуарного каменю і гучно сперечалися, хто має то робити. 
Вальм усміхнувся. Незважаючи на суперечку, робили вони то разом. Це те, на що він ніколи не був здатним — працювати у команді.  Алхімік до кожної справи підходив завзято, віддаючи ділу усього себе, тож і від інших вимагав такого ж ставлення до спільної справи… Але люди… Вони не вирізнялися самовідданістю до праці, багато хто з них полюбляв поїздити на шиях інших. Це дратувало і завжди призводило до лайки з боку Вальма. І врешті-решт, алхімік дійшов висновку, що краще працювати одному. Тоді лише сам будеш винен у своїх невдачах. 
 — Пане Вальм, я завершив! - до кімнати зазирнув старий маг. 
Алхімік зістрибнув зі столу та поспішив до нього. 
 — Пане Алкус, то показуйте! 
Маг простягнув Вальму тонкий металевий браслет. 
 — Цим пристроєм, пане Вальм, ви можете повністю контролювати усі захисні формації Цитаделі. Мені потрібна лише краплина вашої крові для активації. 
Він швидко одягнув браслет на руку Вальма, після чого проколов йому пальця на інший руці та провів ним по поверхні браслету, лишаючи тонкий червоний слід. За мить метал браслету наче ожив, всмоктавши у себе кров, по його краям запалали тонкі блакитні вогники. 
 — А тепер просто злегка натисніть тут, аби відкрити проекцію Цитаделі. Бачите? Ага. А далі усе інтуїтивно зрозуміло. Якщо зробити отак, то підіймається захисний барʼєр над усією будівлею! Він поляризований - можете вибирати захист зовні чи з середини, а отак він буде діяти в обидва боки… Спробуйте, пане Вальм! 
Алхімік зробив, як то сказав старий маг, і відчув легкий гул під ногами. Він визирнув з вікна, і побачив як зі стін паркану угору піднімається тонка напівпрозора блакитна плівка, що потім мов купол закрила небо. Старий маг створив закляття третього кола — крижаний спис, і вдарив ним у захист. Той лише злегка похитнувся, але крижаний спис розірвало на пил з гучним вибухом. 
 — Це лише закляття третього кола, але повірте, захист легко витримає і безліч магічних атак шостого кола. Я не можу вам це продемонструвати просто тому, що це небезпечно, використовувати таку магію будучи всередині. І ще одне. Я зонував напівсферу захисту, щоб коли атакують лише з одного боку, ви могли вкласти більше потужності у захист з боку атаки. Таким чином це підніме захист вибраної вами зони ще на один клас, пане Вальм! 
Вальм був вражений. Йому не часто доводилось бачити сильну магію у дії. А зараз, на його очах, була саме вона. Цей старий так легко кидав крижаний спис… І так просто розказував за захисну формацію його Цитаделі, наче то було повсякденням. 
 — Пане Алкус, ви створили неймовірну роботу! 
Старий маг задоволено посміхнувся. Він був найкращим спеціалістом з захисної магії у королівстві і знав про це. 
 — Як і домовлялись. - Вальм витягнув зі сховища невеликий деревʼяний футляр. 
 — Хвилинку! - вигукнув Алкус. 
Він розвів руки у сторони і клацнув пальцями, піднявши захисний барʼєр з мани навколо них. 
 — Треба бути обережним у таких речах, пане Вальм. - сказав він алхіміку, приймаючи до рук футляр. 
Старий маг, затамувавши подих, відкрив кришечку футляра. Усередині, на темно фіолетовий подушечці, лежала напівпрозора пігулка, котра наче сяяла, наповнена всередині різнобарвними хмаринками, які наче плили по колу. 
 — Панацея… - тихо прошепотів старий маг, не взмозі відірвати погляд від пігулки.