Трефова двійка

– Ой, а де всі? – Тиша різала вуха. Секунду тому я була в жвавому натовпі, а зараз я відчуваю як вітер пройшовся шкірою. Я стояла посеред безлюдного Токіо.  Що, до біса, коїться? Як посеред білого дня небо стало темним, ніби митець розфарбував його чорними фарбами. Куди зникли феєрверки, які були останніми, що я чула й бачила, куди зникло світло на вулицях врешті решт. Не було жодної душі. Жодної емоції. Ніби я попала в своє персональне пекло. Пусте, беземоційне пекло.  Де я? Або де всі? Чому немає світла?

Різко щось мене засліпило. З'явився напис із великим словом «GAME». Схоже, це запрошення на гру. Так, Ріно, ти прямо міс логіка. Якщо мені зараз доведеться у щось грати, то я дуже жалкую, що не була ігроманкою як мої однолітки.

– Цікаво. – Напис змінився на стрілочку, яка, як я підозрюю, вказувала на шлях. Робити, все одно немає що, тому я пішла за стрілочками. Йшла я хвилин десять. Прийшла в якийсь невідомий мені райончик та  зупинилась неподалік якогось магазинчику. Наче тут проходитиме ця «гра». Дивно, які ігри є в магазині? Я пройшла через поріг і почула тихенький звук. Наче повідомлення на телефон прийшло. Обернулась та побачила якусь сітку, наче лазерну. Якась дуже багата охорона для звичайного магазину.

Далі, я побачила стіл, де лежало декілька телефонів. А також був напис: "один на людину". Я, відчувши вагу телефона в своїй руці, пішла в кімнату де лунали голоси людей. Чудово, я не одна в цьому цікавому місці. Нарешті, я відчула прилив емоцій. Правду кажучи, ці емоції були не позитивними: злість, сум, здивування та страх. Але це краще, аніж нічого. Чи не так?

Будь ласка, дочекайтесь до кінця реєстрації. Залишилось дві хвилини. На данний момент у грі вісім учасників.

– Що ми чекаємо? Якщо грати, то у що? – Якийсь хлопець дуже нервував, не розуміючи, що відбувається. Якщо чесно, я теж не розуміла та мене все це інтригувало. А от я його не дуже.

– Новенький. – Зліва від мене я почула голос якогось чоловіка. А він, як я зрозуміла, старенький.

– Мені це все набридло, я йду звідси! – Щось я не думаю, що можна ось так просто піти. Хлопчина хотів ступити крок та чоловік, який говорив щось про новенького, зупинив його кинувши через поріг записник. Постріл. У записнику тепер димілась цяточка. Я мала рацію. Ще б крок і хлопчина мав би таку ж дірку в голові. Власне кажучи, хлопець трошки засмутився та, скрутившись калачиком, плакав у куточку. Моя щира реакція на ці події.

– Вражає. – На мене поглянув, той чоловік, який "старенький" у цьому світі.

– Теж новенька, як той? – Я кивнула. Він підозріло дивився на мене. Чекає істерики, криків, тощо? Так, точно чекає.

Реєстрацію завершено. Назва гри: музейна статуя.

Цікаво, що це все означає? Нас на екскурсію поведуть? Я б хотіла побачити якусь гарну картину. Та маю сумніви щодо цього...

Складність: хрестова п'ятірка. Правило: завмерти, коли дивиться ведучий. Головні умови: вийти з кімнати до завершення визначеного часу. Ліміт часу: сім хвилин.

Інтригує. Ми зайшли в кімнату. Я побачила ще одні двері із замком. Значить, шукаємо код. Я така розумна.

Гра почалась!

В цей момент світло вимкнули. Я, для безпеки, застигла. Схоже, що правильно вчинила. Пролунали постріли. Я почала рахувати час темряви.  Десять секунд.

Світло знову ввімкнулось. Трупів помітно не було. Дивно. Я, не ризикувавши, не рухалась. А от дівчина попрямувала до ящиків і в цей момент в ній опинились три кулі. Двадцять секунд. Здається, я починаю розуміти. Поки є світло, тобто, двадцять секунд, ми не рухаємось, коли світло вимикають на десять секунд ми можемо шукати код. Сто сорок секунд на пошуки. Чи впораємось ми?

Світло вимкнули. Я переказала здогадки своїм партнерам по грі. Вони почали кивати та думати над вирішенням проблеми. Я навмання махаючи руками шукала код. Очі не встигали адаптуватись за такий короткий період часу. Це означає, що нам потрібно знайти джерело світла.

– Знайдіть будь-що, що може давати потік світла, без цього ми не впораємось. І оглядайте кімнати, коли світло вмикають. – Ніби прочитавши думки, сказав чоловік у костюмі, на вигляд років сорока.

Світло ввімкнули. Я, вперше, детально оглядала ведучого, опинившись в декількох метрах від нього. Він мав страхітливий вигляд: ведмежа маска, військова форма та гвинтівка в руках. А ще ніж, прикріплений у піхві. Ведучий, наче по очах побачив про що я думаю,  витягнув ніж і пішов до когось за моєю спиною. Тихий зойк. Схоже, то був чоловік. Його зарізали. Не знаю, що краще: бути застреленою чи зарізаною. А мама казала, що ніж, то не іграшка. Я відчула холодний, кривавий метал на горлі. Дідько, він переможник битви екстрасенсів? Поки він перебував позаду мене, я навіть не дихала. Тому він швидко відійшов від мене. Дякую, що можу далі продовжувати намагатись не вмерти.

Світло вимкнули. Чудово, хвилина часу пройшла. Ще шість. Як з'ясувалось мої колеги по команді все ж знайшли ліхтарик та запальничку. Тепер шанси знайти код набагато більші.

Нас четверо. Ми вже почали шукати на стінах, на підлозі, тобто облазили все. Але клятий код ми так і не знайшли. Коли бог послав нам ще одну порцію світла, я звернула увагу на двері, з яких ми мали вийти. Пам'ятаю сестра мені казала: «Хочеш щось сховати, ховай на видному місці». Треба перевірити. Світло у нас забрали. Я підбігла до того місця де були двері, там вже знаходився чоловік з ліхтариком. Він щось вертів в руках. Код. Я мала рацію.

– Трясця, тут шифр. – Чоловік грюкнув кулаком об стіну. Я уважно розглядала папір. – Ти щось знаєш?

– Знаю, та не впевнена.. – я не встигла закінчити думку, як чоловік підвищив голос.

– А ти впевнись. Якщо ти цього не зробиш – поляжем всі! – Я кивнула. Він мав рацію.

«BBAAAABBBABABAA BABBAABAAAABABBABABB ABABBABBBABAABAAABAA»