Глава 9. Клуб «Кінестетика»

Час до п'ятниці пролетів непомітно. Кай ще декілька разів з'їздив до лікарні, але там все стихло, активісти розбрелися, залишивши кілька плакатів та зелені стрічки на парканах. Ті, що дорожчі – переливались під сонцем усіма відтінками зелені, дешевше – були схожі на шматки паперу. На підлозі валялося декілька інститутських значків із літерами «А», на честь загиблого аудіалу.

На парах він частіше відмовчувався, зрідка огризаючись на Міку і за кілометр обходячи Джиена. Після тієї ідіотської поїздки вони жодного разу не заговорили, і емпата це цілком влаштовувало. Тільки іноді він ловив на собі байдужий погляд сірих очей, від якого по спині бігли мурашки.

Ночувати Кай продовжував у гуртожитку, більше не намагаючись навідатися до маминої квартири. Приходив він туди вже за північ, щоразу натикаючись на дрімаючу вахтерку. За годину до загального підйому навідувався в душ і початку пар чекав під корпусом інституту. Хейгер уже декілька разів натикався на нього вранці, але нічого не питав, мовчки тицяючи перепусткою на посту охорони й відчиняючи двері замерзлому студенту. Навіщо куратор так рано приходить на роботу емпат не цікавився, але це його цілком влаштовувало.

У ніч на п'ятницю несподівано вдарив мороз, і Кай напнув відразу дві футболки й тонку кофту. Захопити з квартири куртку він, як завжди, не здогадався, і зараз дуже шкодував. На сходах повільно вицвітав іній, і емпат вимушено стояв біля входу, погойдуючись на носках. Кеди теж не рятували від холоду, пальці ніг вже заніміли, і він намагався зігрітися таким нехитрим способом.

– Мерфі, знову ти. У тебе що, не той часовий пояс стоїть на телефоні?

Похмуро глянувши на куратора, Кай попрямував до дверей, намагаючись не сильно тремтіти.

– Звичайно, ваша високість, – іронічно схилив голову Хейгер, відчиняючи двері та роблячи запрошуючий жест рукою.

– Дякую, – промимрив емпат і збирався було загвинтити в інший бік, але спритний професор встиг схопити його за плече.

– Туди.

Кай за інерцією зробив декілька кроків, і то завдяки поштовху куратора, а потім очікувано зупинився.

– Навіщо?

– Тобто, «куди» тебе не цікавить?

«Та скажи ти прямо, гадючище.»

Хейгер наполегливо підпихав студента у бік кафедри, що особливо не подобалося Каю. Але штовхатися з професором було б вже занадто, і він дозволив відтиснути себе до дверей, тужно оглядаючись на вихід. Що йому заважало дочекатися відкриття інституту десь у кущах…

– Мене цікавить кінцева мета, а не де ви збираєтеся її реалізовувати, – похмуро відповів емпат.

– Знання локації здорово може допомогти в тому, щоб дізнатися цю саму мету.

– Не люблю обхідні шляхи.

З сумнівом оглянувши Кая, Хейгер попрямував углиб кафедри. У кутку виявилися ще одні двері, куди він нетерпляче поманив студента. Емпат з підозрою витягнув шию, переконуючись, що всередині не тортури або зборище його родичів. Він би віддав перевагу першому.

– Не стирчи посеред кухні, дратуєш.

«Дай мені спокій, дратуєш.»

Катувальня виявилася звичайною кімнатою, яку викладачі переобладнали в їдальню. Зашипів електрочайник, на стіл стала тарілка з печивом.

– Чорний, зелений, кава?

«Що?!»

Усвідомивши, що це питання, Кай невиразно пробурмотів:

– Дякую, я не…

– Значить, чорний. Лимон, цукор?

– Так, – змирився Кай, мимоволі ковтаючи слину й присідаючи з краю столу.

– Можу ще мед зверху додати, – насмішкувато запропонував куратор, ставлячи перед ним чашку.

Кай дочекався, поки професор відвернеться і лише тоді ухопився за кружку. Він намагався не дуже демонструвати побічні ефекти від підвищення дози таблеток. Руки все ще тремтіли, наче емпат тиждень не виходив із запою. Хімічного, що вже було правдою.

– Бутерброд?

– Ні, дякую, – ледве відірвався від чаю Кай, з тугою поглядаючи на стіл. Батончики, печиво та інший перекус давно стояв у нього поперек горла. Він справді ще не снідав, але пожирати чуже печиво на викладацькій кухні з куратором над головою… Емпат і в звичайній їдальні насилу їв, напружуючись від присутності сторонніх.

– Зроблю свій фірмовий, – кивнув Хейгер.

Коли перед ним поставили сендвічі з м'яким сиром і свіжим огірком, Кай ледве утримався від того, щоб провалитися крізь підлогу в університетський підвал. Від незручності починали горіти вуха.

– Їж, я за журналом. Тут ще годину ніхто не з'явиться.

Стукнули двері, залишаючи емпата одного. Він зі стогоном опустив обличчя в долоні. Чужа турбота викликала в нього ступор та тривогу. Етика підказувала, що слід чемно прийняти частування і подякувати, але на практиці це виявилося не так просто.

Довго страждати не вийшло: сендвічі виявилися богічними не лише на запах, а й на смак. Поквапливо проковтнувши частування, Кай вимив за собою посуд і, хвилину пом’явшись, виглянув з кухні.

– Де ти ночуєш? – миттєво відреагував куратор, не відриваючись від заповнення паперів.

Емпат відразу пошкодував, що висунувся. Притулившись до одвірка, він схрестив руки, готуючись перечекати допит.

– В приміщенні.

Хейгер кинув виразний погляд на студента.

– Ще конкретніше. Ухилення залиш для інститутського психолога.

– У гуртожитку, – знизав плечима Кай.

– У кімнаті?

Проникливість куратора змусила емпата невдоволено скривитися.

– Кімната – це окреме приміщення в будівлі. Гуртожиток потрапляє під поняття «будівлі» і має окремі приміщення, – спроба уникнути відповіді була не надто витонченою, але він намагався.

Хейгер із зітханням відсунув від себе журнал, втомлений ухиляннями співрозмовника. Опустивши погляд, Кай старанно розглядав його стіл. Всі папки та папери вишукувалися в ідеальному порядку, навіть олівці дресировано лежали під рівну лінійку. На самому краю притулився надрукований список. Емпат розглянув короткий стовпчик з іменами та заголовок: «Група 13/01. Куратор: Ф. Хейгер».