Глава 8. Крок через поріг

До заміжжя мама жила у відносно пристойному районі неподалік краю міста. Багатоповерхівка стирчала поруч із шосе, обнесена невисоким парканом, через який радісно перестрибували всі місцеві собаки. Внизу сумно рипіли гойдалки, розгойдуючись на вітру. Ліхтарі освітлювали безлюдну вулицю.

Кай сумовито зсутулився на лавці. Машину він загнав на парковку під будинком, ледве втиснувшись в останнє вільне місце. З того часу минуло чотири години й пачка цигарок. Тонкі та з хімічним ароматом яблука – вони викликали нудоту сильніше, ніж розгойдані нерви.

У горлі нестерпно дерло, але води він купити не здогадався, як і щось поїсти. Від голоду злегка паморочилося в голові, але куди більше його хвилювало те, що він уже на декілька годин затримував прийом таблеток. Можливо, тільки це й змусило його нарешті піднятися з лавки й попрямувати до під'їзду таким повільним кроком, наче до його ніг були прив'язані пудові гирі.

Ліфт привітно світився, але Кай уперто попрямував до сходів, відтягуючи час. На п'ятнадцятий, передостанній поверх, він заповз буквально рачки, не бажаючи зупинитися навіть на короткий перепочинок, під час якого його точно переможуть сумніви. А ганятися сюди-туди сходами всю ніч емпат не планував хоча б через почуття гордості. Або її жалюгідних залишків.

Йому здавалося, він давно забув, як виглядають двері до квартири матері, але серце одразу тривожно тьохнуло. Нічого не змінилося.

Кай відчув, що його трясе.

Розвернувшись на сто вісімдесят градусів, він рвонув на сходовий майданчик, де квапливо витрусив із пачки останню цигарку. Дешева запальничка, куплена в кіоску біля будинку, люто зашипіла, випускаючи цілий струмінь полум'я. Кай не кліпаючи дивився на вогонь, поки пластмаса не почала чадити, і тільки потім, отямившись, відкинув її від себе.

Зробивши тривожну тягу, емпат закашлявся, шлунок стиснувся в грудку. Чергова сигарета перетворилася на ледь підкурений бичок, загашений пошарпаними кедами.

Ключ вдалося вставити лише з третьої спроби. Двері так пливли перед очима, що Кай шукав замок на дотик, щосили зажмурюючись. Про те, як це виглядає збоку, він думав в останню чергу.

«Після цього піду та втоплюся в парковому ставку.»

Обіцянка підбадьорила, але тіло продовжувало панікувати. Сорочка наскрізь промокла від поту і прилипла до спини. Залишивши ключ стирчати в замку, Кай стягнув із себе толстовку, криво пов'язавши її на стегна.

Лясь.

 Двері злегка хитнулися, запрошуючи його увійти. Вчепившись побілілими пальцями в одвірок, емпат різко смикнув ручку на себе, відчуваючи себе так, наче стрибає з мосту в прірву.

У ніс ударив запах пилу та запустіння. Не даючи собі часу на роздуми, Кай клацнув вимикачем і коридор залило жовте світло.

Першим в очі впав стос коробок. Він завалював прохід, і протискатись у квартиру довелося боком. За спиною клацнули двері, змусивши емпата здригнутися і панічно обернутися.

Всі дві спальні й вітальня були навстіж, точно так, як колись залишили їх маленький Кай з мамою. Під ногами шурхотіли газети, і він несвідомо втягував носом повітря, намагаючись відчути запах фарби.

Голі стіни з наполовину обідраними шпалерами. Шматок лінолеуму, що майже вертикально стирчав з підлоги. Замість штор – ті ж газети, якими вони зі сміхом заклеювали нові вікна.

«Привіт, мамо.»

***

– Кай, подай мені маленький шпатель! – мама зі сміхом намагалася втримати шматок шпалер, який накрив її з головою.

– А де він? – з-за кута висунулась каштаново-іржава шевелюра.

– Подивися на підвіконні.

Кай промчав по кімнаті, зображуючи бомбардувальник і огинаючи купи сміття. Ззаду майорів синій пакет, що виконував роль плаща.

Щоб знайти шпатель, йому довелося вилізти на табуретку. Вниз посипалися паперові обрізки та пляшки з-під води. Жовта ручка виявилася останньою знахідкою, засунутою в самий кут.

Кай уже схопив її, коли його привернув шум на вулиці. Знайома машина в'їхала у двір, змусивши його насупитися.

– Мам.

– Що таке? Не знайшов?

– Там татова машина.

– Що? Де?

Леона нарешті вибралася зі шпалерного полону і теж підійшла до вікна. По маківці Кая мазнули золотисті локони, що випали з хвоста.

– Ти ж казала, що він не приїде? – янтарні очі сина ні на мить не відривалися від виду з вікна.

– Іди до дальньої кімнати, Кай. Я поговорю з татом, – вона квапливо здерла з голови смішну пов'язку з такого ж синього пакета, що вони з Каєм начепили на чоло.

– Я тут посиджу.

– Я сказала йди! Я покличу тебе.

Кай неохоче сповз зі свого наглядового пункту і спритно перемістився до свого тимчасового притулку. Мама обіцяла, що дальня кімната колись стане його – тут був величезний балкон та найвищі вікна. Коло них він і завмер, нервово тріпаючи брудну штору, до якої ще не дійшли руки домашніх ремонтників.