Глава 7. Вакханалія

Волосся сестри приховувала синя кепка з логотипом відомого бренду, але декілька каштанових прядок вперто вибивалися назовні. Кай з подивом придивився до незвичного вбрання сестри: спортивна куртка, темні окуляри й навіть кросівки плебейського чорного кольору, який вона не переносила на дух.

– Ти подалася до шпигунського загону? Схожа на гламурну гопницю.

– Подивись на себе, гламурний бомж. Як ти навіть у брендових речах умудряєшся виглядати немов пошарпаний єнот? – прошипіла Фрея.

У руках вона нервово смикала зв'язку ключів. Тихий брязкіт не припинявся ні на секунду.

– Радий, що навіть тут ми схожі, – їдко відповів Кай.

Якщо сестра і намагалася замаскуватися, то вийшло у неї навпаки. Без косметики та яскравого вбрання вона розгубила всі невеликі відмінності, якими так хизувалась. А синці під очима, не прикриті косметикою, моментально підкреслили бліду тонку шкіру близнюків.

– Це тобі, – простягла вона зв'язку ключів, утримуючи її кінчиками пальців.

Кай розгублено підставив долоню. Один ключ був автомобільний, він одразу впізнав його, хоч не сідав за кермо вже майже рік. Другий – незнайомий, з тьмяного металу, явно дуже старий.

– Вважай, це мої вибачення.

– Ключі від моєї машини це твоє вибачення?

– Що я особисто завезла їх тобі, дурень. Батько наказав, щоб жодної твоєї речі в домі не залишилося, – пробурмотіла вона собі під ніс. – Але ти все ще Мерфі й вони належать тобі. А я не хочу, щоб мій брат був ще більшим бомжем, ніж намагається здаватися.

Пальці стиснулися на ключах, хоча понад усе Каю хотілося жбурнути їх у найближчі кущі.

– Думаєш він тебе за це по голівці погладить?

– Батько в курсі. Цього достатньо, – відрізала Фрея.

«Це більше, ніж схвалення.»

У випадку з Ніколаусом «у курсі» – означало його повний контроль над ситуацією. Мабуть, імідж сина він буде підтримувати, навіть якщо той виступає ідейним ворогом корпорації. Тому що Мерфі мають бути ідеальними. Воювати з обірваним бомжем батько не буде, спочатку його одягне й тільки тоді ефектно розгромить.

– Машину припарковано на стоянці інституту. І батько… він сказав купити ще пігулок, я поклала їх у твою стару сумку.

– Як це мило. Боїться, що я рознесу інститут? – губи Кая мимовільно склалися в гірку гримасу. Те, що зі сторони виглядало як турбота про сина – було старанно продуманим іміджевим ходом. І цілком можливо вже сьогодні це буде в газетах.

– Боїться. Ти все одно Мерфі й впливаєш на сім'ю, – продовжувала довбати вона одну фразу.

Зусиллям волі Кай придушив виключно нецензурну риму «Мерфі – Х…фі». Незнайомий ключ вп'явся залізними борознами в шкіру.

– А це що?

– Кай…

– Фрея?

Сестра зітхнула, пом'ялася і почала здалека:

– До нашого повноліття ще пів року. Але за заповітом мами – тобі перейде не лише частина акцій компанії, а й нерухомість.

– Мені нахрен не здалося ваше «сімейне гніздо». Ви скоро замість слів все одно шипітимете, а я за зміями доглядати не вмію, – сарказм сам зривався з язика.

– Не лише будинок. Це мамина квартира. До неї вже завезли усі твої речі. За пів року я відмовлюся від своєї частки.

Кай схилив голову, вивчаючи сестру. Медові очі дивилися трохи убік, не бажаючи стикатися зі своїм дзеркальним відображенням. Вина блимала в її зіницях, але тут же придушувалася рішучістю істинної Мерфі.

– А натомість?

– Відмовся від частки в будинку.

– Тільки в будинку? – прозорливо спитав емпат.

«Краще б я відмовився від гена в ДНК. »

Фрея припинила відводити погляд. Яка б вина її не тривожила, це нічого не змінювало.

– За пів року батько запропонує викупити твою частку акцій. Поки навіть наші юристи не змогли скласти жодних угод, щоб вирішити це до повноліття.

Його сміх змусив обернутися декілька студентів, які виходили з інституту. Сестра сердито зашипіла, відтягуючи його убік. Затягнувши брата за ріг, вона роздратовано поправила кепку, натягнувши козирок майже на ніс.

– То ти згодний?

– Мені начхати на акції, Фрея. Але зараз я не обговорюватиму це навіть з тобою. Як би батько не розраховував, що твоє посередництво допоможе. Сподівайтеся, що я не продам їх опозиції.

– Ти так не вчиниш, – сестра відступила на крок, недовірливо дивлячись на нього.

– Я не знаю, як я вчиню, Фрея, – відчайдушним шепотом відповів Кай. – Ще декілька днів тому я навіть не знав, що опинюся в чортовому віваріумі для інсайдерів!

– Ти справді сподівався все життя це приховувати?!

– Так! Я, чорт забирай, сподівався все життя провести в темній кімнаті будинку, не виходячи та не показуючись нікому на очі!

– То якого біса ти поперся в інститут?! – розкриті очі Фреї відображали хмари, що бігли по небу. У зіницях Кая тремтіло її перекривлене обличчя. – Ти не вперше сваришся з батьком, але навіщо було демонстративно вирушати до інституту?!