Частина 2. Інсайдери Глава 6. Командний дух

Все тіло тряслося так, що Кай вже п'ять хвилин не міг потрапити ґудзиком у отвір. Ранковий холод тут був ні до чого, хоча прокинувся він саме від нього.

Вночі він виконав свою обіцянку, бездумно проковтнув одразу п'ять таблеток замість чотирьох і наплював на всі рекомендації лікаря про підвищення дози. Підйом по четвертинках щодня здавався йому рідкісною дурістю. По половинках – боягузтвом. Власні спогади про те, як мінімальне збільшення хімії болісно било по тілу поблякло на тлі нервів.

У результаті дурість, замаскувавшись під імпульсивність і рішучість, все одно його наздогнала – і організм цього не пробачив.

«Йолоп.»

Тепер же, діставши єдині чисті, але жахливо пом'яті речі з рюкзака, він намагався привести себе до ладу. Шкіра ще поблискувала після купання в парковому ставку, волосся злиплося в довгі бурульки й холодило шию. Біля босих ніг валялося декілька пробників із шампунем, які йому довелося відкривати зубами й ще довго відпльовуватися від мильного присмаку.

Кай ледве розтиснув щелепу і зробив ковток води з купленої вчора пляшки. М'язи на хімію завжди реагували першими – судомним стиском у поєднанні з тремтінням. Іноді це створювало проблеми не тільки при керуванні автомобіля, але й в таких елементарних речах як відкрити рот, затиснутий настільки, що вся нижня частина обличчя боліла.

При думках, що чекає на нього в інституті, Каю хотілося вити в голос.

Сьогодні був максимально невдалий день для нових знайомств. Якщо йому хотілося постати перед однокурсниками у всій своїй відмороженій красі – збільшувати дозу таблеток слідувало тиждень тому. А найкраще дві. Думку про три Кай старанно відганяв, хоча регулярно отримував по носі від власного організму за наплювацьке ставлення до лікування та інструкцій.

Сорочка нарешті здалася, перетворивши його з похмурого гопника в неосяжній толстовці – на студента, що заснув на вечірці для готів. Фрея іронічно називала це: «Зграя єнотів пожувала». Але де йому взяти праску посеред парку? Спробувавши оглянути себе, Кай залишився незадоволений побаченим і з такою люттю натяг зверху толстовку, що та протестуючи затріщала. Капюшон звично накрив голову.

Найскладніше виявилося не одягнутися, а оновити пластирі на обличчі. Тремтячі пальці не сприяли точності, якби він був хірургом – не тільки прикінчив би пацієнта, а й зарізався б сам.

У результаті в інститут він прийшов один з перших. Сонце неквапливо виповзло на небозвід, знущально освітивши єдиного студента в окрузі. Двері виявилися зачиненими, і він похмуро всівся біля порога. Рюкзак, уже добряче пошарпаний, плюхнувся поруч. Кай тужно розглядав сліди піску і кишеню з нитками, що стирчали з усіх сторін: зачепився в парку за лавочку.

Коли через пів години над ним роздався голос, він уже дрімав сидячи на сходах та спершись на поручні.

– Ось це я розумію жага до навчання, – з сонного заціпеніння Кая висмикнув легкий стусан по його черевику.

Стрепенувшись, він невдоволено глянув угору. На нього не менш приязно уставився чоловік із папкою в руках. Блиснула зеленим вже остогидла емблема «ЕКВАД».

– Яка група?

– Що? – не втямив Кай спросоння.

Чоловік підняв густі чорні брови, які буквально затьмарювали всі інші риси обличчя. Під бровами поблискували скельця окулярів у тонкій золотистій оправі. По лівій дужці вився напис відомого бренду, логотип якого прикрашала вставка з каміння.

– Значить, групу ми не знаємо. Вид впливу?

Кай, продовжуючи насторожено спостерігати за ним, піднявся на ноги. Дивитися на когось знизу вгору входило в його і так величезний список неприйнятних речей. Гостре почуття небезпеки та беззахисності буквально не давало всидіти на місці. Поки він роздумував над відповіддю, чоловік нетерпляче клацнув пальцями перед його обличчям.

– Давай ще простіше. Прізвище!

– Навіщо вам? – нарешті неохоче видав Кай.

Чоловік зміряв його поглядом, у якому неймовірним чином змішалося нескінченне терпіння і бажання скинути недбалого студента зі сходів.

– Студентський, – простягнута рука зависла перед Каєм.

Пом’явшись ще хвилину, той засунув руку в рюкзак і дістав зелену пластикову картку. Чекати, доки її мирно передадуть незнайомець не став, висмикнувши прямо з рук.

– Мерфі. Ясно. За мною.

Студентський віддалявся разом з ідеально випрасуваним піджаком. Хлопнули двері університету. Кай стрепенувся і рвонув слідом, виявивши переслідуваного наприкінці коридору. Наздогнати його удалося аж в аудиторії, яку той відкривав власними ключами.

– Сідай, – короткий кивок у бік ряду лав, що височіли над трибуною. Над нею біліла маркерна дошка, поперек якої каліграфічним почерком красувався напис: «Група 13/01».

«І нехай удача завжди буде з вами…»

Кай не був у курсі внутрішніх відносин між інсайдерами, але підозрював, що має всі шанси потрапити у свою особисту пародію на «Голодні ігри». Він не страждав від забобонів, але номер групи його побавив.

– Тринадцята група сформована останньою, із залишків. «01» – номер курсу, якщо не здогадався.

Клацнув маркер, неприємний скрип рознісся по всій аудиторії. Поруч із цифрами тим ж ідеальним почерком з'явилося: «проф. Хейгер».