Глава 4. Рожевий перець

Кай сидів у парку, поруч на лавці валявся стос м'ятих газет. Всі сторінки всіяли фотографії з інтерв’ю Мерфі. Деякі листи були надірвані й зім'яті.

Виглядав він на них жахливо.

Декілька фото великим планом, у тому числі, де Кай у подертих джинсах та футболці, на стегнах криво висить брудна толстовка. Типовий вигляд бунтарського підлітка з фільмів. Волосся неохайно стирчить в усі сторони, чітко видно розбиту губу й синець на обличчі. Фрея на задньому фоні здається взірцем елегантності, її темне волосся майже не відливає тією іржею, що така помітна у брата.

«Старший спадкоємець Мерфі з'явився на прийомі в компрометуючому вигляді» – літери сочилися отрутою з жовтуватого паперу.

 На другому фото Кай говорить у мікрофон, хижо подавшись уперед. Погляд холодний, майже батьківський, обличчя самовпевнене. «Гучна заява старшого спадкоємця Мерфі» – заголовок ще більш зухвалий, ніж його міміка. Він настільки звикнув прикидатись перед усіма, що сам не помітив, як добре вжився в роль.

Інші статті майоріли криками про ліки та «ін'єкцію «ЕКВАД». Десятки інтерв'ю з лікарями та воєнними. Ще більше «конфіденційних» заяв від Ніколауса Мерфі. Декілька газет хитромудро натякали на нову хімічну зброю, якою корпорація планує труїти інсайдерів. Інспекція від коментарів утримувалась.

Кай згріб  усі газети, і, зім'явши їх у величезну купу, запхав в смітник. Його обличчя знущально стирчало з верхньої смуги, коливаючись на вітру. Він не так часто потрапляв у новини, щоб його впізнавали на вулицях. Особисто його знали найбільш проникливі журналісти та працівники батька. До сьогоднішнього дня Залишається сподіватися, що всі довкола розучилися читати.

Поряд пробіг натовп школярів, навантажених пакетами з підручниками. Сьогодні Кай не став забрідати в глибину парку, потребуючи хоч в чиїйсь присутності та зі сторони вбираючи чужі емоції. Радість. Передчуття. Світлий сум, що закінчується літо, а до школи одночасно хочеться і не хочеться повертатися. Йому ніколи не хотілося.

Завтра. Йому здавалося він готовий, але серце все одно тривожно тьохнуло. У запасному рюкзаку лежало декілька баночок з пігулками, рецепт від лікаря, речі на перший час й блокнот, схоплений в останній момент. Все необхідне для навчання та втечі з дому.

Завтра він піде до інституту. Тому що більше йти нікуди. Напевно, варто домовитись про гуртожиток.

Цей ранок Кай провів нишпорячи лікарнями та відшукуючи постраждалих під час його зриву на стадіоні. Навіть сварка з батьком не змогла затьмарити гнітюче почуття провини. Якби це щось змінило – він би давно був у Інспекції та давав свідчення. Але це дасть тільки ще один привід для просування ін'єкції та очорнення інсайдерів. Цього він допустити не може.

Поговорити ні з ким із пацієнтів Кай так і не наважився. Та й що б він їм сказав? «Вибачте, що я божевільний, мені дуже шкода?»

На виході з приймальні лікарні Кай вигріб усю готівку з рюкзака й засунув у прозору коробку з написом «Благодійність». М'яті купюри заповнили сейф догор – вся його готівка, прихоплена з дому. Грошей не лишилося навіть на їжу. Але це була лише найменша частина того, що він міг зробити. Здивовані перешіптування медсестер ще довго долітали до його вух.

На що тепер жити Кая хвилювало в останню чергу. За спиною невідступно маячили примари банківських рахунків, якісь будуть доступні тільки після повноліття, деякі ж були відкриті батьком на його щоденні потреби. Через це Кай відчував себе лицеміром, що кинув недоїдки біднякам та поїхав на захід сонця у Феррарі.

— Синдром самозванця, — промовив вголос Кай, задумливо схиливши голову набік.

Дерево, до якого він звернувся, мовчало. Жінка, що проходила поруч, здивовано обернулася, вишукуючи його невидимого співрозмовника. Пройшла було далі, але сповільнилася й уважніше вдивилася в дивного хлопця, що говорить вголос. Погляд її метнувся до уривку газети, що все ще стирчав з урни.

– Вибачте, ви випадково не Ме...

Перш ніж незнайомка домовила, Кай відвернувся і, підхопивши рюкзак, попрямував у іншу сторону. На ходу діставши кепку, він квапливо насунув її на голову козирком вперед, хоча вона заважала та закривала огляд. Але це все-таки краще, ніж чужа увага.

***

– Вибачте, вільних місць немає. Запис у гуртожиток був відкритий з початку літа, що ж ви так, юначе?

Методистка з жалем похитала головою, вкотре перевіривши список. На пальцях блиснули численні персні, навіть на мізинці красувався мініатюрний метелик.

– У нас дуже багато іногородніх хлопців, місця серед них нарозхват і їм надається пріоритет при розподілі.

– Невже всі студенти вже оселилися? Напевно хтось приїде тільки завтра, до початку навчального дня. Я міг би просто переночувати там, – запитав Кай, крутячи в руках ту саму кепку. Волосся після неї стирчало в усі сторони, й він поспіхом пригладив їх руками перед дверима на кафедру.

Дівчина вкотре похитала головою, зі щирим співчуттям глянувши на нього.

– Усі ліжка розподілені, а хлопці не звітують про ночівлю у гуртожитку. Там й вахтерка студентські лише ввечері перевіряє, щоб сторонні ночами не тинялися. Хто ж знає, чи будуть вони ночувати?

– Окей, а яка-небудь вітальня там є? Навряд чи я сьогодні знайду інше житло.