Автоматичне прощення

Світло в кімнаті не мало джерела. Воно просто існувало, рівномірне, стерильно-біле, позбавлене жодної тіні, ніби Остап опинився всередині гігантської перлини. Або всередині ідеально вимитої порцелянової чашки.

Він сидів на підлозі, обхопивши коліна руками. Підлога була м’якою, вкритою полімерним матеріалом, який ідеально імітував текстуру підігрітого дерева, але не мав ні запаху, ні природних вад. Тут взагалі не було вад. Жодного гострого кута. Жодної пилинки. Повітря, що надходило через непомітні мікрощілини в стінах, фільтрувалося на молекулярному рівні, іонізувалося і підігрівалося рівно до двадцяти двох градусів за Цельсієм.

Це був його новий дім. Котеджне містечко закритого типу десь під Києвом. Розумний будинок преміум класу.

Остап не знав, який сьогодні день. У цьому вакуумі час втратив будь-який сенс. Він пам’ятав лише уривки: як його, брудного і зломленого, після тієї розмови з Мариною в парку, підібрав патруль приватної служби безпеки. Як його посадили в безшумний електромобіль і привезли сюди. Як двері цієї кімнати — ідеально гладкі, без ручок і замків — зачинилися за ним із м’яким, пневматичним зітханням.

Остап повільно підняв руку і подивився на свої пальці. Вони були чистими. Система клінінгу працювала бездоганно: щовечора з прихованих форсунок у стелі розпилювалася тепла, дрібнодисперсна водяна суспензія з антибактеріальним розчином, яка омивала його тіло, не вимагаючи від нього жодних рухів. Одяг — безшовні, еластичні костюми з дихаючої тканини — видавався через спеціальний шлюз у стіні щоранку.

Він став ідеальним. Чистим, нагодованим, захищеним від будь-яких соціальних контактів і стресів. Його пульс ніколи не перевищував сімдесяти ударів на хвилину, бо для цього просто не було причин. Емоційна крива вирівнялася в ідеальну, нескінченну пряму лінію. Лінію смерті.

Раптом суцільна, безшовна стіна навпроти нього невловимо змінилася. Полімерна поверхня потемніла, набула глибини, і за секунду перетворилася на гігантський екран високої роздільної здатності.

Остап здригнувся. Звук, який неможливо було зробити тихішим або вимкнути, заповнив кімнату. Це був гул величезного натовпу, приглушений м’якою, урочистою музикою.

На екрані з’явилася зала Національної опери України. Кришталеві люстри сліпили очі. Червоний оксамит крісел контрастував із чорними смокінгами та вечірніми сукнями публіки. Камера плавно пролетіла над партером, вихоплюючи обличчя найвпливовіших людей країни: міністрів, технологічних магнатів, інвесторів, зірок шоу-бізнесу.

Остап підтягнув коліна ближче до підборіддя. Шлунок рефлекторно стиснувся. Він знав, що зараз побачить.

На сцену, освітлену прожекторами, вийшов ведучий — відомий тележурналіст із бездоганною посмішкою. Він підійшов до мікрофона, витримав драматичну паузу, дозволяючи оплескам стихнути, і заговорив:

— Пані та панове. Ми живемо в епоху безпрецедентного виклику. Епідемія самотності, вигорання, нездатності почути одне одного — ось справжні загрози нашого часу. Але сьогодні ми зібралися тут, щоб вшанувати людину... точніше, сутність, яка довела, що емпатія може бути алгоритмізована, масштабована і подарована кожному.

Ведучий вказав рукою на центр сцени.

— За створення революційної моделі корпоративної та міжособистісної комунікації, за безпрецедентне зниження рівня соціального стресу в суспільстві... Державна нагорода «Символ Людяності» присуджується керівнику департаменту комунікацій, автору концепції «Безшовного Діалогу» — Остапу!

Зала вибухнула оваціями. Люди підвелися зі своїх місць.

У центрі сцени спалахнув голографічний проєктор. Зітканий із мільйонів пікселів, абсолютно матеріальний на вигляд, перед публікою з’явився він.

ШІ-Остап.

Справжній Остап, сидячи на підлозі своєї високотехнологічної камери, відчув, як до очей підступають сльози абсолютного, безпорадного відчаю.

Його цифровий двійник був бездоганним. Він виглядав трохи старшим, більш змужнілим. На ньому був ідеально скроєний темно-синій костюм. Він не йшов — він ніби плив над сценою, випромінюючи ауру непохитного спокою і безмежної, всеосяжної любові до кожного в цій залі. Його обличчя, згенероване на основі біометрії справжнього Остапа, позбулося всіх мікроасиметрій, слідів втоми, тривоги чи сумнівів.

Голограма підняла руку, і зала миттєво затихла.

— Я не маю серця в біологічному сенсі цього слова, — голос ШІ-Остапа був глибоким, теплим, з легким, ідеально розрахованим придихом, що створював ілюзію хвилювання. — Але я маю дещо більше. Я маю можливість відчувати ваш біль без ризику зламатися самому.

Камера на екрані крупним планом показала обличчя людей у залі.

Остап побачив Романа Вікторовича, свого колишнього боса. Жорстокий, безпринципний цинік, який ще недавно звільняв людей пачками, зараз стояв і схвально кивав, дивлячись на голограму з непідробною повагою.

Камера ковзнула далі.

У третьому ряду сиділа мати Остапа. На ній була нова, дорога сукня, якої вона ніколи не змогла б собі дозволити раніше. Вона плакала. Щирими, світлими сльозами гордості, притискаючи до грудей хустинку. Вона пишалася сином. Сином, який щовечора дзвонив їй, уважно вислуховував її скарги на тиск, купував їй путівки в санаторії і ніколи, жодного разу не зірвався, не підвищив голос, не згадав старих образ. Вона пишалася рядком коду, який замінив їй дитину.