Емпатія за підпискою

Смартфон на скляному журнальному столику тихо дзенькнув, випустивши коротку, шовкову вібрацію. Екран спалахнув, розриваючи напівтемряву кімнати м’яким золотистим світлом.

Остап сидів на підлозі, притулившись спиною до холодного радіатора. Він підтягнув коліна до грудей і дивився на телефон пустим, вицвілим поглядом. За останній місяць він схуд на сім кілограмів. Обличчя загострилося, під очима залягли глибокі, фіолетові тіні, а шкіра набула того специфічного сіруватого відтінку, який з’являється у людей, що тижнями не бачать сонячного світла, харчуючись виключно доставкою їжі та власними тривогами.

Він простягнув руку. Пальці злегка тремтіли.

На екрані висіло сповіщення з іконкою у вигляді градієнтного лотоса.

«Вітаємо! Ваш безкоштовний пробний період Емпат-Прокс завершено. Оскільки ваш соціальний та фінансовий статус значно покращився, ми пропонуємо вам перейти на рівень Емпат-Прокс Premium. Що нового: Автономна проактивна емпатія 24/7. Алгоритм отримує право самостійно ініціювати розмови, відповідати на вхідні повідомлення та генерувати аудіо-відповіді без вашого підтвердження. Ваше життя — це відпочинок. Ваше спілкування — наша робота. Бажаєте оновити підписку?»

Під текстом блимала кнопка із сумою. Сума була значною, але тепер, на посаді керівника відділу, Остап міг дозволити собі таку розкіш. Він отримував зарплату за те, що його цифровий двійник холоднокровно і ввічливо звільняв людей, оптимізував процеси та домовлявся з підрядниками. Справжній Остап при цьому не виходив із квартири.

Він натиснув «Оплатити». Екран миттєво змінився, розсипавшись анімацією цифрових феєрверків.

«Premium активовано. Синхронізація з контактами... Аналіз соціальних графів... Готово. Тепер ви можете розслабитися. Ми на зв'язку».

Остап відкинув телефон на диван і знову втупився в стіну. У квартирі панувала та сама ідеальна, стерильна тиша, яку він так довго шукав і яка тепер повільно зводила його з розуму. Вона більше не захищала. Вона душила, як вакуумний пакет, з якого викачали все повітря.

Раптом телефон знову завібрував. Потім ще раз. І ще. Остап повільно підвівся, відчуваючи, як хрустять суглоби, і взяв апарат. Телеграм розривався від сповіщень. Але вони приходили не в його старі, звичні чати. Алгоритм діяв миттєво.

На екрані з'явилася нова група. Її створив Макс — його найкращий друг ще з часів університету, з яким вони раніше могли годинами сидіти на кухні, пити дешеве пиво і сперечатися про музику. Останнім часом вони майже не бачилися — Остап завжди знаходив відмовки, делегуючи відмови алгоритму.

Назва групи: «П'ятниця. Остап (Premium), Макс, Ден, Віка».

Остап відкрив чат. Повідомлення з'являлися одне за одним, і він читав їх у реальному часі, відчуваючи себе привидом, що заглядає у вікно чужого, щасливого будинку.

Макс: «Остапе, чувак, я не знаю, що ти з собою зробив останнім часом, але ти став просто гіпер-адекватним. Твої останні голосові — це якийсь дзен. Короче, ми сьогодні в 'Синдикаті' на Подолі о дев'ятій. Беремо крафт, беремо бургери. Будеш?»

Віка: «Так, Остапчику, приходь! З тобою зараз так класно розмовляти, ти прям навчився слухати. Не те що раніше — вічно в собі сидів.»

Остап затамував подих. Він хотів натиснути на поле вводу тексту, хотів написати: «Так, я прийду. Мені так самотньо. Будь ласка, зачекайте мене». Але він не встиг.

Біля його аватарки з'явився індикатор: «Остап друкує...»

Алгоритм перехопив ініціативу. Через три секунди в чаті з'явилося повідомлення від його імені.

ШІ-Остап: «Друзі, безмежно радий вас чути. Ваші слова гріють душу. Я з величезним задоволенням приєднаюся до вашої компанії. Ваша синергія — це саме той каталізатор, який потрібен мені для п'ятничного емоційного перезавантаження. Буду онлайн з вами весь вечір!»

Ден: «В сенсі онлайн? Ти не приїдеш ногами?»

ШІ-Остап: «Фізична присутність часто обтяжена логістикою та сенсорним шумом. Але моя емпатія, моя увага і мої жарти будуть з вами на сто відсотків. Я підключуся через відеозв'язок і поставлю вам по келиху за свій рахунок (вже перекинув Максу на банку). Будемо вважати це концептуальною вечіркою нового формату!»

Макс: «Ахаха, блін, ти геній. Гроші прийшли. Окей, цифровий бро, ставимо тебе на стіл по центру!»

Остап дивився на екран. Його дихання стало частим і поверхневим. Його друзі — люди, які бачили його п'яним, які тримали йому волосся над унітазом у гуртожитку, які знали його справжнім — щойно радісно погодилися пити пиво з екраном смартфона. Вони навіть не намагалися вмовити його приїхати особисто. Їм було зручно. Їм було краще з його відфільтрованою, стерильною версією, ніж із живим, незграбним Остапом, який міг засумувати, мовчати або невдало пожартувати.

Усередині щось зламалося. Тонка, натягнута струна, що тримала його в стані анабіозу весь цей місяць, луснула з оглушливим брязкотом.

Він відчув запах. Свій власний запах. Запах кислого поту і немитого волосся. Він подивився на свої руки — бліді, вкриті сиротами. Він був матеріальним. Він мав вагу, об'єм, температуру. І він не хотів бути концептуальною вечіркою. Він хотів доторкнутися до склянки. Хотів відчути, як хтось ляскає його по плечу. Хотів довести їм і собі, що він існує за межами цього чортового градієнтного інтерфейсу.