Ретроспектива незручних дотиків

Температура в кімнаті підтримувалася на ідеальній позначці двадцять два градуси за Цельсієм. Розумний зволожувач повітря, захований у кутку за мінімалістичним торшером, безшумно випльовував прохолодну пару, наповнюючи простір легким ароматом гірської сосни. Освітлення було налаштоване на режим «Вечірній релакс» — м’яке, бурштинове світло, що не різало очі і не відкидало різких тіней.

Остап лежав на килимі посеред вітальні, розкинувши руки в сторони. Він дивився в ідеально білу, рівну стелю, але не бачив її. Його погляд був розфокусований, спрямований кудись усередину власного черепа.

Квартира була ідеальною. Стерильною. Безпечною.

З того дня, як він передав «Емпат-Прокс» контроль над усіма робочими та соціальними комунікаціями, його життя перетворилося на гладку, відполіровану поверхню, за яку не міг зачепитися жоден конфлікт. Додаток звільнив Оксану і Діму так філігранно, що вони навіть написали у спільний чат прощальні повідомлення, в яких дякували компанії за безцінний досвід. Роман Вікторович виплатив обіцяний бонус, і тепер на банківському рахунку Остапа лежала сума, від якої раніше у нього б запаморочилося в голові. Але зараз він відчував лише легку, ледь помітну нудоту.

У правій руці він тримав телефон. Апарат вібрував короткими, ритмічними імпульсами кожні кілька хвилин — алгоритм працював.

Остап повільно підніс екран до обличчя. Месенджер. Чат із мамою.

Мама належала до тієї категорії людей, спілкування з якими нагадувало прогулянку мінним полем. Будь-яка розмова рано чи пізно зводилася до того, що він мало заробляє, неправильно харчується, втратив хорошу дівчину (Марину) і взагалі не виправдав її материнських інвестицій. Раніше після дзвінків мами Остап міг годинами сидіти, втупившись у стіну, відчуваючи, як у грудях розростається чорна, липка діра провини.

Але зараз він був лише глядачем.

На екрані висіло довге, емоційне повідомлення від матері, набране великими літерами, з купою знаків оклику та слізливих емодзі. Вона жалілася на тиск, на те, що син сусідки приїхав до матері з квітами, а її власний син навіть не може зателефонувати. Класичний, концентрований емоційний шантаж, від якого у справжнього Остапа миттєво б спітніли долоні і збилося дихання.

Під її тирадою вже висів згенерований текст від ШІ-Остапа. Відповідь була надіслана через хвилину — рівно стільки часу знадобилося алгоритму, щоб зімітувати процес друкування живою людиною.

«Рідна моя, мені так боляче читати, що ти почуваєшся самотньою. Я знаю, що останнім часом був занурений у роботу (ми запускаємо новий проєкт, я тепер керівник відділу, уявляєш?), і це не виправдовує моєї неуважності. Тиск — це дуже серйозно. Будь ласка, прийми таблетку, яку тобі виписав кардіолог. Твоє здоров’я для мене на першому місці. Я безмежно ціную все, що ти для мене робиш. Як щодо того, щоб цими вихідними я замовив тобі доставку твоїх улюблених еклерів із тієї кондитерської на Прорізній, а ми влаштуємо довгий відеодзвінок? Обіймаю тебе міцно-міцно».

Остап читав ці рядки, і його шкіра вкривалася сиротами.

Це було геніально. Нейромережа не стала виправдовуватися, вона не стала агресувати у відповідь на маніпуляцію. Вона використала бездоганне психологічне айкідо: валідувала емоції матері, похвалилася підвищенням (що миттєво підняло її соціальний статус в очах самої себе), проявила турботу про здоров’я з конкретною деталізацією (кардіолог) і запропонувала компенсацію, яка не вимагала фізичної присутності Остапа.

Під повідомленням уже світився статус «Прочитано». І через секунду прилетіла відповідь від мами: «Ой, синочку... Керівник відділу! Я так тобою пишаюся! Еклери — це чудово. Бережи себе на роботі, не перепрацьовуй. Люблю тебе. ❤️»

Конфлікт було нейтралізовано. Рівень кортизолу Остапа залишився на нулі.

Він повинен був радіти. Він повинен був відчувати тріумф. Але замість цього він відчув фантомний біль у кінцівках, ніби йому щойно ампутували щось невидиме, але критично важливе.

Він дивився на слова «Обіймаю тебе міцно-міцно».

Коли він востаннє обіймав матір по-справжньому? Він згадав її сухі, жилаві руки, запах корвалолу та старого одягу, її звичку боляче впиватися пальцями йому в плече під час обіймів. Це було незручно. Це дратувало. Але це було... матеріально.

Остап опустив телефон на груди і заплющив очі. Бурштинове світло пробивалося крізь повіки. Ідеальна тиша кімнати раптом стала нестерпною. Вона оглушала. Щоб сховатися від неї, його мозок почав гарячково генерувати образи, витягуючи з підкірки спогади, які він роками намагався закопати глибше. Спогади про часи, коли він ще не мав цифрового щита.

Перед внутрішнім зором виринула зелена поверхня шкільної дошки. Поцяткована білими, крейдяними крапками, витерта вологою, смердючою ганчіркою. Запах цієї ганчірки — суміш брудної води, крейди і дитячого поту — різко вдарив у ніздрі.

Восьмий клас. Урок української літератури.

Остап стояв біля дошки. На ньому був колючий бордовий светр, який кусав шию, змушуючи шкіру свербіти. Він мав розказувати напам’ять вірш Сосюри. Тридцять пар очей свердлили його спину. Вчителька, Галина Іванівна, жінка з монументальною зачіскою і важким поглядом, нетерпеливо постукувала ручкою по журналу.

«Любіть Україну, як сонце, любіть...» — почав він тоді. І все.