Оптимізація офісного шуму

Молоко лилося в керамічну миску з тихим, майже затишним шурхотом, обволікаючи кукурудзяні пластівці. Остап дивився, як біла рідина повільно заповнює простір між жовтими крихтами, і відчував, як у нього тремтять коліна.

Він стояв посеред своєї тісної кухні на Позняках. На ньому була розтягнута сіра футболка з плямою від кетчупу біля коміра та вицвілі картаті шорти. Волосся збилося на потилиці у брудний ковтун — він не приймав душ уже два дні, з того самого моменту, як «Емпат-Прокс» ідеально розірвав його стосунки з Мариною. Квартира все ще пахла її парфумами, але цей запах поступово витіснявся стійким ароматом немитого тіла, тривоги та дешевої кави.

Остап поставив картонний пакет з молоком на стіл. Пальці злегка липнули до пластикової скатертини.

На іншому кінці столу, розкритий під ідеальним кутом у дев’яносто градусів, стояв ноутбук. На екрані світився інтерфейс «Емпат-Прокс», переведений у режим «Відео-Проксі».

До початку мітингу з Романом Вікторовичем залишалося три хвилини.

Остап зачерпнув ложкою пластівці, але до рота не доніс. Шлунок скрутило спазмом. Згадка про боса завжди діяла на нього як доза слабкого, але невідворотного токсину. Роман Вікторович був власником креативної агенції, де Остап останні два роки працював старшим копірайтером. Це був типовий київський топменеджер нової хвилі — з ідеально підстриженою бородою, незмінним вейпом у руці, любов’ю до слів «синергія», «валідність» та «родина», якими він щедро прикривав жорсткі перепрацювання, неоплачувані вихідні та емоційне насильство над підлеглими.

Сам Остап ніколи б не наважився просити підвищення. Від однієї думки про те, щоб сказати вголос «я хочу більше грошей», у нього пітніли долоні, а язик прилипав до піднебіння. Він знав, як це буде: бос важко зітхне, випустить хмару пари з ароматом манго, подивиться на нього як на хвору собаку і почне довгу монотонну лекцію про кризу в країні, падіння рекламного ринку, відключення світла та необхідність «затягнути паски заради нашої перемоги на економічному фронті». І Остап погодився б. Він би вибачився за те, що взагалі підняв цю тему, і пішов би писати тексти для лендінгів за свої жалюгідні двадцять п’ять тисяч гривень.

Але сьогодні вранці додаток сам надіслав йому сповіщення.

«Аналіз вашого банківського рахунку та історії покупок виявив зниження купівельної спроможності. Аналіз робочих чатів свідчить про систематичне перевищення ваших KPI на 34%. Рекомендується ініціювати переговори щодо перегляду компенсації. Бажаєте делегувати цю задачу?»

І він натиснув «Так». Просто щоб подивитися, що буде.

Зараз Остап дивився на екран ноутбука, і йому було моторошно. У вікні попереднього перегляду камери сидів він. Але це був не той він, що стояв зараз на кухні з ложкою кукурудзяних пластівців.

Цифровий двійник, згенерований нейромережею у реальному часі на основі десятків годин записів з попередніх зум-колів, виглядав бездоганно. Його шкіра мала здоровий відтінок, без синіх кіл під очима. Спина була ідеально рівною. На ньому була випрасувана біла сорочка, яку справжній Остап одягав лише раз на весілля двоюрідного брата. Двійник дихав — його грудна клітка рівномірно підіймалася та опускалася. Він злегка кліпав очима. Він виглядав більш живим, ніж сам Остап.

Годинник у правому верхньому куті монітора перемкнувся на 10:00.

Пролунав характерний звук підключення до Google Meet.

Екран розділився навпіл. У правій частині з’явилося обличчя Романа Вікторовича. Він сидів у своєму кабінеті в бізнес-центрі на Подолі. За його спиною крізь панорамне вікно виднівся Дніпро. Бос виглядав роздратованим. Він швидко друкував щось на телефоні, не дивлячись у камеру, а з кутка його рота стирчав мундштук електронної сигарети.

Остап рефлекторно втиснув голову в плечі і зробив крок назад, ховаючись за холодильник, хоча знав, що камера ноутбука перехоплена додатком і транслює лише цифрового аватара.

— Давай швидко, Остапе, в мене через десять хвилин кол з інвесторами, — кинув Роман Вікторович, відкладаючи телефон. Він випустив густу білу хмару пари прямо в об’єктив. — Що там у тебе горить? Я бачив інвайт на мітинг. Ти ж знаєш, я не люблю цих офіційних запрошень. Ми ж усі тут свої, міг би просто в Телегу написати.

Остап поклав ложку в миску. Затамував подих.

Цифровий аватар на екрані ледь помітно, з бездоганною ввічливістю посміхнувся.

— Романе Вікторовичу, вітаю. Дякую, що знайшли час у своєму щільному графіку, — голос, що пролунав з динаміків ноутбука, належав Остапу, але був позбавлений звичного запобігливого дрижання. Він був глибоким, рівним, як поверхня замерзлого озера. — Я ініціював цю зустріч, щоб обговорити індексацію моєї фінансової винагороди відповідно до актуальних показників моєї ефективності.

Справжній Остап на кухні мало не вдавився слиною. «Індексацію». «Винагороди». Він у житті не використовував таких конструкцій усно.

Бос по той бік екрана завмер. Його рука, що тягнулася за вейпом, зупинилася на півдорозі. Він примружив очі, вдивляючись в обличчя Остапа.

— Індексацію? — Роман Вікторович гмикнув, і в цьому звуці прослизнула знайома, хижа зневага. — Ти серйозно, Остапе? Ти читав новини сьогодні? Ти бачив, що відбувається з рекламними бюджетами клієнтів? Ми зараз працюємо фактично в нуль, щоб зберегти команду. Ми намагаємося вижити як родина. А ти приходиш і вимагаєш... індексації?