Приваблива тиша розриву

Пульс бив у скронях важким, ритмічним молотом. Сто п’ятнадцять ударів на хвилину. Розумний годинник на лівому зап’ясті коротко завібрував, і на крихітному екрані спалахнуло червоне попередження: «Високий рівень стресу. Рекомендується дихальна гімнастика».

Остап змахнув сповіщення спітнілим, тремтячим пальцем і знову втупився в екран смартфона.

У кімнаті було душно. Київське літо плавило асфальт за вікном орендованої квартири на Позняках, але Остап не наважувався увімкнути кондиціонер — той гудів так натужно, що здавалося, ніби в кімнаті хтось постійно і невдоволено стогне. А стогонів, зітхань і важких пауз Остапу зараз вистачало з головою.

На екрані, у зеленій бульбашці месенджера, висіло повідомлення від Марини. Отримано три години тому. Прочитано дві години і п’ятдесят дев’ять хвилин тому.

«Нам треба поговорити. Так більше не може тривати. Я приїду о восьмій».

Дванадцять слів. Кожне з них сочилося концентрованою загрозою, ніби краплі кислоти, що повільно пропалювали дірку в його шлунку. Остап відчув, як до горла підступає знайома, липка нудота.

«Поговорити». Це слово було тригером, що запускав у його нервовій системі протокол самознищення. Він знав, як виглядають ці розмови. Марина сяде на край дивана, схрестить руки на грудях. Її обличчя набуде того специфічного, кам’яного виразу, який з’являвся щоразу, коли він не виправдовував її очікувань. Вона почне говорити тихим, рівним голосом, від якого холоне кров. Буде розпитувати про їхнє майбутнє. Про його ініціативу. Про те, чому він знову мовчить, коли вона плаче.

А він буде мовчати. Бо кожне слово, яке він намагатиметься вичавити з себе, здаватиметься йому незграбним шматком пінопласту, що застряг у горлі. Він буде пітніти, відводити погляд, мямлити щось про втому на роботі, а всередині — волатиме від бажання просто зникнути, розчинитися в шпалерах, стати пилом на книжковій полиці, аби тільки не відчувати цього пекельного соціального тиску.

Остап потягнувся до чашки з учорашньою кавою, що стояла на комп’ютерному столі поруч із клавіатурою. Зробив ковток. Холодна гіркота обпекла язик, але не принесла полегшення.

На годиннику була сьома п’ятнадцять. Сорок п’ять хвилин до неминучої катастрофи.

Він не хотів її втрачати. Чи хотів? Він сам не знав. Останні кілька місяців вони нагадували двох пасажирів, що застрягли в одному купе потяга, який їде в глухий кут. Вони дратували одне одного самим фактом свого існування на спільних квадратних метрах. Але розрив вимагав дій. Розрив вимагав тієї самої розмови. Пояснень, сліз, збирання речей, розподілу спільно нажитих фікусів і кавоварки. Це вимагало колосального емоційного ресурсу, якого в Остапа просто не було. Його внутрішня батарея показувала нуль відсотків і блимала червоним ще з минулої осені.

Палець бездумно ковзав по екрану, згортаючи месенджер і гортаючи сторінки додатків. Соціальні мережі, доставка їжі, трекер звичок, банк. І він. Іконка у формі стилізованого, м’якого градієнта — від заспокійливого блакитного до теплого персикового кольору. Емпат-Прокс.

Остап завантажив його кілька днів тому, піддавшись на агресивну таргетовану рекламу, яка чомусь вискочила відразу після того, як він гуглив «як уникнути конфлікту з дівчиною». «Ваші емоції — наша турбота», — обіцяв слоган. «Емпат-Прокс — це ваш особистий комунікаційний проксі-сервер. Ми візьмемо на себе найважчі розмови. Інтелектуальний аналіз міміки, голосу та контексту. Абсолютна автентичність. Нуль відсотків стресу».

Досі він використовував додаток лише раз — щоб написати відмову нав’язливому менеджеру спортзалу, який вимагав продовжити абонемент. Програма згенерувала настільки ввічливе, але непробивне повідомлення про «переоцінку фізичних пріоритетів і глибоку повагу до вашої праці», що менеджер відповів смайликом із сердечком і відчепився назавжди. Але текстове повідомлення незнайомцю — це одне. Жива розмова з людиною, яка знає, як ти сопеш уві сні — зовсім інше.

Годинник показав 19:18. Остап стиснув щелепи. Вибору не було. Він торкнувся градієнтної іконки. Екран миттєво потемнів, а потім м’яко засвітився, розгортаючи інтерфейс, схожий на панель управління космічним кораблем. Тільки замість приладів навігації тут були повзунки емоційних станів.

«Вітаємо, Остапе. Аналіз біометрії: Рівень кортизолу критично високий. Частота серцевих скорочень вказує на стан гострої паніки. Бажаєте ініціювати протокол делегування?» — з’явився напис, набраний м’яким, округлим шрифтом.

— Так, — прошепотів Остап, ніби телефон міг його почути. Його голос зірвався, прозвучав жалюгідно і сипло.

Він натиснув кнопку «Нова сесія».

«Оберіть контакт для делегованої комунікації».

Остап синхронізував додаток зі списком контактів і вибрав «Марина (Дім)».

«Завантаження історії комунікацій... Аналіз патернів листування... Аналіз голосових повідомлень... Створення психологічного профілю співрозмовника. Завершено».

Система працювала лякаюче швидко. Остап відчув легкий укол провини за те, що згодовує алгоритму три роки їхнього спільного життя: жарти, які розуміли тільки вони, сварки, аудіоповідомлення, записані п’яним голосом о третій ночі, інтимні фотографії. Все це зараз перемелювалося в нулях і одиницях, перетворюючись на сировину для нейромережі.