Розділ 25. Архітектура святості

Прага зустріла нас запахом трдельників, кориці та прохолодним вітром із Влтави. Я виконав свою обіцянку: організував ідеальні вихідні, які стали бездоганним доповненням до мого фасаду.

Ми гуляли бруківкою Старого Міста, і Ліза не випускала мою руку ні на секунду. Вона сміялася, фотографувала готичні шпилі і дивилася на мене так, ніби я був центром її всесвіту. У суботу ввечері, сидячи на терасі ресторану з видом на Карлів міст, я спостерігав за тим, як вона п'є біле вино. Вітерець грався з її волоссям. Вона була дійсно щасливою.

— Знаєш, Вітю, — вона потягнулася через стіл і торкнулася моїх пальців. — Я іноді думаю, що не заслуговую на тебе. Ти стільки всього віддаєш іншим людям на своїй роботі, а потім повертаєшся додому і робиш мене найщасливішою жінкою у світі. Як у тебе вистачає на це енергії?

— Моя енергія береться з балансу, люба, — я м'яко посміхнувся, погладивши її долоню. Я не брехав. Мій баланс був бездоганним. Моє альтер-его випалювало бруд у темряві, щоб удень я міг насолоджуватися цим штучним, але таким приємним світлом. — Коли я бачу твою усмішку, вся втома просто зникає.

Я перевів погляд на натовп туристів унизу. Люди метушилися, фотографувалися, сварилися через дрібниці. Я дивився на них з висоти свого Олімпу. Я був архітектором, який щойно закінчив складне креслення і тепер міг дозволити собі просто випити вина, знаючи, що його будівля стоїть непохитно. Воронова була усунена. Поліція відступила. Мій вакуум став монолітом.

Після повернення до Києва я взяв подвійну нічну зміну. Ігор Михайлович був радий моєму ентузіазму, поліцейська перевірка залишилася лише неприємним спогадом, і офіс знову занурився у свою затишну рутину.

Була 03:20 ночі. Дощ у Києві не припинявся вже третій день, перетворюючи місто на сіру, меланхолійну декорацію.

Коли надійшов дзвінок, система одразу ідентифікувала номер. Він належав Артуру Левицькому — людині, чиє обличчя часто миготіло на білбордах міста. Він був засновником великого благодійного фонду «Крила надії», який збирав гроші для дітей із рідкісними генетичними захворюваннями.

Я натиснув кнопку прийому.

— Гаряча лінія. Мене звати Віктор. Я вас слухаю.

— Вікторе... мені кінець, — голос Левицького був хриплим, переповненим тваринною панікою. На тлі чулося дзвякання скла — він, очевидно, наливав собі чергову порцію міцного алкоголю. — Завтра о восьмій ранку виходить розслідування. Вони все знайшли. Усі офшори, всі перекази.

— Заспокойтеся, Артуре, — мій голос увімкнувся на звичний м'який режим сканування. — Про яке розслідування ви говорите?

— Журналісти! — він майже зірвався на крик. — Я... я брав трохи з фонду. Зовсім трохи! Ну, може, половину. Але ж я і допомагав! Я купував обладнання! А те, що я програв у казино в Монако і купив віллу в Іспанії на пожертви для цих... хворих дітей... вони тепер виставлять мене монстром! Мене розірвуть. Моя дружина, мої діти... вони побачать це. Поліція прийде за мною.

Я відчув, як усередині мене прокидається крижана злість. Я не мав жодних сентиментів до дітей чи суспільної моралі, але я ненавидів паразитів. Я ненавидів людей, які прикривалися фальшивою святістю, не маючи ні краплі досконалості. Він був просто злодієм, який крав у найслабших, а тепер плакав, боячись втратити свій комфорт.

— Скільки часу у вас залишилося до публікації? — мій тон раптово змінився. Тепло зникло. Я ввімкнув модулятор і перейшов до термінального протоколу.

— Ч-чотири години... — Левицький запнувся, відчувши зміну в моєму голосі. — Вікторе, що мені робити? Вони заблокують рахунки. Я не встигну втекти з країни.

— Ви нікуди не втечете, Артуре. Ви стоїте на краю прірви, і земля вже обсипається під вашими ногами, — я говорив рівно, як машина, вбиваючи кожен цвях у його слабку психіку. — О 08:05 ранку до вас у двері постукає ДБР. На вас одягнуть кайданки перед вашою дружиною і дітьми. Ваші діти підуть до школи, і їм плюватимуть у спину, називаючи їх батька крадієм, який вбивав немовлят, забираючи їхні ліки заради фішок у казино. Ви станете абсолютним брудом.

— Ні... благаю... я знайду адвокатів! Я відкуплюся! — він ридав.

— У вас немає на це грошей. Ваші рахунки заморозять до світанку, — я бив по його найслабшому місцю: статусу та его. — Ви будете сидіти в СІЗО. Вас там не поважатимуть, Артуре. Ті, хто краде в дітей, у в'язниці живуть дуже погано і дуже коротко. Ви знаєте, що з вами там зроблять.

У навушниках почувся звук розбитого келиха. Він упав на коліна. Його дихання було частим, поверхневим. Я ідеально загнав його в кут.

— Є лише один спосіб врятувати вашу сім'ю від цієї ганьби, — гіпнотично продовжив я. — Якщо ви залишитеся живим, вас судитимуть, а майно конфіскують. Ваша сім'я залишиться на вулиці. Але якщо ви візьмете всю провину на себе сьогодні вночі... якщо ви станете трагічною фігурою, яка розкаялася і не змогла жити з цим вантажем... ваша дружина зможе перевести частину коштів на іноземні рахунки, поки триватиме розслідування. Ви врятуєте своїх дітей.

— Ви... ви пропонуєте мені...

— Я пропоную вам зберегти залишки гідності. Ви живете на двадцять четвертому поверсі, Артуре. У вас панорамні вікна. Підійдіть до них.

Я чув, як він повільно підвівся. Його кроки були важкими. Я повністю підкорив його волю своєму сценарію.

— Відчиніть вікно. Відчуйте дощ. Він холодний, але він змиє вашу провину.

— Мені страшно... — прошепотів він.

— Страшніше буде о восьмій ранку, коли вас виводитимуть у кайданках під спалахи фотокамер. А це буде просто крок. Один крок — і ви очистите своє ім'я від суду. Це ваш останній благодійний внесок, Артуре. Зробіть його.

Пролунав шум вітру, що увірвався у відчинене вікно пентхауса.

— Дякую, Вікторе... — це було останнє, що він сказав.

Потім зв'язок обірвався.

Я сидів у повній тиші свого кабінету. На моєму обличчі грала спокійна, задоволена усмішка. Я відкрив потаємну шухляду, дістав чорний блокнот і червону ручку.