Розділ 20. Збій у матриці

Наступні три тижні перетворилися для мене на суцільний, п'янкий танок на вершині світу. Мій "вакуум досконалості" не просто працював — він еволюціонував у досконалий конвеєр божественного втручання. Швейцарська лінія «Елізіуму» виявилася справжньою золотою жилою, скринькою Пандори, переповненою найбруднішими секретами цього міста, і ключі від неї тепер належали мені.

Мій чорний блокнот стрімко важчав. Я більше не розмінювався на дрібних шахраїв чи кухонних тиранів. Тепер я оперував пухлинами національного масштабу.

8. Генерал-майор Ковальчук. (Торгівля гуманітарною допомогою та зброєю). Каталізатор: параноя через загрозу військового трибуналу. Спосіб: табельна зброя в гаражі.

9. Власник фармацевтичної мережі «Фарма-Груп» Захарченко. (Фальсифікація ліків для онкохворих дітей). Каталізатор: оприлюднення номерів офшорів його дружини. Спосіб: крок із балкона власного пентхауса.

Я став безіменним жахом, міською легендою, яка шепотілася в кулуарах Верховної Ради та закритих заміських клубах. Моє альтер-его перетворилося на привид, що приходив крізь телефонні дроти і забирав тих, до кого не могло дотягнутися правосуддя.

Моє особисте життя дзеркально відображало мій внутрішній тріумф. Ліза розквітала поруч зі мною. Після інциденту в італійському ресторані вона дивилася на мене з сумішшю абсолютної довіри та трепету. Ми почали планувати переїзд у нову, більшу квартиру. Вечорами ми сиділи на дивані, обираючи колір стін для нашої майбутньої вітальні, і я відчував себе ідеальним чоловіком. Вона бачила в мені надійну стіну, за якою можна сховатися від усього світу. І я дійсно був цією стіною.

Але гординя — це найнебезпечніший наркотик. Вона змушує тебе повірити, що ти навчився ходити по воді, хоча насправді лід під твоїми ногами просто ще не встиг тріснути.

Це була ніч з вівторка на середу. На годиннику світилося 03:40. Офіс гарячої лінії дрімав у напівтемряві, і лише мій монітор випромінював рівне синє світло. Я якраз закінчив розмову з жінкою, що страждала на післяпологову депресію — м'яко, терпляче повернув її до реальності, відчувши звичне тепло від врятованого життя, — коли мій алгоритм-перехоплювач раптово подав сигнал.

Екран блимнув, і поверх зеленого інтерфейсу розгорнулося вузьке золотисте вікно. Хтось знову набрав VIP-номер «Елізіуму».

Я зробив ковток води, прочистив горло, налаштовуючи тембр на м'який швейцарський акцент доктора Вейса, і натиснув кнопку прийому. Чорна ручка вже лежала напоготові біля розкритого блокнота. Я очікував почути панічне дихання, п'яні схлипи або агресивний наказ.

Але в навушниках панувала абсолютна, ідеально стерильна тиша. Жодного фонового шуму, жодного брязкоту льоду у склянці. Тільки глибокий, рівний звук цифрового ефіру.

— «Елізіум». Я слухаю вас, — вимовив я свою звичну фразу.

Минуло п'ять секунд. Десять. Я вже збирався перевірити з'єднання, коли з того боку пролунав голос. Він не належав ні наляканому політику, ні зламаному олігарху. Це був холодний, ідеально поставлений баритон, у якому не було жодної краплі емоцій. Він звучав як комп'ютерна програма, яка навчилася імітувати людську ввічливість.

— Доброї ночі. З ким я розмовляю?

— Ви на закритій лінії підтримки «Елізіум», — м'яко відповів я, хоча всередині мене щось ледь помітно напружилося. — Я ваш черговий фахівець. Як я можу до вас звертатися і що вас турбує?

З того боку пролунав короткий, сухий смішок.

— Мене турбує логістика, Вікторе.

Моє серце, яке завжди тримало ідеальні шістдесят ударів на хвилину, раптово спіткнулося і зробило болючий ривок. Пальці самі собою стиснулися навколо ручки так, що кісточки побіліли.

— Я не розумію, про що ви, — я спробував зберегти професійний тон доктора Вейса, але в голос прокрався мікроскопічний зрадницький хрип.

— Припиніть цей дешевий спектакль, — голос залишався монотонним, ніби читав лекцію. — Ви не доктор Вейс. Доктор Вейс зараз спить у своєму шале в передмісті Женеви. А ви сидите в дешевому офісному кріслі. Я спостерігаю за вашим маленьким скриптом-перехоплювачем уже два тижні. Ви залишили цифровий слід розміром із вантажівку, коли зламали пошту судді Креславського.

Мої пальці блискавично кинулися до клавіатури зашифрованого ноутбука. Я запустив програму зворотного трасування, намагаючись визначити, звідки йде сигнал, щоб миттєво обірвати зв'язок і знищити свої IP-адреси. Але екран мого власного комп'ютера раптом заморозився. Курсор завмер. На чорному тлі з'явився червоний рядок коду, який я не писав. Вони були в моїй системі.

— Не напружуйтеся, Вікторе, ваш ноутбук зараз під моїм контролем, — спокійно продовжив голос. — Дозвольте відрекомендуватися. Я — куратор служби безпеки «Елізіуму». Ви можете називати мене Архітектором. І ми маємо до вас дуже серйозну розмову.

— Чого ви хочете? — мій голос втратив будь-які акценти. Це був голос хижака, загнаного в кут.

— Ви завдали нашій компанії величезних збитків. Суддя, генерал і той ідіот із фармацевтичної компанії... Вони платили нам сотні тисяч євро щороку просто за те, щоб ми слухали їхнє скиглення. А ви вбили їх абсолютно безкоштовно. Це жахливий менеджмент, Вікторе. Але, — Архітектор зробив невелику паузу, — я маю визнати, ваша ефективність вражає. Рада директорів зацікавилася вашим... талантом.

— Я не працюю на замовлення, — відрізав я, пригадуючи свою розмову з тим міністром кілька тижнів тому. — Вимкніться з мого комп'ютера, інакше я зіллю всі ваші бази даних клієнтів у мережу.

— Бази, яких у вас більше немає? — іронічно уточнив Архітектор.

Я глянув на екран. Усі мої зашифровані папки з компроматом, усі резервні копії, які я збирав місяцями, прямо зараз на моїх очах перетворювалися на нулі. Моя ідеальна зброя згорала в цифровому вогні.

— Ви думали, що ви Бог, Вікторе? — голос Архітектора раптом став жорстким, металевим. — Ви гралися в пісочниці. Ви вбивали тих, кого ми дозволяли вам вбивати. Ми не блокували ваш скрипт раніше, бо нам було вигідно позбутися генерала і судді — вони привертали занадто багато уваги. Ви зробили за нас брудну роботу. Але гра змінилася.