Розділ 18. Золота сповідальня

Крізь цифрову мембрану навушників до мене долинав ідеально чистий звук. Спочатку я почув тонкий, кришталевий дзвін — хтось поклав кубики льоду в дорогий стакан. Потім долинуло важке, хрипке дихання і звук ковтка. Навіть через тисячі кілометрів віртуальних шлюзів я відчував запах елітного віскі та тваринного страху.

— Докторе Вейс? — пролунав голос. Він був густим, злегка тремтячим і належав чоловікові років шістдесяти. У ньому звучала та специфічна зверхність, яка в'їдається в голосові зв'язки після десятиліть абсолютної безкарності. — Це клієнт Альфа-Сім. У мене знову цей бісів напад. Серце вискакує, в очах темніє. Я заплатив вашій клініці за річний абонемент не для того, щоб чекати на лінії десять секунд!

Я миттєво підлаштував тембр свого голосу, зробивши його м'яким, злегка відстороненим і по-медичному заспокійливим. Я став ідеальним швейцарським психоаналітиком.

— Прошу вибачення за затримку, клієнте Альфа-Сім. Система перевіряла ваші протоколи безпеки. Я тут. Я слухаю вас. Розкажіть мені, що спровокувало напад цього разу. Зробіть глибокий вдих.

Чоловік на тому кінці важко видихнув.

— Сьогодні був важкий день. Дуже важкий. Я виніс вирок. Апеляція.

Мої пальці безшумно забігали по клавіатурі зашифрованого ноутбука. «Апеляційний суд», «гучна справа», «сьогодні». Алгоритми пошуку миттєво почали сканувати новини.

— Це ваша робота, — нейтрально відповів я. — Ви часто виносите вироки. Чому саме цей викликав у вас панічну атаку?

— Тому що там була її мати, — виплюнув він з відразою і страхом. — Мати тієї дівчинки. Дванадцять років... Я ж усе зробив філігранно, докторе! Експертиза показала, що гальма були несправні, свідки змінили свідчення. Я випустив його прямо із залу суду. Батько цього мажора заніс мені два мільйони євро. Два чортових мільйони! Це моя пенсія на Лазурному березі. Я заслужив ці гроші!

Екран мого ноутбука спалахнув фотографією. Голова апеляційного суду, Ігор Креславський. Сьогодні о 16:00 він звільнив з-під варти сина місцевого олігарха, який п'яним на смерть збив школярку на пішохідному переході. У новинах писали, що мати дівчинки прямо в залі суду прокляла суддю і втратила свідомість.

Я дивився на його сите, самовдоволене обличчя на екрані і відчував, як усередині мене розгортається холодна, темна радість. Він сам прийшов до мене.

— Але вас щось турбує, Ігорю? — мій голос ледь помітно змінився, втрачаючи європейську ввічливість і набуваючи сталевих ноток.

— Якого біса ви називаєте мене на ім'я?! — обурився він, брязнувши склянкою об стіл. — За протоколом «Елізіуму» я...

— ...мати дівчинки, — перебив я його, і мій голос тепер лунав як удар молотка по кришці труни. — Вона дивилася вам в очі, так? Вибачте, що перериваю вашу істерику, ваша честь. Але ви зателефонували не в Женеву.

На тому кінці дроту запанувала така тиша, що я чув, як гупає його хворе серце.

— Хто... хто це? — прохрипів Креславський. Його голос раптом став тонким і жалюгідним. — Це жарт? Я вас знищу! Я підніму СБУ...

— СБУ спить, Ігорю Борисовичу. А ми з вами — ні, — я зручніше вмостився в кріслі, насолоджуючись його панікою. — Ви шукали психологічної підтримки для монстра. Але потрапили на мій стіл. Я той, хто виписує рахунки за ваші вироки.

— Гроші? — він вчепився за цю думку як за рятівне коло. — Тобі потрібні гроші? Скільки? Я переведу на будь-який криптогаманець прямо зараз! Пів мільйона? Мільйон?

— Мені не потрібні ваші брудні євро, судде, — відрізав я. — Знаєте, що відбувається прямо зараз? Мій алгоритм записує вашу чудову сповідь. Ту саму, де ви розказуєте про два мільйони і підроблену експертизу. І цей запис уже підв'язаний до таймера відкладеної відправки.

— Ні, ні, ні... почекай... — він почав хапати повітря ротом. Я чув звук, як він відкриває якусь баночку з таблетками.

— Серце болить? — лагідно поцікавився я. — Не дивно. Кокаїн, дорогий скотч, а тепер ще й адреналіновий криз від усвідомлення того, що ваше життя закінчилося. Знаєте, що буде завтра? Запис потрапить до НАБУ, до журналістів і, що найголовніше, до людей на вулицях. Ваш маєток у Конча-Заспі спалять. Ваші рахунки заарештують. Ви сядете в СІЗО, де кожен другий ув'язнений сидить за вашими корумпованими вироками. Ви знаєте, що вони там роблять із такими, як ви.

— Благаю... — він плакав. Справжніми, бридкими сльозами розчавленої гордині. — У мене діти... репутація...

— Ваша репутація — це труп дванадцятирічної дівчинки.

Я увімкнув техніку термінального гіпнозу. Мій голос став монотонним, глибоким і всеохоплюючим, проникаючи просто в його підсвідомість.

— У вас тахікардія, Ігорю. Біль віддає в ліву руку. У грудях ніби лежить бетонна плита. Це інфаркт. Ваше тіло просто не витримує вашої власної гнилі.

— Я... я викличу швидку... — прохрипів він.

— Викличете. І завтра опинитеся в наручниках на лікарняному ліжку під прицілом телекамер. Уся країна побачить, як ви плачете. Ви втратите все. Ганьба знищить вашу родину. Або...

Я зробив ідеальну, вивірену паузу.

— Ви можете померти сьогодні вночі у своєму розкішному шкіряному кріслі. Від серцевого нападу. Як шановний суддя, який просто згорів на роботі від перевтоми. Запис буде видалено. Ваші таємниці помруть разом із вами. Ваші гроші залишаться вашій сім'ї. Всесвіт просто відновить баланс. Вибір за вами: тюремна клітка і ганьба, або тиша прямо зараз.

Він хрипів. Я чув, як баночка з нітрогліцерином, яку він щойно відкрив, зі стукотом впала на паркетну підлогу. Він не став пити таблетки. Мій психологічний тиск спрацював бездоганно — він обрав репутацію мертвого судді замість життя зганьбленого щура.

— Не боріться з цим, Ігорю, — тихо прошепотів я йому на вухо. — Закрийте очі. Відпустіть. Дозвольте темряві забрати вас. Це зовсім не боляче. Це просто кінець сеансу.

Кілька довгих секунд у навушниках лунало лише уривчасте дихання, яке ставало все слабшим і слабшим. Потім пролунав глухий удар — тіло судді сповзло з крісла на підлогу. Останнім звуком був ледь чутний стогін, який швидко розчинився в мертвій тиші елітного пентхауса.