Розділ 17. Анатомія гордині

Тиша в навушниках після пропозиції загадкового VIP-абонента була важкою, наче свинцева ковдра. Чоловік на тому кінці дроту чекав. Він звик до того, що після його слів люди починають запобігливо метушитися, торгуватися або покірно схиляти голови. Він думав, що розкрив мій секрет і тепер міцно тримає мене на короткому повідку.

Мій пульс, який на мить підскочив від адреналіну, плавно опустився до ідеальних шістдесяти ударів. Я заплющив очі і дозволив собі коротку, абсолютно щиру посмішку.

Цей чоловік зробив класичну помилку всіх владних людей: він сплутав творця із найманцем.

— Ви дуже добре поінформовані, — мій голос прозвучав у мікрофоні рівно і трохи відчужено, як у хірурга, що розглядає рентгенівський знімок неоперабельної пухлини. — І ви маєте рацію щодо моїх... талантів. Але ви фатально помилилися щодо моєї мотивації.

— Не грай у благородство, Вікторе, — хрипко засміявся голос. Звук був таким, наче терли скло об камінь. — Ми з тобою з одного тіста. Ти любиш вирішувати, кому жити, а кому померти. Я пропоную тобі список справжніх покидьків. Тих, хто заважає моєму бізнесу і шкодить країні. Я даю тобі абсолютну недоторканність, повний доступ до баз даних і фінансове забезпечення, про яке ти навіть не мріяв. Ти станеш моїм особистим санітаром лісу.

Я повільно відкинувся на спинку крісла.

— Мій чорний блокнот — це не меню в ресторані, — відрізав я, і метал у моєму голосі змусив би здригнутися будь-кого іншого. — А я не ваш кілер за викликом.

— Ти забуваєшся, хлопче. Я знаю, хто ти. Я знаю твою адресу і як звати твою дівчину. Я можу розчавити тебе одним дзвінком прокурору.

— А ви забуваєте, на чиїй території знаходитесь, — м'яко відповів я. Мої пальці вже блискавично літали по клавіатурі зашифрованого ноутбука. — Ви думаєте, що можете мені наказувати? У моєму світі є свої непорушні правила:

Смерть — це не послуга. Це вирок, який я виношу особисто і безкоштовно.

Гниль визначаю я. Не ваші політичні інтереси, не ваші конкурентні війни. Тільки я бачу, чия душа вже не підлягає ремонту.

Я ніколи не полюю. Мої пацієнти завжди приходять до мене самі.

Я натиснув клавішу Enter. Мій алгоритм, який я активував ще на початку розмови, зламав його хитромудрий VIP-шлюз.

— Я бачу вас, — прошепотів я в мікрофон. — IP-адреса веде до закритого сервера урядової резиденції. Використовується супутниковий канал зв'язку. А ще я бачу, що рівно дві хвилини тому мій вірус-хробак, прихований у цифровому протоколі нашого з'єднання, викачав вміст вашої захищеної поштової скриньки. Там дуже цікаві офшорні транзакції за минулий місяць. І списки людей, яких ви "замовили" до мене.

У навушниках запанувала мертва тиша. Навіть дихання на тому кінці дроту на мить зупинилося.

— Якщо зі мною чи з Лізою щось трапиться, або якщо ви ще раз спробуєте вказати мені, кого вбивати, — ці файли автоматично полетять до європейських антикорупційних відомств та міжнародних журналістів. Ваша імперія згорить швидше, ніж сигара у ваших руках.

— Ти граєш з вогнем, психопате, — прошипів голос, але в ньому вже не було колишньої самовпевненості. У ньому з'явився липкий, тваринний страх.

— Я і є вогонь, — спокійно відповів я. — Більше ніколи не телефонуйте на цю лінію. Якщо тільки не збираєтесь пустити собі кулю в рот. Тоді я із задоволенням складу вам компанію.

Я обірвав зв'язок. Червоний індикатор на екрані згас.

Ця коротка розмова не просто розважила мене — вона подарувала мені справжнє одкровення.

Міністр зателефонував мені, бо чутки про "оператора, який вирішує проблеми назавжди", вже почали просочуватися в міські легенди. Але найголовніше — він шукав спосіб полегшити своє життя. Владні люди, попри всі їхні гроші та охорону, страшенно самотні. Їхня параноя пожирає їх зсередини. Їм немає кому довіритися: дружини з ними через гроші, партнери чекають помилки, щоб встромити ніж у спину.

Коли у таких людей стається нервовий зрив, коли совість, розігріта кокаїном або дорогим віскі, раптом починає шкрябати зсередини — куди вони дзвонять? Вони точно не набирають безкоштовну міську лінію довіри.

Я відкрив темну мережу і заглибився в пошуки. На це пішло кілька годин філігранної роботи з кодом, але я знайшов те, що шукав. «Елізіум» — закрита, ультрадорога європейська служба психологічної підтримки для політичної та бізнес-еліти. Жодних імен. Жодних записів. Вартість однієї консультації — п'ять тисяч доларів. Абоненти дзвонили туди по зашифрованих каналах, впевнені, що розмовляють із швейцарськими психоаналітиками, зв'язаними жорсткими договорами про нерозголошення. Саме там міністри, олігархи та кримінальні авторитети сповідувалися у своїх найтемніших гріхах, знімаючи стрес.

Мої губи розтягнулися в хижій усмішці. Я не збирався нікого заманювати. Я не збирався бігати за ними і руйнувати їхні життя, щоб змусити зателефонувати. Вони й так дзвонили. Вони несли свої брудні таємниці на срібному підносі, купуючи ілюзію прощення за тисячі доларів.

Усе, що мені потрібно було зробити — це відчинити правильні двері.

Я написав складний скрипт-перехоплювач і впровадив його в маршрутизатори «Елізіуму». Я налаштував систему так, що в мої нічні зміни кожен третій дзвінок із VIP-лінії Східної Європи непомітно перенаправлявся з женевських серверів прямо на мій дешевий комп'ютер у тісній операторській кімнаті.

Це була поезія абсолютного фаталізму. Якийсь корумпований суддя або вбивця-магнат буде сидіти у своєму пентхаусі, набирати елітний номер, очікуючи почути м'який голос купленого швейцарського терапевта. Але волею сліпого, математичного випадку сигнал піде іншим шляхом. І в навушнику пролунає мій голос. Вони самі розкажуть мені про свою гниль. Добровільно. Випадково. І абсолютно фатально.

О 3:15 ночі на моєму моніторі замість звичного зеленого вікна міської лінії вискочило вузьке, золотисте повідомлення. Код скрипту спрацював. Захищений європейський канал був перехоплений і перекинутий на мою гарнітуру.