Розділ 16. Вакуум досконалості

О 3:40 ранку я безшумно повернувся до квартири. У коридорі пахло лавандовим освіжувачем і дорогим парфумом Лізи — тонкими, ледь солодкими нотами, які зазвичай асоціюються із затишком та безпекою. Я зняв чорну куртку, повісив її і ретельно, під косим світлом нічника, оглянув манжети сорочки. Жодної порошинки з чужого склепу, жодного мікроскопічного сліду порохових газів. Фізичний світ вимагає занадто багато брудної, рутинної роботи, але в моєму всесвіті — всесвіті чистого розуму та вивіреного психологічного тиску — все відбувалося на рівні ідей. Кравченко був ідеєю, яка загрожувала моїй архітектурі. Тепер цієї ідеї більше не існувало, вона розчинилася у темряві власної занедбаної кухні.

Я пройшов до ванної кімнати, увімкнув холодну воду і довго тримав під нею руки, спостерігаючи, як краплі стікають по білій кераміці раковини. Дивлячись у дзеркало, я підніс до обличчя долоні — вони були абсолютно спокійними, лінії долі на них здавалися вирізаними з мармуру. Мій пульс працював як швейцарський хронометр. Коли я ліг у ліжко, Ліза крізь сон миттєво притиснулася до мого плеча, шукаючи тепла, і закинула на мене руку. Я обійняв її за тендітні плечі, відчуваючи дивну, майже божественну байдужість до всього людства. Вони всі здавалися мені фігурами на дошці, чиї траєкторії я міг прорахувати на десять ходів уперед, поки вони вірили у власну свободу вибору.

О дев'ятій ранку телефон Лізи вибухнув серією різких, настійливих сповіщень від новинних каналів. Я прокинувся завчасно, але продовжував нерухомо лежати, імітуючи глибокий, безтурботний сон. Я спеціально залишив свій планшет на кухонному столі екраном догори, заздалегідь відкривши стрічку кримінальної хроніки, щоб вона побачила заголовки першою, без моєї підказки. На екрані її смартфона миготіло яскраво-червоне світло операторських повідомлень: «Трагедія в правоохоронних органах: відсторонений інспектор Кравченко вчинив самогубство у власній квартирі». Короткий текст нижче сухими фразами описував те, що я знав до найменшої секунди: колишній поліцейський, який нещодавно став фігурантом гучного судового скандалу, не витримав психологічного тиску та наклав на себе руки за допомогою табельної зброї. Передсмертної записки виявлено не було, що остаточно закривало справу як класичний випадок гострого афекту.

Ліза різко сіла на ліжку, закривши рот долонею. Її дихання стало уривчастим, а очі округлилися від шоку. Вона кілька секунд вчитувалася в текст, ніби не вірячи власним очам, а потім повернулася до мене з сумішшю жаху та глибокого, майже хворобливого співчуття. Вона тихо, тремтячим голосом вимовила, що Кравченко застрелився минулої ночі просто у себе вдома. Я змусив себе здригнутися, повільно відкрив очі й удав, що намагаюся усвідомити почуте. Я підвівся на лікті, відставив чашку з кавою, яку вона встигла принести, і дозволив своєму обличчю збліднути на кілька тонів — для цього знадобився лише контрольований спазм капілярів, звична анатомічна маніпуляція. Мій голос прозвучав глухо і зламано, коли я перепитав її, чи це не помилка.

Ліза негайно підсіла ближче, гарячково обіймаючи мене за шию, наче намагалася захистити від привидів минулого. Вона почала палко, з надривом запевняти мене, що я ні в чому не винен, що цей чоловік сам вирив собі могилу своєю ненавистю. Вона нагадувала, що він був одержимий, що його психіка просто зламалася після того, як його брехня в суді розвалилася на очах у громадськості, і колеги відвернулися від нього. Я сховав обличчя на її теплому плечі, заплющив очі і дозволив своїм губам розпливтися у хижій, задоволеній посмішці, яку вона ніяк не могла побачити. Вголос я бідкався і каявся, кажучи, що мав би передбачити це як професійний психолог, що його агресія була лише викривленим криком про допомогу, а я просто егоїстично захищався на процесі. Ліза обурено відрізала, що він намагався розтоптати моє життя і зробити з мене серійного вбивцю. Вона твердо вимовила слова, які прозвучали для мене як найвища похвала: деякі люди просто надто гнилі зсередини, щоб їх можна було полагодити, і його смерть — це його власний, свідомий вибір. Моє головне життєве правило, моя таємна заповідь перетворилася на її особисту релігію.

Коли я прибув до офісу гарячої лінії, там панувала атмосфера гнітючої, майже сакральної тиші. Зазвичай шумний open-space, де одночасно лунали десятки голосів, зараз нагадував зал жалоби. Колеги ходили навшпиньках, розмовляли пошепки і намагалися не дивитися у мій бік, щоб не травмувати мою "крихку" психіку. Як тільки я переступив поріг нашого відділу, Аліна — дівчина з сусідньої зміни — підбігла до мене зі сльозами на очах і мовчки, міцно обійняла, ніби висловлюючи підтримку всього колективу. Не встиг я сісти за свій стіл, як внутрішній телефон пискнув: Ігор Михайлович викликав мене до свого кабінету.

Керівник сидів у своєму великому шкіряному кріслі, виглядаючи значно старішим і втомленішим, ніж зазвичай. Перед ним на столі лежала свіжа офіційна роздруківка внутрішнього поліцейського рапорту з поміткою «для службового користування». Він важким жестом зняв окуляри, потер перенісся і вказав мені на стілець навпроти. Скрушним голосом він оголосив, що керівництво главку щойно прислало офіційні роз’яснення і фактично перепрошує перед нашою організацією за весь той ганебний цирк, який Кравченко влаштував у суді. Офіційне розслідування безпеки поліції швидко з'ясувало, що у покійного інспектора був затяжний глибокий психоз на ґрунті старої особистої травми — виявилося, якраз цими днями були роковини смерті його доньки, і його розум просто вигадав собі ворога в моїй особі, щоб виплеснути біль. Юридичний відділ мерії закрив усі претензії до лінії довіри. Я був повністю, абсолютно чистий перед законом.

Я слухав це, опустивши погляд до підлоги, плечі мої були напружені, імітуючи важкий внутрішній траур. Я тихо мовив, що мені щиро шкода інспектора, адже незважаючи на всю його жорстокість, він колись був хорошим поліцейським і захищав це місто. Ігор Михайлович подивився на мене з таким німим благоговінням, наче перед ним сидів святий великомученик. Він похитав головою і зауважив, що я занадто добрий і чистий для цього жорстокого світу, бо будь-який інший на моєму місці відкривав би шампанське і святкував перемогу над небезпечним ворогом, а я щиро сумую за його втраченою душею. Він наполегливо запропонував мені двотижневу оплачувану відпустку за рахунок фонду, щоб я міг поїхати до санаторію чи просто побути з Лізою і прийти до тями після судових розбирань та цього нічного кошмару. Я повільно, але дуже твердо підняв голову, подивився йому прямо в очі і відмовився. Я переконав його, що якщо зараз закриюся в чотирьох стінах наодинці з власними думками, то спогади про цей суд просто з’їдять мене, а мої єдині та найефективніші ліки — це робота. Я попросив дозволу вийти в нічну зміну вже сьогодні, наголосивши, що тисячі нещасних людей на тому кінці дроту не можуть чекати, поки у їхнього оператора закінчиться депресія. Керівник кілька секунд дивився на мене з повним захватом, підвівся, міцно потиснув мені руку і сказав, що пишається тим, що працює з такою людиною.