Розділ 14. Театр правосуддя

Зала суду пахла старим деревом, дешевим поліролем і чужим страхом. Але мій пульс залишався на позначці шістдесят ударів на хвилину.

Я сидів за столом захисту у бездоганно підігнаному, але скромному темно-синьому костюмі. Я виглядав як втомлений, відданий своїй справі соціальний працівник, якого несправедливо затягли в бюрократичне пекло. Поруч зі мною сидів мій адвокат, якого я найняв радше для декорації. Я збирався виграти цю справу сам.

За столом обвинувачення сидів молодий, амбітний прокурор, але справжнім диригентом цього фарсу був інспектор Кравченко. Він сидів позаду нього, стискаючи щелепи так, що на вилицях грали жовна. Його очі горіли лихоманковим вогнем.

Слухання почалося. Прокурор намагався довести, що я використовую свої навички психологічного впливу для доведення людей до самогубства. Він говорив про статистичні аномалії, про "дивні збіги" і про те, що мій голос нібито ставав тригером для жертв. Кравченко підготувався серйозно — він викликав як свідків чи не все моє оточення, сподіваючись знайти бодай одну тріщину в моєму бездоганному житті.

Першим на місце свідка викликали Ігоря Михайловича, мого керівника.

— Розкажіть суду про професійні якості обвинуваченого, — попросив прокурор, намагаючись знайти шпарину в моїй робочій рутині.

Ігор Михайлович поправив окуляри і подивився на мене з батьківською теплотою.

— Віктор — найкращий оператор за всю історію нашої лінії. Він бере найважчі зміни. Коли інші здаються, він витягує людей з того світу. Його показник успішних кризових інтервенцій — дев'яносто вісім відсотків. Він веде спеціальний синій зошит, куди записує імена врятованих. Це його спосіб триматися. Звинувачувати його у вбивствах — це абсурд.

Прокурор спробував натиснути на нього, питаючи про "маніпулятивні техніки", але Ігор Михайлович лише розсміявся.

— Ми працюємо на лінії довіри, пане прокуроре! Уся наша робота — це психологічна маніпуляція, спрямована на те, щоб людина поклала ніж і відійшла від вікна. Віктор володіє цим досконало.

Потім черга дійшла до моїх колег по зміні. На трибуну піднялася Аліна — молода дівчина, яка часто працювала в кабінеті навпроти. Вона помітно нервувала, стискаючи в руках хустинку.

— Скажіть, Аліно, — звернувся прокурор. — Чи не помічали ви у поведінці Віктора чогось дивного? Можливо, надмірної холоднокровності чи задоволення після складних дзвінків із фатальним фіналом?

— Що за нісенітниця? — обурено вигукнула Аліна, глянувши на прокурора як на божевільного. — Віктор — це наш стержень. Коли у мене трапився перший зрив, після того, як хлопець на тому кінці дроту кинув слухавку і я почула постріл, саме Віктор сидів зі мною в коридорі до ранку. Він тримав мене за руку, напував чаєм і переконував, що це не моя провина. Він відчуває чужий біль сильніше за всіх нас. Він занадто багато бере на себе.

Наступним свідчив мій давній університетський приятель, Артем, з яким ми іноді грали в сквош по вихідних. Його поява мала показати мою "соціальну ізольованість", як планував Кравченко.

— Артеме, — почав прокурор. — Який Віктор у приватному житті? Чи ділився він з вами деталями своєї роботи? Чи виявляв ознаки жорстокості?

Артем усміхнувся і похитав головою:

— Вітя? Жорстокість? Та він мухи в житті не образив. Ми знаємося років десять. Він надійний як скеля. Так, він закритий, не любить пустих балачок, але якщо тобі потрібна допомога серед ночі — приїхати, підвезти, позичити грошей — він перший, до кого я звернуся. Він просто скромний хлопець, який знайшов своє покликання у порятунку людей. А те, що інспектор Кравченко влаштував на нього полювання, більше схоже на особисту вендетту.

Кравченко потемнів. Його свідки один за одним будували мені пам'ятник за життя. Наступною була Ліза.

Вона йшла до трибуни свідків трохи невпевнено, але коли подивилася на мене, її погляд став твердим. Вона була вдягнена у світлу сукню, виглядала тендітною і неймовірно щирою.

— Єлизавето Сергіївно, — прокурор спробував зробити останній випад перед головним ударом. — Чи відомо вам, що один із загиблих, Владислав Ковальчук, був вашим колишнім співмешканцем? І що саме Віктор прийняв його останні секунди життя на лінії?

— Так, мені це відомо, — Ліза говорила чітко, її голос лунав на всю залу. — Влад був жорстоким аб'юзером. Він роками руйнував мою психіку і продовжував переслідувати мене навіть тоді, коли я пішла. А Віктор... Віктор мене врятував. Він навчив мене знову дихати. Він найдобріша, найсвітліша людина з усіх, кого я знаю.

— Але хіба не дивно, що ваш кривдник телефонує саме вашому новому хлопцю перед смертю? — прокурор підвищив голос. — Можливо, Віктор мав особистий мотив?

— Протестую! — підвівся мій адвокат. — Здогадки та припущення. Оператори не обирають, хто їм телефонує. Система розподіляє виклики автоматично.

— Протест задоволено, — сухо відрізав суддя.

Ліза подивилася прямо в очі Кравченку, який сидів блідий як смерть.

— Ви намагаєтеся зробити монстра з єдиної людини, яка щоночі слухає чужий біль, поки ви спите, — сказала вона тихо, але так, що почули всі.

Суддя схвально кивнув. Зала зашепотіла. Капкан Кравченка розвалювався на очах. Але я знав, що в нього є останній козир. Він не міг офіційно заявити про незаконний обшук моєї квартири, тому він змусив прокурора підійти до цього з іншого боку.

Прокурор викликав мене на трибуну.

Я спокійно встав, застібнув ґудзик піджака і сів на місце свідка.

— Вікторе, ваші колеги та керівник згадали про "синій зошит" із врятованими життями, — прокурор хижо примружився. Інструкції Кравченка працювали. — Але слідство має інформацію з... анонімних джерел, що ви ведете ще один щоденник. Чорний блокнот. Де детально, з холоднокровною точністю, описуєте способи смерті тих, хто не вижив. Це правда? Це ваш трофейний список?

Зала ахнула. Кравченко подався вперед, його очі впилися в мене. Він чекав, що я почну заперечувати. Що я почну брехати. Він думав, що загнаний у кут психопат видасть себе.