Розділ 12. Сліпа зона

Вечір п'ятниці пахнув базиліком, часником і дорогим білим вином.

Я стояв біля плити, помішуючи різотто, поки Ліза сиділа за кухонним островом, підібгавши під себе ноги. Вона щось захоплено малювала у своєму скетчбуку, час від часу піднімаючи на мене погляд, сповнений тихого, затишного щастя. За останні дві доби вона розцвіла. Зникли нервові рухи, розгладилася зморшка між бровами. Відсутність повідомлень від Влада діяла на неї як найкращі ліки.

Якби ж вона знала, який саме рецепт я використав, щоб її вилікувати.

Раптом тишу квартири розрізав різкий звук дверного дзвінка.

Ліза здригнулася, і олівець вислизнув з її пальців. У її очах знову промайнув той самий тваринний страх.

— Хто це? — прошепотіла вона. — Ми ж нікого не чекаємо.

— Спокійно, мила, — я вимкнув плиту і витер руки рушником. — Можливо, кур'єр помилився дверима. Або сусіди знизу. Я відчиню.

Я підійшов до вхідних дверей і подивився у вічко. Мій пульс зберіг ідеальний ритм, хоча всередині все стиснулося в тугу, холодну пружину. На сходовому майданчику, засунувши руки в кишені потертій куртці, стояв інспектор Кравченко.

Я глибоко вдихнув, натягуючи на обличчя маску злегка здивованого, але гостинного господаря, і відчинив двері.

— Інспекторе? Яка несподіванка. Щось сталося на роботі?

Кравченко не відповів на посмішку. Його погляд миттєво просканував коридор, затримався на моєму домашньому одязі і зупинився на моїх очах.

— Доброго вечора, Вікторе. Справа не в роботі. Точніше, не зовсім у ній, — він дістав із внутрішньої кишені посвідчення. — Мені потрібно поговорити з Єлизаветою. Вона вдома?

— З Лізою? — я ідеально зіграв напруження, мої брови зійшлися на переніссі. Я зробив півкроку вперед, перекриваючи йому прохід, як і належить захиснику. — З якого приводу?

— Хто там, Вітю? — Ліза вийшла в коридор. Побачивши поліцейського, вона зблідла і інстинктивно схопилася за мій рукав.

— Єлизавето Сергіївно, я інспектор Кравченко, забійний відділ, — його голос став трохи м'якшим, але погляд залишався чіпким. — Чи можемо ми пройти у вітальню? Це стосується вашого колишнього співмешканця, Владислава Ковальчука.

Я відчув, як пальці Лізи боляче вп'ялися в мою руку.

— Проходьте, — холодно сказав я, відступаючи вбік.

Ми сіли на диван, Ліза притиснулася до мене так міцно, ніби шукала фізичного прихистку. Кравченко опустився в крісло навпроти. Він не діставав блокнот, не робив офіційних записів. Це був психологічний візит. Розвідка боєм.

— Єлизавето, я розумію, що вам неприємно згадувати цю людину, — почав інспектор. — Але я маю повідомити вас. Владислав Ковальчук мертвий. У четвер вночі він випав з балкона власної квартири.

Ліза охнула. Вона закрила рот обома руками. У її очах боролися жах і неконтрольоване, величезне полегшення. Вона подивилася на мене, шукаючи підтримки. Я обійняв її за плечі, міцно притискаючи до себе, імітуючи шок.

— Боже мій... — прошепотів я. — Це... самогубство?

— Саме так це виглядає, — кивнув Кравченко, але його очі не відривалися від мого обличчя. Жоден м'яз на ньому не здригнувся. — Він був у стані сильного психозу. Стверджував, що його переслідують, шантажують, залишають похоронні вінки на його машині. Хтось планомірно зводив його з розуму останні кілька днів. Загнав його в кут.

— У нього було багато ворогів, — ледь чутно вимовила Ліза, дивлячись у порожнечу. — Він багатьох обдурив на гроші. Він був... жахливою людиною.

— Безперечно, — погодився Кравченко. А потім він зробив свій хід. — Але найцікавіше в цій справі — це останні хвилини його життя. Перед тим, як стрибнути, Владислав зателефонував на міську лінію довіри.

Інспектор повільно перевів погляд на мене. Повітря у вітальні ніби стало густішим.

— Ви працювали в ту ніч, Вікторе. Ви прийняли виклик від абонента на ім'я Влад. Ви говорили з ним.

Ліза різко повернула голову до мене. Її очі були широко розплющені від шоку.

— Вітю? Це правда? Він дзвонив тобі?

Пастка закрилася. Кравченко хотів подивитися, як я викручуватимуся перед найближчою людиною. Він хотів побачити, як моя маска трісне під її поглядом. Але він недооцінив мій рівень підготовки.

Я повільно кліпнув. Моє обличчя ідеально відобразило жахливе усвідомлення. Я відпустив Лізу, закрив обличчя руками і голосно, судомно видихнув, ніби на мене щойно впала бетонна плита.

— Той параноїк... — я пробурмотів крізь пальці, імітуючи легке тремтіння. Потім я підняв очі на Кравченка. Вони були повні "щирого" болю. — Господи. Той чоловік, який кричав, що його вб'ють партнери. Це був він? Це був твій Влад, Лізо?

— Ти... ти не знав? — Ліза дивилася на мене з сумішшю жалю і нерозуміння.

— Лізо, ми не бачимо імен і прізвищ на екрані! — я повернувся до неї, мій голос вібрував від емоцій. — Тільки номер і локацію для поліції. Він представився Владом, але в місті тисячі Владів. Його голос... він був зірваний, він ридав і задихався від паніки. Ти ж розповідала про самовпевненого монстра, а я говорив із розчавленим, зламаним чоловіком, який благав про допомогу! Я навіть подумати не міг...

Я знову подивився на Кравченка, цього разу з гнівом. Гнівом людини, чий особистий простір грубо порушили.

— Ви прийшли сюди, щоб сказати мені, що я не врятував людину, яка роками знущалася з моєї дівчини? Ви думаєте, я знав, хто це, і дозволив йому стрибнути?!

— Я слухав запис, Вікторе, — спокійно відповів Кравченко, ігноруючи мою театральну істерику. — Ви діяли бездоганно. Ви викликали патруль. Ви вмовляли його відійти від вікна. Ваш протокол ідеальний. Як і завжди.

— Тоді навіщо ви тут?

— Бо я не вірю в такі збіги, — інспектор нахилився вперед, спершись ліктями на коліна. — Хтось влаштував Владиславу Ковальчуку персональне пекло в реальному житті. Хтось зламав його пошту. Хтось лякав його вночі. Цей "хтось" довів його до стану, коли єдиним виходом стала лінія довіри. І треба ж такому статися — на зміні сидить хлопець його колишньої жертви.