Розділ 11. Ідеальна петля

Операторська зустріла мене звичним гудінням серверів і запахом дешевої кави. Я сів на своє місце, акуратно розклав на столі чорний блокнот, червону ручку і надягнув гарнітуру.

Була 03:15 ночі, коли система нарешті видала той самий, очікуваний звук. Довгий гудок пріоритетної лінії.

Я натиснув кнопку прийому.

— Гаряча лінія. Мене звати Віктор. Я вас слухаю.

У навушниках пролунав хрипкий, переривчастий подих. Хтось на тому кінці намагався вдихнути повітря, але горло зводило від паніки.

— Допоможіть... Будь ласка... Вони вже йдуть за мною, — голос Влада скидався на жалюгідне скавуління побитого собаки. Від того самовпевненого мачо, який зламав Лізу, не залишилося й сліду.

Я відчув, як по шкірі побігли мурахи чистого, концентрованого задоволення.

— Заспокойтеся. Я тут. Як вас звати і де ви знаходитеся? — мій тон був взірцем професійної турботи.

— Влад... Я у своїй квартирі. Але це ненадовго. Вони обклали мене з усіх боків. Вони знають усе! Вони забрали мої гроші, а тепер хочуть мою голову...

— Хто "вони", Владе? Кого ви боїтеся?

— Партнери! Ті, кого я... кого я трохи надурив. Вони найняли людей. Вони дзвонять мені ночами. Вони залишають похоронні вінки на моїй машині! — він зірвався на істеричний крик. — Я не спав три доби. Я бачу їхні тіні під дверима!

— Владе, послухайте мене дуже уважно, — я говорив повільно і чітко, щоб кожне слово ідеально лягло на сервери запису, де їх потім буде слухати інспектор Кравченко. — Ви в небезпеці. Я негайно викликаю поліцію на вашу адресу. Вони приїдуть і захистять вас.

Я театрально гучно клацнув мишкою, відправляючи запит диспетчеру. На екрані з'явився таймер. 5 хвилин 30 секунд.

— Ні! Тільки не поліцію! — несподівано заверещав Влад так гучно, що я ледь не оглух. — Ти не розумієш! Вони всі куплені! Мій головний інвестор тримає половину управління міста. Якщо приїдуть копи, вони просто одягнуть на мене кайданки і відвезуть до нього в підвал. Вони будуть різати мене на шматки!

Бінго. Його параноя, яку я дбайливо вирощував останні кілька днів, виконала всю брудну роботу за мене. Мені навіть не довелося його підштовхувати. Він сам придумав собі пекло.

— Владе, це звучить як панічна атака. Поліція — ваші друзі. Вони вже в дорозі, — я додав у голос трохи тривоги, ідеально відігруючи оператора, який намагається заспокоїти божевільного.

— Відміни їх! Відміни, чуєш?! — він плакав. Справжніми, гіркими сльозами.

— Я не можу відмінити протокол безпеки. Патруль буде біля ваших дверей через чотири хвилини.

— Ти їх навів... — його голос раптом впав до моторошного шепоту. У цьому шепоті була абсолютна, непохитна впевненість приреченого. — Ви всі з ними заодно. Нікому не можна вірити.

— Владе, не робіть дурниць. Залишайтеся на лінії. Відчиніть двері патрульним, коли вони постукають.

На фоні почувся звук відкритого замка. Але це були не вхідні двері. Це був важкий звук розсувної рами на балконі. До мене долетів шум нічного вітру.

— Вони не отримають мене, — просипів він. — Я не дам їм знущатися з мене. Я сам закінчу цю гру.

— Владе, відійдіть від вікна! — мій голос на записі звучатиме як відчайдушний крик рятівника, який робить усе можливе. Я навіть трохи привстав з крісла для більшої реалістичності. — Подумайте про своїх близьких! Подумайте про тих, хто вас любить!

«Подумай про Лізу, мерзотнику», — подумки додав я з холодною посмішкою.

— Мене ніхто не любить. Усі тільки й чекають, щоб я здох, — гірко сказав він.

Це була остання правда в його брехливому житті.

— Ні, Владе, не роби... — я обірвав фразу на півслові, бо в навушниках пролунав різкий свист вітру, який стрімко віддалявся, а потім телефон, судячи зі звуку, вдарився об щось металеве на нижніх поверхах і зв'язок обірвався.

Тиша. Лише гудіння серверів і таймер на екрані, який показував, що поліція буде на місці за дві хвилини.

Вони знайдуть його. Вони знайдуть у його телефоні дзвінок на лінію довіри. Кравченко обов'язково прослухає цей запис. І що він почує? Він почує злочинця з манією переслідування, який боявся арешту. І він почує ідеального оператора Віктора, який благав його не стрибати і викликав патруль згідно з усіма протоколами.

Це був шедевр. Моя Мона Ліза.

Я повільно видихнув. Моє серце билося рівно. Жодного адреналіну, лише глибоке, майже релігійне відчуття виконаного обов'язку. Я очистив цей світ ще від одного паразита. І я захистив жінку, яка спала зараз у моєму ліжку.

Я відкрив чорний блокнот і червоною ручкою вивів на новій сторінці:

5. Влад. Аб'юзер-параноїк. (Гравітація. Самостійна ліквідація)

Я погладив сторінку кінчиками пальців, закрив блокнот і сховав його в шухляду. Залишок зміни я провів у стані абсолютного дзену, консультуючи підлітків і самотніх пенсіонерів із таким теплом, що міг би претендувати на Нобелівську премію миру.

Коли я повернувся додому, сонце вже заливало спальню. Ліза ще спала, обійнявши мою подушку. Я тихо роздягнувся, ліг поруч і пригорнув її до себе.

Вона прокинулася, солодко потягнулася і поцілувала мене в щоку.

— Як пройшла зміна, мій янголе? — промуркотіла вона сонним голосом.

— Звичайна рутина, мила. Просто допомагав людям знаходити спокій, — я лагідно посміхнувся і заплющив очі.

Я відчував себе всемогутнім. Я був невразливим.

Але я ще не знав, що того ж ранку в кабінеті інспектора Кравченка на столі вже лежала роздруківка дзвінків із розбитого телефона Влада. І червоний маркер слідчого щойно обвів не лише номер гарячої лінії, але й один старий контакт у хмарному архіві самогубці. Контакт, підписаний як «Ліза».