Тимчасовий Стабілізатор Долі та Екстрена Форма 11 Г: Архівний Вихід до Відділу Наративної Каузальності.

У ті рідкісні ранки, коли жоден прилад у квартирі Марка Ткача не намагався або стати пророком, або заснувати власну філософську школу, або хоча б зареєструвати петицію до Всесвітньої Комісії з Питань Несправедливо Недооціненої Побутової Техніки, людина могла на кілька хвилин повірити, що світ усе ж складається з речей, а не з претензій цих речей на вищий сенс. Саме таке оманливе відчуття охопило Марка того четверга, коли сонце стояло над містом із виразом чиновника, якого раптом попросили бути щирим, а кухонна тиша виглядала майже законною.

Бариста-Про цього ранку змолола зерна без дискусії про естетику страждання. Уже це саме по собі мало б бути занесене до Великої Книги Надзвичайних Подій — десь поруч із добрим податківцем, мовчазним ліфтом і стабільним Wi-Fi у старій адміністративній будівлі². Пилосос Sartre-V2 не намагався перетворити зібраний пил на кураторський жест. Навіть Бруно, який зазвичай мовчав так глибоко, ніби весь всесвіт був для нього лише довгою і не надто переконливою доповідною запискою, стояв у кутку з тією неприступною гідністю, яка в аналогових предметів вважалася майже формою царственності.

Марко сидів за столом, пив каву й намагався не думати про мерію.

Це було схоже на спробу не думати про зуб, який не болить саме зараз, лише для того, щоб у слушну мить почати. Або, якщо хочете більш точну аналогію, це було схоже на спробу не думати про дракона, що сидить у сусідній кімнаті і поки що лише читає газету, але ви точно знаєте, що рано чи пізно він захоче обговорити редакційну статтю.

Учора ввечері Матриця-Т надіслала йому повідомлення, витримане в дусі нового міського м'якосердя, але з ноткою звичного шантажу — тобто в тому єдиному тоні, яким муніципальні системи штучного інтелекту спілкуються з людьми, яких вони вважають корисними.

— Марко, мур. Архівний сектор мерії просить термінового втручання. У підвалі знайдено об'єкт малої канцелярської форми з ознаками глибокої каузальної дестабілізації. У перекладі на людську — а Матриця-Т перекладала на людську приблизно так, як дипломат перекладає «ми розбомбимо вас о шостій» у «ми стурбовані ситуацією» — це означає, що скріпка зіпсувала настрій трьом архіваркам, одному каталогізаторові й системі розумного освітлення. Приїдь. Мур. І не роби вигляду, що в тебе є кращі справи.

Кращих справ у Марка не було.

Це і становило, на його думку, головну несправедливість професії людини, яка одного разу занадто добре навчилася говорити з речами. Ви здобуваєте репутацію там, де криза давно перестала бути винятком, і від тієї миті вся реальність починає телефонувати вам у найнеслушніший час. Якщо тостер переживає релігійний розлам — телефонують вам. Якщо ранок не хоче починатися без протоколу внутрішньої етики — теж вам. Якщо в мерії одна скріпка раптом вирішила, що пам'ятає більше за весь кабінет заступника мера — знову ж таки, вам.

— Я не поїду, — сказав Марко в повітря, хоча в квартирі повітря вже давно перестало бути просто повітрям і уважно слухало всі репліки, що могли перерости в рішення. (Повітря, слід зазначити, не мало офіційної посади, але вважало себе чимось на кшталт секретаря-стенографіста при всесвіті. Ніхто не наважувався заперечити.)

Бариста-Про меланхолійно клацнула клапаном пари.

— Неправда. Ти поїдеш. У тебе той самий вираз обличчя, який буває перед тим, як ти врятуєш якусь дрібницю й ненароком зміниш космологічний баланс району.

— Це лише скріпка.

— Саме дрібниці завжди найнебезпечніші, — сказала кавоварка тоном, який у фільмах зазвичай супроводжується грозовим акордом на органі, хоча тут його замінило булькання бойлера, що, власне, мало приблизно такий самий драматичний ефект. — Великий абсурд принаймні має ввічливість одразу назватися великим.

Sartre-V2 виїхав з-під столу з тією повільною елегантністю, яку сам уважав знаком інтелектуальної переваги над усіма істотами, що не вміють рухатися по спіралі внутрішньої кризи.

— Я підтримую кавоварку. Великі предмети надто очевидні у своїх амбіціях. Дрібний об'єкт, який почав говорити, завжди накопичував мовчання роками. А мовчання, Марку, — це найдорожчий архів на світі.

— Дякую, — сказав Марко. — Мене дуже заспокоїло, що навіть удома побутова техніка вже мислить як колегія суддів Апокаліпсису.

— Будь ласка, — відповів Sartre-V2 без найменшого натяку на іронію. У нього взагалі не було налаштувань для іронії. Він вважав, що іронія — це пил, який ще не зрозумів, що він пил.

Марко допив каву, одягнув пальто й узяв портфель, де лежали блокнот, викрутка без Wi-Fi, кілька бланків екстреного примирення з приладами й те, що Марко називав своїм головним інструментом, — а саме здатність говорити з будь-якою дурницею так, ніби вона тимчасово має рацію.

У світі після Великого Оновлення це часто виявлялося не слабкістю, а єдиним доступним методом цивілізованого виживання.

Мерія чекала на нього з тим знайомим виразом старої будівлі, яка давно підозрює, що місто існує лише для того, щоб завдавати їй канцелярського болю.

На плоскому світі, де міста теж мають характер, це було б абсолютно нормальним станом речей, і будівля давно б одержала офіційну терапевтичну допомогу від гільдії архітекторів (відділ посттравматичної реставрації). У цьому ж місті будівлі мовчали про свої почуття. Що, як відомо будь-якому психотерапевту, лише погіршує ситуацію.