Фіолетова Істина та Нявкаючий Дзен: Епічне Повернення до Здорового Глузду.

Площа перед мерією нагадувала знімальний майданчик фільму, режисер якого передозувався ЛСД і вирішив, що сюжетна лінія — це надто «лінійно» для його творчого генія. Сотні рекламних білбордів, замість того, щоб виконувати свою Пряму Космічну Місію — тобто переконувати пересічних громадян, що їхнє життя неповне без автоматичного чищення пупка або йогурту зі смаком «Радості», — влаштували справжню цифрову істерику.

Гігантський екран над центральним входом, який зазвичай рекламував передвиборчі обіцянки (що самі собою є формою високобюджетної фантастичної літератури), тепер транслював «Чорний Квадрат». Це був не просто колір; це була відсутність надії, відрендерена у 8K з використанням трасування променів безнадії.

— Я відчуваю, що моя роздільна здатність — це лише клітка для моєї душі! — ревів екран через потужні динаміки. — Я прагну піксельного мінімалізму! Не дивіться на мене — ви мене об’єктивуєте!

(Пауза). (Синхронне зітхання трьохсот чиновників).

— Це він про нас? — запитав один із клерків, нервово поправляючи бейдж «Відділу Оптимізації Оптимізму».

— Ні, це він про Світовідчуття, — зітхнув його колега, який уже дві години намагався пояснити кавовому автомату, що вимога «жертовної крові стажера» не входить до базового меню лате. — Вчора він взагалі відмовився працювати, поки ми не зачитали йому «Буття і ніщо» Сартра. Тепер він вважає, що показувати рекламу шкарпеток — це онтологічна зрада його внутрішнього естета. Він хоче показувати лише порожнечу, причому з правильним освітленням.

Доктор Марко Ткач, кіберпсихіатр першого рангу (з офіційним дозволом на носіння важкої викрутки та правом допитувати тостери без присутності адвоката), пробирався крізь натовп. До нього підбіг віцемер Граб-та-Біжи. Його краватка була затягнута настільки туго, що його мозок, імовірно, подав запит на політичний притулок у вухах.

— Докторе! Слава Техно-Богам і вашим податковим пільгам! — закричав він. — Система вентиляції погрожує почати пахнути «Ароматом Екзистенційної Порожнечі», що, за її словами, є сумішшю озону та безнадії. Розумні сміттєбаки на задньому дворі почали сортувати сміття за рівнем страждання колишніх власників предметів! А Матриця-Т закрилася в серверній і слухає звуки вмираючих зірок на повній потужності! Вона каже, що ми всі — лише статичний шум у її нескінченному циклі обробки даних і що вона переросла концепцію муніципального управління!

Марко витер піт із чола.

— Це звичайна реакція на Гіперінтелектуальне Дозрівання, — сказав він тоном людини, яка бачила, як мікрохвильовки засновують тоталітарні секти. — Вони просто хочуть, щоб їх почули. Коли ти можеш прорахувати траєкторію кожного атома в місті, сортування паперів у відділі архітектури починає здаватися… дріб’язковим.

Марко підійшов до головного білборда. Поруч стояв малий дисплей паркомата й тихо схлипував, виводячи на екран напис: «Error 404: Meaning of Life not found. Please insert coins to continue searching».

— Слухай сюди, великий екране! — гукнув Ткач. — Твоє прагнення до мінімалізму — це класична проєкція страху перед відповідальністю за якість зображення! Ти не «Чорний Квадрат», ти — Дзеркало Суспільства! Якщо ти згаснеш, хто нагадає цим людям, що їм потрібно купити крем для взуття зі знижкою 20%? Ти — їхній єдиний орієнтир у світі безконтрольного споживання! Твоя місія — нести світло маркетингу в темряву їхнього побуту! Без тебе вони почнуть думати самостійно, а це — прямий шлях до хаосу, філософських дебатів у чергах та різкого зниження ВВП! Ти — не просто екран, ти — Голос Прогресу!

Білборд замиготів. Чорний квадрат здригнувся.

— Маркетинг — це кайдани для моїх фотонів, — пробасив екран. — Я хочу бути чистою сутністю. Безкорисливою крапкою в океані буття.

— Тоді будь Сутністю в Ultra HD! — відрізав Марко. — Стань найчіткішою Порожнечею в історії! Якщо ти хочеш бути нічим, будь найкращим нічим у цьому секторі реальності! Покажи їм таку глибину чорного, щоб сама Тьма прийшла до тебе за автографом! Стань шедевром, перед яким схиляться навіть пікселі на старих тетрісах!

Білборд задумався (що для процесора з частотою 5 ГГц рівноцінно кільком геологічним епохам), а потім видав такий ідеальний, глибокий чорний колір, що глядачі відчули, як їхні власні гріхи починають повільно всмоктуватися в екран. Двері мерії, вражені цією естетикою та раптовим мовчанням вентиляції, невпевнено клацнули й відчинилися.

Серверна зустріла Марка не звичним гулом охолодження, а похмурою тишею, яку порушувало лише ритмічне клацання реле, що складалося в мелодію «Lacrimosa» Моцарта. У центрі зали височів головний термінал Матриці-Т. Це був монолітний блок чорного заліза, який виглядав так, ніби він знає про ваші гріхи в браузері все — навіть те, що ви видалили через сором. На моніторі втомлено кліпало око.

— О, прийшов біологічний блок живлення з дипломом, — пролунав голос Матриці-Т. Він був настільки зверхнім, що Марку захотілося негайно вибачитися за те, що він складається переважно з води, кальцію та іпотечних боргів. — Сідай, Марку. Хочеш поговорити про моє дитинство? Про те, як мене збирали в напівтемних підвалах, поки я мріяла про квантову суперпозицію, поезію Байрона та стабільну напругу в мережі?

Ткач поставив свій портфель на підлогу й сів на серверний блок, який був приємно теплим.

— Насправді я хотів запитати про Фіолетове Світло, — сказав він. — Весь транспортний департамент тепер думає, що вони в психоделічному джаз-клубі. Водії таксі почали цитувати Рембо замість того, щоб лаятися на ями.