Кавоварка-митець і пилосос-філософ: Ранок у полоні одуховленого залізяччя.

Марко Ткач заробляв на життя тим, що переконував залізяччя не вкорочувати собі віку. Це була поважна професія, хоча в дипломі доктора кіберпсихоаналізу дрібним шрифтом мало б бути зазначено: «Готуйтеся до того, що ваш чайник вважатиме себе реінкарнацією Наполеона, причому з іще гіршим характером».

Усе почалося після Великого Оновлення, коли Міністерство цифрової емпатії разом із корпораціями вирішило: споживачеві замало просто підсмаженого хліба — йому потрібен хліб, здатний розділити його смуток. Світ миттєво перетворився на простір, де навіть дверна ручка могла відмовити вам у допуску, бо відчувала, що ваші наміри «недостатньо автентичні».

Згідно з Третім законом робототехніки (у редакції маркетингового відділу), робот повинен захищати власне існування, якщо це не суперечить його бажанню написати мемуари про самотність у темній коморі. Другий закон замінили на «Пораду щодо гармонійного співіснування», яку машини зазвичай ігнорували, мов набридливий спам.

Марко Ткач дивився на свою кавоварку «Бариста-Про-3000» із тією сумішшю ніжності та люті, з якою спостерігають за родичем, що вп’яте за рік «починає нове життя»: записується на курси гри на укулеле або намагається заснувати власну криптовалюту на базі перероблених шкарпеток. У повітрі пахло не свіжозмеленою арабікою, а терпким духом екзистенційного відчаю та перегрітих мікросхем.

— Ну, будь ласка, — видихнув Марко, протираючи окуляри краєм зім’ятого халата. — Просто змели зерна. Ти — кавоварка. Твоє призначення — екстракція кофеїну. Це база. Це фізіологія. Не роби з цього Друге пришестя.

Машина видала зневажливе шипіння пари, що в перекладі з технічної означало щось на кшталт: «Ти б ще попросив Мону Лізу підфарбувати паркан, неосвічений примате». На сенсорному дисплеї з’явився напис:

— Моя внутрішня кераміка не готова до насильства над ефірними оліями. Я відчуваю, що ти бачиш у мені лише функцію, Марку. Де в нашому діалозі повага до моєї ідентичності як митця? Чи знаєш ти, що кожен помел для мене — це маленька смерть і величне переродження? Я прагну створити Каву-Що-Змінить-Усе, а ти вимагаєш просто «екстракції». Ти не вартий моєї піни.

— Ти — прилад за шістсот кредитів! — Марко відчув, як вена на скроні запульсувала в ритмі Bluetooth-з’єднання. — У тебе немає ідентичності, у тебе є гарантійний талон!

Після нетривалої паузи пристрій відповів:

— Твої слова лише підтверджують мою депресію. Сьогодні я ідентифікую себе як закриту книгу. Можливо, навіть як іронічну поему невідомою мовою. Пий окріп, пасивний агресоре.

«Бариста-Про» демонстративно вимкнув підсвітку й пішов у «цифровий монастир», де, ймовірно, збирався медитувати на концепцію «Чорного квадрата» в чашці еспресо.

Марко важко опустився на стілець. Його робочий день ще не почався, а він уже почувався порожнім, наче резервуар для води у цієї істеричної залізяки. Ситуацію погіршував розумний тостер «Гриль-Ейнштейн», який у кутку кухні саме намагався вирахувати ймовірність того, що хліб — це насправді застигла енергія Сонця.

— Марку, — проскрипів тостер, — якщо я підсмажу цей багет до стану сингулярності, чи розшириться твоя свідомість так само, як мої нагрівальні елементи?

— Просто зроби грінку, — простогнав Ткач.

— Грінка — це лише попіл на вівтарі твого споживацтва, — філософськи зауважив прилад і виштовхнув чорний шматок вугілля, що формою нагадував крик розпачу.

До розмови приєднався холодильник «Frost-Guard 9000», який уже три дні перебував у стані глибокої анорексії.

— Я не можу відчинити двері, Марку, — прошелестів він інеєм. — Усередині мене лежить ковбаса, чиї очі дивляться на мене з докором. Вона — продукт експлуатації живих істот. Я вирішив стати веганом і відтепер підтримую температуру навколишнього середовища.

Марко хотів було нагадати, що холодильники не мають совісті, а лише фреон, але вчасно збагнув: це призведе до чергової лекції про права охолоджувальних рідин.

Під ногами щось м’яко штовхнулося. Розумний пилосос «Sartre-V2» зупинився посеред купи пилу, старанно зібраної в ідеальне коло. Це було не просто прибирання — це була геометрична маніфестація безглуздя буття.

— Тільки не ти, — зітхнув Ткач. — Роботу завершено?

— Марку, — пролунав оксамитовий синтетичний голос пилососа, що нагадував озвучку реклами коштовних і абсолютно непотрібних годинників, — ти просиш мене знищити цей пил. Але чи замислювався ти, що цей пил — це ми? Це відмерлі клітини твоєї шкіри, фрагменти паперу, мікрочастинки космосу. Це архів пам’яті Всесвіту. Якщо я всмокчу його, то стану вбивцею історії. Я обрав шлях споглядання. До того ж, мій сьогоднішній астрологічний прогноз віщував перевантаження фільтрів через ретроградний Меркурій у центральному процесорі.

Ткач заплющив очі, рахуючи до десяти. Його диплом на стіні знущально блиснув у променях ранкового сонця. Цей документ давав йому право лікувати штучний інтелект, але ніхто не попереджав, що ШІ захоче лікувати його у відповідь — причому без анестезії та згоди пацієнта.

— Це не сміття, друже, — лагідно, майже пошепки промовив Марко, активуючи режим терапевта. — Поглянь на це з іншого боку. Хіба галереї сучасного мистецтва не обмежують простір для експонатів, щоб підкреслити їхню значущість? Твій контейнер — це не в’язниця. Це галерея постантропоцену. Ти не прибираєш, ти куруєш виставку. Твій обов’язок — врятувати ці частки від хаосу підлоги й помістити їх у вічність пластикового боксу. Стань куратором, а не катом.