Глава 2.Пізнє каяття.

Джулі коротко попрощалася з Даміром, подякувавши йому за все.

— Дякую тобі за допомогу, Дамір. Ти справжній друг, — сказала вона тихим голосом, намагаючись приховати втому і сум.

— Джулі, якщо знадобиться ще щось — дзвони, добре? Не хочу, щоб ти залишалася одна в такому стані, — з тривогою відповів він, помітивши її пригнічений стан.

— Все гаразд, правда.  Поспішно додала вона, розуміючи, що хоче якнайшвидше залишитися на самоті і не обертаючись пішла до своєї квартири.
Вона навіть не чула, як Дамір прощався. Її голова була занадто забита думками про останні події. Кожен крок віддавався важким стукотом у грудях. 
Відкривши двері, вона пройшла до своєї вітальні, кинула сумку на диван і опустилася на стілець. 
Її погляд блукав кімнатою, але вона не бачила нічого, окрім образу Макса в її голові.

"Чому все закінчилося саме так?" — думала Джулі, втупившись у підлогу. Вона знала, що ці стосунки більше не мали майбутнього, але біль не відпускав.
___

Тим часом Макс, втрачаючи контроль над емоціями, різко натиснув на газ і вилетів з двору. 
Дамір, який обходив своє авто, ледь не впав, коли Макс пронісся повз нього.

— Ти що, здурів?! — крикнув він, відскакуючи вбік. — Навіжений! Геть розум втратив?

Але Макс уже зник за поворотом. Його серце калатало так, ніби збиралося вискочити з грудей. Злість, яка роз’їдала його зсередини, стала майже нестерпною. Він спрямовував усю свою агресію на дорогу, ледь не збиваючи інші автомобілі.

— Луїза… — шипів Макс, стискаючи кермо так сильно, що пальці побіліли. — Я тебе вб'ю …

Його голова була заповнена думками про Луїзу, про її обман. Він думав, що зможе керувати ситуацією, але раптом усе вийшло з-під контролю. Вона грала з ним, і він це зрозумів надто пізно. І це зводило його з розуму. Він був готовий розірвати її на шматки від злості.

Макс під’їхав до розкішного загородного будинку Луїзи. Мотор ще не встиг заглухнути, як він уже грюкнув дверима авто.
Залишаючи після себе важкі кроки, він швидко наблизився до дверей і рвонув їх, не замислюючись.

— Луїза! — кричав Макс на весь будинок, його голос відлунював у просторому холі. — Луїза, де ти?!

Він був готовий вибухнути, але раптом йому назустріч вийшов зовсім не той, кого він очікував побачити.

— Чого розкричався, зятьку? — прозвучав спокійний, але владний голос. — Ще не в’їхав, а вже хазяйнуєш.

Макс закляк. Перед ним стояв  батько Луїзи, містер Тейлор. Його бос.

— містер Тейлор... — Макс ледь зміг виговорити. Голос зник, а в голові лише лунала думка: "Невже вона  розповіла..."

— Що стоїш, наче привида побачив? — продовжив містер Тейлор, поблажливо усміхаючись. — Луїза мені все розповіла.
І довго ти збирався це від мене приховувати? Ну й партизани!
Що ж, радий за вас, — він зробив крок ближче й по-батьківськи поплескав Макса по плечу. — Я завжди вважав тебе гарною партією для моєї доньки. Ти ж мені як син.

Макс стояв, як громом уражений, не вірячи своїтим вухам. У нього не було слів, аби заперечити. Він відчував, як ситуація виходить з-під його контролю, як пісок, що вислизає крізь пальці.

— Дякую вам за довіру, містер Тейлор, — ледве видавив із себе Макс, відчуваючи, як його злість поступово перетворюється на щось схоже на безвихідь.

— Добре, біжи вже до своєї коханої, Ромео. Але дивись мені! — раптом обличчя містера Тейлора стало серйозним. — Щоб без вибриків, бо роздавлю тебе... як таргана! — пригрозив він, зробивши коротку паузу для більшого ефекту.

Макс відчув холодний піт на лобі, але не зрушив з місця.

— Завтра чекаю в офісі, обговоримо твоє підвищення, — вже з усмішкою додав містер Тейлор, виходячи з кімнати.

Макс, трохи оговтавшись від шоку, нарешті згадав, чому він взагалі сюди прийшов, і швидко попрямував до кімнати Луїзи. Вона стояла біля вікна, ніби чекала його.

Як би йому не хотілося зараз розчавити її на місці, слова її батька дещо вгамували його гнів.

— Нічого не хочеш пояснити? — крізь зуби стискаючи кулаки, почав він, відчуваючи, як адреналін палить його вени.

— Що пояснити, любий? — Луїза обернулася до нього з найщирішою усмішкою, що не могла приховати її зловіще задоволене вираження.

— Досить ламати комедію,Луїза!
Макс не витримав. Ненависть і гнів змішувалися в його грудях, сплітаючись в одну шалено палаючу емоцію.

— Я все знаю. Всі твої ігри, інтриги... це просто огидно. Ти мені огидна, Луїза! — Його голос був холодним, але сповненим емоцій, що лилися через край.

— Ну, ну не гарячкуй, — відповіла вона з розслабленим спокоєм, розуміючи, що тепер вся ситуація в її руках. — Просто вона тобі не пара. Ви з інших світів, Макс...

Вона вальяжно почала наближатися до нього, її кроки були повільними і впевненими.

— Все одно, рано чи пізно ви б розійшлися. А я просто допомогла. Пришвидшила цей процес. Тепер ти не можеш не помітити, як все добре складається... — вона провела рукою по грудях Макса , підходячи впритул до нього.

— Завтра ти очолиш компанію батька. У тебе буде все, Макс. І ще в подарунок,красуня дружина.
Луїза задоволено подивилася на нього, ніби чекаючи  схвалення.
— Хіба це не все, про що можна мріяти?

Макс застиг на місці, його погляд був холодним, а обличчя наповнювалось відчуттям ненависті та огиди до цієї людини. Він різко відкинув її руку.

— Ні, Луїза... — його голос був тихим, але рішучим. — У нас з тобою різні мрії.

З цими словами він, не обертаючись, пішов з кімнати. Двері гучно грюкнули, і в ньому залишилося відчуття безвиході. Він потрапив в пастку, з якої поки не мав виходу.
___

Навіть через тиждень Джулі не могла оговтатися. Спогади про Макса — його слова, його погляд — усе це, наче незримий тягар, давило на неї, залишаючи глибокі шрами в її свідомості. Вона лежала в ліжку із закритими шторами, втупившись у порожню стіну, і вже не розуміла, що відчувала більше: відчай чи глуху злість. Усе її життя до цього моменту здавалося неймовірно заплутаним вузлом, який вона не могла розплутати. Її серце важко билося, наче намагалося пробитися крізь холодну кам'яну стіну, що стискала її груди, а стиснуте горло не дозволяло зробити глибокий вдих.