4

Наші гості пішли далі по вулиці. 

- Ой, дивіться який будинок. Сірий, вікна та двері немиті, на подвір'ї не прибрано. Якось сумно дивитися навіть.

- Так, сумно,все правильно ви сказали. Це ж будинок Смутку,- Підійшовши сказала Радість.

- Смуток. Навіть сумно стало. Ми з ним познайомимося? - запитав один з гостей.

- Звичайно, зараз я його покличу- відповіла Радість, та попрямувала до дверей.

Постукавши в двері відповіді так і не дочекалася. Почала кликати все голосніше, але тиша. 

Радість повернулася до наших друзів:

- Не знаю навіть що й сказати. Смуток завжди вдома. Почекаю, може все ж таки вийде.

- Дивіться, хтось йде. То не він, - показала рукою в бік одна з гостей.

- Так, це він. Привіт, ти же був? До тебе гості, знайомитися хочуть.

- Привіт. Та не до гостей мені зараз. Мені сумно.

- Так тобі завжди сумно, це ж нормально. Так само нормально, як і те, що мені радісно. Розповідай вже, що сталося?

- Та нічого хорошого. Сидів я вдома, як завжди, передивлявся свій улюблений, сумний фільм. Аж тут мені захотілося цукерок, але яких, я не знав. Стало ще сумніше. Вирішив піти до магазину. Але там нічого не купив, бо я ж не знаю яких цукерок хочу.

- Смуток, ну ти й Смуток, - посміхнулася Радість.

- Ось, пригощайтеся, - простягнула сумку з цукерками гостя, - вони смачні, скуштуйте.

- Та ні, дякую, я хочу червоні, а це зелені, - зітхнув Смуток.

- Ви, все ж, візьміть, можливо пізніше, захочете червоні цукерки, - наполягала гостя.

- Візьму, але навряд-чи захочу, дякую, - Відповів Смуток і попрямувпв до будинку.

- Ви не дивуйтеся, він у нас завжди такий, - сказала Радість, - ходімо до мене чай пити.

Радість та наші друзі попрямували до будинку пити чай з малиною та цукерками.