Глава 17 Де Любов — там безсила гординя

І одного дня, коли стояв Еммануїл серед вулиць і словом торкався душ людських, прийшов до Нього чоловік, поважний і знатний, у вбранні служителя Храму Еледара. Ім’я йому було — Никодим.

І впав той до ніг Еммануїла, і ридав, і благав:

— Учителю… Донька моя, дитя моє — у смертній недузі! Цілителі не знають, як врятувати її, і життя відходить із тіла її з кожним подихом. Але я чув: Ти зцілюєш і не відкидаєш. Не відкинь і мене. Спаси її! Якщо є в Тобі хоч крапля милосердя — піди зі мною!

І багато з тих, що стояли поруч, насміхалися і казали:

— А де ж твій Бог, Никодиме? Ти ж служитель Храму. Молися в ньому — чи не допоможе Він тобі? Жертви приносив, але чи почув Він молитви твої? І тепер ти йдеш до того, кого не визнає твоя віра?

А Еммануїл, не зважаючи на тих, хто глузував, сказав:

— Залиште. Чи не віра привела його сюди? Чи не любов батька привела його, попри страх і гординю?

І, звернувшись до Никодима, сказав:

— Ти думаєш, що Я врятую доньку твою. Але ти сам уже врятував її, бо Любов і Віра твоя — це Сила. Я лише стану знаменням, щоб розум твій повірив у те, що душа твоя вже знає.

І були вони вже в дорозі до дому, як вийшов назустріч їм слуга Никодима. І з журбою на обличчі сказав:

— Господарю… Не турбуй Учителя. Пізно. Дівчина відійшла. Смертна тінь лягла на очі її…

І впав Никодим на землю, і гірко плакав за дочкою своєю. Але Еммануїл підняв його, подивився в очі його — і доторкнувся до чола його:

— Не падай у безодню страху. Сказав Я тобі: лише увіруй. Вона не померла — вона спить.

І взяв Він із Собою трьох учнів Своїх, щоб і їхні душі були свідками.

І коли прийшли вони до дому Никодима, був той повен плачу, стогону і розриваючих груди ридань. Рідні й служниці били себе в груди, голосили, рвали на собі одяг.

А в кімнаті на ложі лежала дівчина — біла, як попіл; очі її заплющені, дихання не видно.

І звелів Він усім вийти. І залишився з трьома учнями і з батьками.

І підійшов Він до неї, взяв її за руку — і була вона холодна, як ранковий іній.

Але в голосі Його було Світло:

— Дівчино, встань. Душа твоя поруч. Згадай ім’я своє. Повернись.

І тієї ж миті здригнулися повіки її. Вона вдихнула. І відкрила очі, немов прокинулася від довгого сну. І встала, хитаючись, і пішла по кімнаті.

І сказав Еммануїл:

— Дайте їй краплю меду і трохи хліба, щоб тіло повернулося до повноти.

І здивувалися учні, але Еммануїл сказав їм:

— Не розголошуйте цього.

І коли вони відійшли від дому Никодима, ішли учні Його в тиші, і один із них — Янафан — запитав:

— Учителю, чому повелів Ти нам мовчати про те, що сталося? Хіба це не знамення, яке має почути весь народ, щоб увірували?

І відповів їм Еммануїл, дивлячись на обрій:

— Не померла дівчина, але була в тяжкому сні, як вода, що застигла в посудині. І дух її не відкинув плоті, але стояв між світами. А Я лише покликав її по імені — і вона почула поклик любові батька свого.

І продовжив:

— Не хочу, щоб народ подумав, ніби Я можу повертати мертвих, наче життя — іграшка, а смерть — легкий сон. Душа, коли завершує шлях земний, сама знає, коли настав її час. І якщо вона забажає повернутися — лише тоді це можливе. Але якщо вона вирішила прямувати до Джерела свого, немає тієї сили у світі, що втримала б її в тлінному тілі.

І поглянув на учнів Своїх і сказав:

— Є межа, яку не може переступити навіть Любов, якщо на те немає волі душі. І ніхто — ні Я, ні ви — не владні над рішенням духу.

— Тому не відкривайте цього слова людям, щоб не поклали вони на Мене хибної надії. Нехай не думають, що можна втримати смерть молитвою, якщо душа прагне звільнення. Не спокушайтеся чудом — шукайте Світла в Істині.

І завершив:

— Померти — не є кінець. Це повернення до Джерела. А живий — не той, хто дихає, але той, у кому горить Любов. Бо в ній — безсмертя.