Глава 16 Крок Віри

І повернувся Еммануїл зі своїми учнями до Наваля та почав промовляти до народу. Він говорив не як книжник, а як Той, Хто знає, — і Його слово проникало в серця, як світло проникає в очі сліпонародженого.

І сталося так: йшов Еммануїл зі своїми учнями вулицями міста, і натовп народу тиснувся навколо Нього. І ось жінка, яка дванадцять років страждала на кровотечу, — тиха й виснажена, — стояла на узбіччі дороги й сказала в своєму серці: «Якщо тільки до Його одежі доторкнуся — зцілюся». І простягнула руку, і лише краю одежі торкнулася — без слова, без шуму.

І незабаром Еммануїл зупинився; легка слабкість пройшла крізь Нього, наче сила, добровільно віддана. І сказав:

— Хто доторкнувся до Мене без Мого відома?

Учні відповіли:

— Учителю, народ тисне на Тебе з усіх боків; хто ж знає?

Але Він поглянув — і впізнав її по очах. І підійшов. Вона ж впала до Його ніг, плачучи, і розповіла все: і про довгу хворобу, і про безсилля цілителів, і про слово, яке сказала сама собі, — що якщо тільки до одежі Учителя доторкнеться, то одужає. І зізналася:

— Дванадцять років тому моє слово вразило серце іншої, і на неї впала тяжка недуга; відтоді моя кров тече, наче таємна кара.

І сказав їй Еммануїл:

— Слухай, донько. Слово — не лише звук, а й насіння. І коли насіння кинуто в темряву, воно шукає собі ґрунт. І коли ти вимовила тяжке слово, воно поранило не лише ту, до кого було звернено, а й тебе саму, бо твоє серце побачило силу сказаного й злякалося свого плоду.

— Є Природа, що творить усе видиме. Вона підкоряється тому, чим ти живишся: чи то страхом, чи то провиною, чи то милістю. І є Свідок усередині тебе — тихий, незмінний. Він бачить істину без гніву й не тоне в образах. Коли ж людина відступає від Свідка й зливається з провиною, тоді Природа виявляє у плоті те, що розум безперестанку тримає перед собою. Бо плоть часто стає сувоєм, на якому серце пише свій біль.

Тому не тримай більше образу покарання, а утверди образ миру: не виправдовуй темряву — назви її; не живи провину — заверши її ділом покаяння.

Прийми прощення — насамперед у власному храмі; відкрий милість до самої себе — і вщухне крик плоті, бо тіло довго говорить за серце. Відкрий милосердя й до ближнього — і завершиться твоя справа.

І взяв її за руку Учитель:

— Доведи до повноти: відшукай ту, кого вразило твоє слово, вклонися, попроси прощення — і прости та відпусти себе. Не повертайся до стріл язика: нехай слова твої відтепер будуть бальзамом. Іди не з гнівом, а за Совістю.

І сказав їй тихо:

— Донько, тобі прощено. Прийми це у своєму серці. Твоя віра врятувала тебе; іди з миром і будь здорова від своєї недуги — нині й у всі дні твої.

І стало їй легко одразу, наче зняли камінь з грудей.

І звернувся Він до учнів:

— Слухайте й розумійте цей урок. Не Я зцілив її — але вона сама прийняла зцілення: мала Віру — знання без сумніву, і виявила Волю — прийшла без страху. Вона не шукала знамення й мого погляду: спершу виявила повноту всередині, тому й потекла сила — не проти волі, а за законом Любові. Бо творіння відбувається не порожньою мрією, а згодою серця. Віра каже: «зцілення можливе»; Совість каже: «виправ»; Любов каже: «прости»; Воля каже: «йди й створи». І коли ці чотири поєднуються, вузол розв’язується, і тіло перестає нести тягар, що належав душі.

Бачите? Коли душа стверджує: «є», — творіння з’являється там, де серце не сперечається, Совість свідчить «право», Любов дає буття, а Воля виводить на світло. Скажи всередині: «вже є», — і зроби крок: буде за твоїм словом.

І не шукайте ви чужої руки — але самі простягайте свою до ризи Життя. І буде вам — за вашим словом.