Глава 15 Море сліз та народження Сили

І був день, і дійшли до Еммануїла вісті, що тяжко хворий Самуїл, батько його, і лежить при смерті. І бажає бачити сина свого, перш ніж відійде душа його.

І засмутився Еммануїл вельми, і тривожно стало на серці його. І підвівся він, і пішов до Валему, і з ним — учні його.

І коли прийшов він до дому свого, зустріла його Єлена зі сльозами.

І сказала вона:

— Недовго залишилося Самуїлові, сину мій. Але слава Всевишньому — ти встиг, бо він чекав на тебе.

І увійшов Еммануїл до покоїв, де лежав батько його, і впав біля нього, і плакав, бо відчував — близький час розлуки.

І відкрив Самуїл очі свої, і сльози радості потекли по щоках його. І сказав він:

— Сину мій… Є слово тяжке, яке зберігав я довгі роки. Але нині не можу взяти його з собою в землю мовчання. Нехай не буде на мені гріха, і не залишу тебе в темряві, коли ти гідний світла.

І сказав Самуїл:

— Не з небес зійшов ти, сину мій, але через велику темряву прийшов у цей світ. Була Єлена дівицею — і стала матір’ю не з волі своєї, але через діяння руки, що не відома Світлу. Але коли темрява торкнулася її плоті — Світло не відступило від духу її.

І Дух Святий був із нею у видіннях її, і Любов не згасла в серці її. І вона народила тебе не в страху, але у вірі. І виховала тебе — не в пам’яті болю, але в знанні, що Світло сильніше за зло.

— Я вірю їй, — сказав Самуїл, — і тому жива вона, і нині ти стоїш переді мною, сину, ведений Отцем Небесним, народжений не від волі людини, але збережений Світлом.

І, сказавши це, — відійшла душа його в тиші.

І впав Еммануїл на землю, і гірко ридав. Серце його не могло вмістити цього одкровення. І не вірив він, що земний батько його — той, хто завдав зла його матері.

І підвівся він і звернувся до Єлени:

— Скажи мені, хто батько мій?

І огорнув її страх, і не могла вона вимовити й слова. Та, взявши себе в руки, мовила:

— Не хочу називати імені того, сину мій. Але істинно кажу тобі: все, що бачила я в снах, було від Вишнього. Ти сам знаєш, що велися ми рукою Божою. Більше не скажу. Але вдячна я, що істина вийшла на світло, і знято з серця мого тяжкий камінь мовчання.

Почувши це одкровення, залишив Еммануїл учнів своїх із матір’ю і відійшов у пустелю. Бо велика була скорбота його, і одкровення, прийняті від Самуїла, були нестерпні.

І йшов він довго, аж поки не залишили його сили, і не стало ні міста, ні людей — лише він, пісок і небо.

І взивав, і кричав, і плакав Еммануїл, здіймаючи голос свій у пустелі, і кликав до Небес, і взивав до Всевишнього, і серце його стогнало в утробі.

І, простягнувши руки свої, закричав він до неба:

— Отче! Навіщо Ти залишив мене? З ім’ям Твоїм на устах іду я між людьми і звіщаю істину, що вкладена в мені. Але хто послухає слова мої, коли дізнається, чий я син по плоті? Хіба не за словом Твоїм іде душа моя? Чому ж тепер мовчиш Ти, коли серце моє розривається, і голос Твій потрібен мені більше за подих?

— Чому вселив Ти матері моїй утіху, що Дух Святий торкнувся лона її і благословив його, якщо це не так? Чому дав мені силу — зцілювати й навчати, коли я сам знемагаю під тягарем сумнівів?

І озирнувся він довкола себе, і побачив кущ терновий, що ріс серед піску. І згадав, як колись через терн явилося Світло Маоріелю, — і побіг до того куща.

І впав він на коліна, і обхопив той кущ руками, і мовив у сльозах:

— Ось терен, через який Ти говорив до Маоріеля. Покажи ж і мені лик Свій. Хіба не Твоє Слово ношу я в утробі духу свого? Хіба не Тебе шукає серце моє, як земля — дощу?

Якщо я недостойний — скажи. Але якщо я Син Твій — промов до мене, щоб не розірвалося серце моє в мовчанні Твоєму!

Та не було відповіді Еммануїлу. І вітер проходив повз нього, і сонце схилялося до ночі, і знову сходило, але не прийшло до нього знамення. І довго сидів він біля терну, і дух його був у знемозі. І коли вже не лишилося сили — зірвав із куща кілька гострих гілок, і сплів із них вінець — і поклав на голову свою. І потекли по обличчю його струмені крові.

І, ще не підвівшись із землі, де кров його змішалася з пилом пустелі, поглянув на терен, що стояв перед ним, як мовчазний свідок скорботи. І став він розгрібати пісок довкола куща тернового — і руками, і ліктями, і нігтями — і копав усе глибше й глибше, і ширшою ставала яма довкола того куща. І не відав він, що шукає: чи корінь терну, чи корінь страждання свого. І з кожним рухом посилювався стогін його, і подих його був уривчастий, і сльози, і піт, і кров падали на розпечений пісок. І з кожним новим рухом рук його, як молотом по каменю, промовляв він одне:

— Море сліз… Море сліз… Море сліз…

І занурився він у це діяння, як у молитву, бо руки його молилися так само, як і серце. І зупинився він нарешті від знемоги, і впав на землю, і подих його став тихим, і глибокий сон огорнув його. І земля прийняла його, як мати — сина стомленого, і небо дивилося на нього в мовчанні, бо тиша Божа — теж є відповіддю.

І отямився Еммануїл після довгого сну. І тяжким було пробудження його, як у душі, що повернулася зі світу безчасся.

І відкрив він очі — і побачив: біля ніг його простягалося море. І здивувався вельми, бо ще вчора не було тут води, але лише пісок і терен колючий. І встав він, похитуючись від знемоги, і підійшов ближче, і опустив долоню у воду. І провів пальцями по вустах своїх — і відчув сіль. Та не міг зробити й ковтка, бо вода була надміру солона, і кожен язик, що торкнувся б її, пізнавав би не втамування, але сльози. І тієї ж миті згадав він слова свої вчорашні:

— Море сліз… море сліз… море сліз…

І зрозумів, що не алегорія це була, але пророцтво, що стало плоттю перед очима його. І знову смуток стиснув серце Еммануїла. І ходив він берегом — мовчки, як у жалобі, і молитва його була тяжка, як камінь на грудях. І постали думки в розумі його, як буря на морі:

— Як мені жити далі? Бо хто може винести тягар такий? Якщо Слово моє втілюється так буквально, і якщо Море сліз може стати плоттю — то що станеться з серцем моїм, якщо не відступить від мене скорбота?