Розділ 14 Де віра — там дотик

І сталося так, що одного дня зібралися учні Еммануїла, щоб слухати вчення Його і слова, що виходили з серця. Але одного між ними не було — і це був Фома.

І говорили між собою учні:

— Може, серце його знову охопили сумніви, і тому не прийшов він, бо тяжко було душі його прийняти без знамення.

Та незабаром з’явився Фома і, ставши перед Учителем, мовив:

— Учителю мій, Ти знаєш, що в народі кажуть: ніби ми подібні з Тобою, як брати. І ось, ішов я нині дорогою до Тебе, і зупинив мене один чоловік. Він довго вдивлявся в лице моє і, не розрізнивши образу, вигукнув: «Ти — Еммануїл! Доторкнися до голови моєї і звільни від болю!» — бо страждав він від тяжкої немочі, що не полишала його від юності.

І відповів я: «Не я — Еммануїл, але учень Його». Та він, крізь сльози, кликав мене, бо бачив не обличчя, але світло надії.

І запитав його Еммануїл:

— Що ж ти вчинив? Чи простяг руку свою і полегшив страждання?

І засоромився Фома і мовив:

— Хто я? Я лише учень Твій, і в серці моєму ще багато питань. Я не наважуюсь торкатися того, що належить лише Тобі.

І сказав Еммануїл:

— Цей чоловік посланий тобі як учитель. Іди ж до нього. І якщо знову впізнає він у тобі Мене — не відкинь. Простягни руки і чини так, як велить серце. А ми тут залишимось у тиші й чекатимемо свідчення твого.

— Але чого навчить мене цей чоловік, що страждає, коли Ти — Учитель усіх?

І не відповів йому Еммануїл, але лише тихо дивився на нього з миром.

І пішов Фома — у трепеті та сумніві. І коли наблизився до того місця, чоловік той, на ім’я Ісай, знову схопив край одежі його і вигукнув:

— Господи, допоможи мені!

І здригнулося серце Фоми, і, згадавши слово Учителя, простяг він руки свої і поклав їх на чоло стражденного. І в ту ж мить просіяло лице Ісая, і відступив біль його, і вигукнув він:

— Ти зцілив мене! Благословенний ти, Еммануїле!

І, відступивши, сказав Фома:

— Але хіба ти не бачиш? Я — не Він.

І відповів Ісай:

— Я зцілений! І цього мені досить. Хто торкнувся мене — ти чи Хтось через тебе — не важливо. Нехай будуть дні твої благословенні на віки віків!

І повернувся Фома до кола учнів і розповів про все, що бачив і що сталося. І сказав Фома Учителю й учням:

— Не я став цілителем для Ісая, але я став відображенням його Віри — і звершилося зцілення. Бо Ісай побачив у Тобі, Учителю, спасіння, і душа його вже знала: є вихід, є світло, є зцілення — якщо тільки він наважиться наблизитися і попросити. Він зробив крок Віри, бо внутрішній стан його штовхнув його до життя; але розум його, звиклий шукати опори назовні, шукав обличчя і руки, через які прийде допомога.

— Так зрозумів я нині: доки людина не усвідомить себе частиною Єдиного і не знайде опору всередині, вона весь час озирається довкола, очікуючи того, хто спасе її. Вона шукає спасителя поза собою, бо не вірить у Джерело, що вже перебуває в ній. І тому їй потрібна видима рука, потрібен знак, потрібен провідник — не для духу її, але для розуму, звиклого сумніватися.

— І ось я став для нього тим мостом: не тому, що сила моя велика, але тому, що віра його шукала відображення, щоб розум перестав сперечатися. І коли віра його побачила власне світло в іншому — тоді послабилася внутрішня вузда, і біль відступив.

І запитав його Еммануїл:

— Скажи, чого навчив тебе цей день?

І відповів Фома:

— Чудо звершується не через того, хто творить, але через того, хто вірить. Ісай прийшов не за ім’ям, але за надією. Його Віра привела його до зцілення — а я став лише провідником. Отже, і я можу бути світлом, якщо не вагатимусь і прийму силу Любові, як Ти навчаєш нас.

І мовив Еммануїл:

— Нехай кожне зцілення супроводжується словами: «За вірою вашою нехай буде вам», — щоб знали люди і не забували сили своєї віри, і в кожний тяжкий час поверталися до Джерела зцілення — через віру. І нехай зрозуміють: Джерело не лише над ними, але й у них; і доки шукають вони лише зовнішню опору — будуть сиротами страху; але коли побачать світло всередині — стануть синами й дочками Світла.

І усміхнувся Еммануїл, і зраділи учні, бо велике було це одкровення для всіх.