Глава 11 Саул-багатій і вибір серця

І по тих днях, коли утвердився шлях Еммануїла — після голосу Еліана в горах і тиші пустелі, і коли в Елоші віра Єлени відкрила перше знамення, — ходив Еммануїл по землі Асраелевій і поза межами її.

І прийшов Він до міста Сафір, що стояло при дорозі торговій; і слава про Нього випереджала крок Його. І зібралося багато народу — спраглих слова.

І прийшов до Нього чоловік на ім’я Саул, славний багатством своїм, і мовив:

— Учителю, земля була щедра до мене в останні роки: житниці мої повні хліба, оливи й вина; золото лежить у сховищах моїх. На довгі роки вистачить мені жити в достатку дому мого. Але тісні стали сховища. Як мені зберегти все це на довгий час? Чи будувати мені ще житниці, чи зруйнувати старі й звести більші?

І поглянув на нього Еммануїл і запитав:

— Чи знаєш ти міру днів своїх, Сауле, щоб сподіватися жити на роки, як на певне? Чого шукає душа твоя — міцності стін чи спокою серця?

І, помовчавши, сказав голосно, щоб чули всі:

— Не зовнішня стіна береже людину, але внутрішня міра. І є суд, що приходить не голосом грому, але шепотом совісті. Чи хочеш ти побачити істину про багатство своє?

Саул мовив:

— Хочу.

І сказав Еммануїл учням:

— Сядьте і будьте свідками.

А Саулові:

— Заплющ очі свої і сповільни дихання, доки не покличу. Не смерть тобі говорю, але сон глибокий, у якому Світло випробує серце твоє.

І впав Саул, як людина в глибокому сні. І був страх на багатьох, але Еммануїл мовив:

— Не жахайтеся: тихий суд починається не зовні, але зсередини.

І від вечора до наступної години зібрання, лежав Саул нерухомо; і сторожі, і родичі, і народ стояли в мовчанні.

А наступного дня сказав Еммануїл:

— Сауле, встань.

І відкрив він очі свої, і гірко заплакав. І запитав Еммануїл:

— Що бачив ти?

І мовив Саул:

— Бачив я Світло тепле, і радість відчув незвичайну — таку, якої не знав ніколи. І тягнувся я до Світла, як немовля до грудей матері; але ноги мої грузли в трясовині — у золоті моєму. І не міг я рушити.

І хотів я взяти скарби свої з собою, але чим міцніше тримав — тим тяжчим ставало серце. І віддалялося Світло від мене, і холод оточував мене, і зрозумів я: сам зв’язав себе тим, що збирав. І плакало серце моє не від страху, але від втрати Любові.

І сказав Еммануїл:

— То — суд совісті: коли за межею бачиш, що любив не те. Не Бог відкидає, але ти сам не можеш увійти, будучи обтяженим.

Що ж нині обереш ти, Сауле: більшу житницю — чи легше серце?

І мовив Саул:

— Кличу свідків моїх до дому мого: нехай кожен візьме за потребою своєю зі сховищ моїх. Не хочу більше будувати в’язницю для багатства; хочу — стати вільним.

І сказав Еммануїл:

— Добре обрав ти. Але не страхом перед темрявою, а любов’ю до Світла нехай буде шлях твій. Віднині нехай достаток твій стане джерелом радості для багатьох.

І вір: кожному дню — своя міра. Не обтяжуй серце турботою про «завтра», але утверджуй його в довірі.

І пішов Саул, і рука його стала щедрою: відчиняв сховища свої і роздавав за потребою — вдовам, сиротам, трудівникам і мандрівникам.

І бачили люди, що лице його стало легким, як у того, хто скинув із себе невидиме залізо. І багато хто навчився не обряду, але рішенню серця; і говорили:

— Краще мала житниця і відчинені двері, ніж великий амбар і порожня душа.

А Еммануїл мовив учням:

— Бачили ви нині, як діє Світло: не ламаючи волю, але показуючи міру. Хто обтяжив душу — нехай полегшує її ділами милості; хто покладався на стіну — нехай будує міст.

Бо багатий не той, хто складає, але той, хто перетворює дар на потік.