Глава 7 Пробудження Слова

І було так: одного разу, проходячи околицями міста Валема, Еммануїл побачив безліч людей, зібрану в шумі й замішанні. І, наблизившись, побачив Він жінку, повалену на землю, і каміння сипалося довкола неї. А поруч із нею — дівчинка, мала на зріст, але велика серцем: вона заступала путь каменям, що летіли, і взивала до батька свого зі сльозами:

— Отче мій! Не губи її, бо вона чиста! Ти знаєш це!

Але батько, муж в одежі багато оздобленій, відвернувся від дочки і мовив:

— Відійди, дитино. Я звершую суд, як написано: жона моя зрадила мене — і нині підлягає побиттю камінням.

І знаком звелів він слугам своїм, щоб стримали дівчинку й відвели її геть. Але вона ридала й взивала, не відступаючи:

— Брешеш ти, отче! Вона не зрадила тобі. Це ти задумав вигнати її, щоб узяти собі іншу — молоду й знатну. І тепер ти жадаєш крови, щоб оправдати серце своє.

І був народ у нерішучості: одні схилялися до мужа того, бо був він багатий і шанований, інші мовчали, ще інші відводили погляд.

І тоді ввійшов у коло Еммануїл — не з гнівом, але з силою, що виходила із самої глибини тиші. І, ставши між жоною і народом, простер руки Свої і сказав:

— Спиніться!

І голос Його був тихий, але міцний, і повітря ніби згустилося навколо.

— Хто ти, муже, і чим оправдаєш ти гнів свій? Кому дана влада звершувати суд, не відаючи істини до кінця? Де свідки вірні, де співчуття, де милість?

Муж той, гордо наблизившись, мовив:

— Я — голова дому свого. А закон каже: блудницю побий камінням, щоб очистити народ від мерзоти.

І тоді звернувся Еммануїл до жони і сказав:

— Говори ж тепер і ти.

І сказала вона, стоячи прямо, попри сльози:

— Я — невинна. Але муж мій пожадав жону іншу і, щоб приховати похіть свою, зніс неправду на мене. І свідки ці — друзі його, куплені золотом, а не правдою.

І змовк народ. І настала тиша.

І тоді сказав Еммануїл:

— Істинно кажу вам: не законом живе людина, але сумлінням. Не камінь очищає, але милосердя. І хто проливає кров, не відаючи істини, той сам підпадає під суд.

І поглянув Він на мужа того і мовив:

— Якщо нема в тобі неправди — кинеш камінь. Але знай: якою мірою міряєш — такою буде й тобі відміряно. І якщо серце твоє чисте, і не задумав ти зла, — перед народом оправданий будеш. Але якщо збрехав ти і крови шукаєш не ради істини, то ослабнуть стегна твої, і впадеш ти перед усіма без сили на землю, і не піднімешся, доки хоч одне з трьох не звершиться.

Ось перше: Бог, Якому ти приносив криваві жертви, пошле ангелів Своїх — і вони піднімуть тебе. Друге: хоча б одна людина залишить святий день і, не побоявшись закону, прибере тебе з вулиці цієї. І ось третє: хоча б одна людина підійде й скаже: “Я люблю тебе” — не за правду твою,  не за велич чи багатство, але тому, що ти — людина.

Тоді лише піднімешся, обтрусиш одежу свою і підеш у дім свій — не гордий, але живий. А якщо жодне з цього не сповниться, лежати тобі в поросі, доки тіло твоє житиме, щоб пізнав ти: не буква закону, але Дух сумління є Суд і спасіння.

І ледве скінчилися слова Еммануїла, як здригнувся муж той, і враз змінилося лице його, і затрусилися коліна його, і впав він на землю, і не зміг ані підвестися, ані вимовити слова.

І був страх на всіх, хто зібрався, і дивилися вони з подивом. І ніхто не підійшов. Ні священник не наважився торкнутися його, ні свідки не піднесли голосу на захист його, але кинулися врозтіч, щоб доля ця не торкнулася й їх. І був він у мовчанні, мов пень, відірваний від кореня.

І так зостався він, відкинутий, на землі, як камінь, що ним погордили будівничі, і ніхто з мешканців міста не явив йому ані милости, ані співчуття. Мов прокажений, лежав він серед вулиці, і земля під ним холола, а небо над ним мовчало.

І не міг він ані встати, ані простягнути руки, тільки сльози текли з очей його, як ріки, що не знають берегів. І взивала душа його до Невидимого:

«О, Господи, невже й Ти відвернувся від мене, як відвернувся народ мій? Невже не бачиш каяття мого? Невже не простиш? Пошли ангелів Твоїх, нехай піднімуть мене, щоб був я оправданий перед людьми!»

Але не було ні крила, ні світла. І відповіддю йому було мовчання, і тінь смерти стояла над ним, мов хмара, і вітер проходив повз, не торкаючись лиця його.

І був наступний день святий, і всі доми були повні молитов і співу. І взивав він до народу:

— Хто порушить святий день ради мене? Хто насмілиться доторкнутися?

Але двері домів лишалися замкнені, і молитви лунали за стінами, і ніхто не вийшов. Інші ж стояли мовчки, і в очах їхніх була скорбота, але жоден не простягнув руки, жоден не порушив спокою святого дня ради нього.

І лежав він у поросі, і сонце палило лице його, і ніхто не наближався до нього. І взвав він до тієї жінки, ради якої задумав вигнання жони своєї, і кричав голосом надломленим:

— Прийди до мене! Ти, ради якої зважився я на кров! Не залиш мене в приниженні моїм!

Але не прийшла вона. Бо не любов вела її до нього, але сила його й влада. І коли влада його обернулася в порох, щезла й прихильність її. І зрозумів він, що проміняв істину на тінь.

І взвав він до дочки своєї:

— Дитя моє! Підійди до мене! Скажи слово любови — і я встану!

Але не прийшла вона. І сказав один із народу:

— Не жди її. Бо на очах її хотів ти пролити кров матері її. Чи не сіяв ти страху? І чи не жнива це діл твоїх?

І слова ті були тяжкі, мов каміння, і не знайшов він відповіді.

І так пролежав він до ранку наступного дня. І знову не було йому спасіння, і далі молився він, але голос його вже не мав сили. Ніхто не прийшов, щоб допомогти. І надія, мов свіча в порожньому домі, гасла в ньому.

І минули ще дні — два, три, чотири… І на п’ятий день розпач оточив його, і стали приходити люди — не з хлібом, не з водою, але з камінням і насміхом. Дехто кидав у нього пилюку, кажучи:

«Ось відплата тобі за всі діла твої!»