Глава 5 Під зіркою Еммануїла

І минали дні, і тижні змінювалися місяцями, і наближався час, коли належало Єлені народити. І ось — у ту пору, в самій тиші нічній, зійшла на небі зірка, якої не бачив Асраель від днів створіння. Яскрава була та зірка, і стояла нерухомо серед безлічі світил, сяючи світлом, не подібним до земного. І дивувалися їй мешканці, і ширилися чутки по всій землі.

І говорили одні:
— Чи не та це зірка, що в давні дні сповістила фараонові Кхемара про народження визволителя Асраеля?

І згадували мужі вчені писання священні, і тлумачили між собою, мовлячи:
— У ті часи був страх великий у серці фараона, бо дійшло до нього слово, що народиться муж із народу завіту, і стане він руйнівником кайданів і визволителем рабів. І зі страху свого видав він указ жорстокий, щоб усі немовлята чоловічої статі були умертвлені, щоб не народився серед них Месія. Та не зміг фараон зупинити волю Всевишнього, бо у воді був спасений немовля, і до чертогів ворога був внесений, і виріс Маоріель у домі самого гнобителя. І став він мужем сильним і праведним, і вивів народ свій із рабства в землю обітовану, за велінням Бога Живого.

І тепер, дивлячись на зірку ту, тлумачили старці й юнаки, і говорили в серцях своїх:
— Чи не є це знак нового визволення? Чи не готує Господь світові народження Того, Хто спасе душі, як Маоріель спас у часи давні?

І смуток наповнив серця сильних, а надія — серця стражденних.

І дійшли чутки ці й до дому Самуїла та Єлени. І стривожилося серце Єлени, і страх опанував душу її, наче тінь біди лягла на шлях її. І мовила вона Самуїлові з тривогою:

— Мужу мій… неспокійне серце моє. Чую я: зірка зійшла на небі, і говорить народ, що подібне було і в дні фараона, коли народився Маоріель — визволитель синів Асраеля. І чудом був він спасений від загибелі, бо мати його сховала, і рука Господня була над ним. А ти знаєш, Самуїле, що сказано в писаннях: із роду Хаеліна повстане Месія. Дитя, що ношу я, від роду цього буде вважатися. Ти знаєш, який Аргусар — серце його жорстоке, а слух його пильний, і не залишить він без уваги знамення небесні й слова народні. І немає сумніву в душі моїй: якщо дійдуть до нього вісті про народження від Духа, то перша, на кого впаде гнів його — буду я. І не пощадить він ані жінки, ані немовляти, якщо відчує загрозу владі своїй.

Прошу тебе, мужу мій: укриймося в землі роду твого, в Мікдарі. Доки все не втихне, доки не стихне хвилювання в народі й не забудеться розповідь моя. Там нас ніхто не знає, і таємниця наша буде в спокої, і, може, Господь дасть нам час — час для народження, час для тиші, час, щоб сховати святиню від меча.

І вислухав Самуїл слова Єлени, і задумався глибоко. Бо слово її було сповнене мудрості, а серце його свідчило: не марна ця тривога. І мовив він їй із твердістю:

— Істинно, Єлено. Серце моє свідчить разом із твоїм. Зоря ця — знамення, і буде незабаром хвилювання в народі, і не омине Аргусар цього без гніву. Встанемо ж у слушний час і підемо в землю предків моїх — у Мікдар, де рід наш має коріння, і де, за велінням кесаря, належить нам бути записаними. І буде це нам прикриттям: ніби йдемо ми для перепису, а в істині укриємося від ока ненависного.

І наступного ранку встали вони зі світанням, і зібрав Самуїл усе мале, що мали вони, і посадив Єлену на ослицю, і рушили вони дорогою південною, через пагорби й долини, в тиші, але з вірою. І тяжкий був шлях — бо дні були холодні, а ночі — без притулку. Але Самуїл мовчав, а Єлена трималася мужньо, бо відчувала: близький час.

І ось, коли наблизилися вони до Мікдара, і виднілися вже доми його вдалині, зраділо серце Самуїла, бо знав він: скоро відпочине Єлена від дороги тяжкої.

Та ледве пройшли вони ще трохи, як стиснулося лоно Єлени, і дихання її стало тяжким, і лице її зблідло. І мовила вона Самуїлові зі стогоном:

— Мужу мій… настав час мій.

І затремтів Самуїл душею своєю, бо не було поруч ні дому, ні жінки, ні повитухи, і ніч уже почала сходити на землю, і прохолода ставала вітром.

І, озирнувшись, побачив він при підніжжі скелі печеру, вкриту заростями й тінню. І поспішив він туди, бо не було іншого місця, і не міг він іти далі з жоною своєю в муках. І ввів він Єлену всередину, і поклав її на сіно, що було там від худоби.

І світло від зорі, що весь час вела їх, упало на вхід печери і наповнило її сяйвом тихим і теплим.

І там, у тиші, далеко від очей світу, поза стінами людськими, у найубогішому з притулків — народила Єлена Сина свого, первородного.

Але не було на лиці її чистої радості, а змішання почуттів — глибоких, як сама безодня людського болю. Бо знала вона: Син її народжений не від любові мужа, але від беззаконня, схованого в стінах святині.

І хоч не було вини на ній, та носила вона в собі тягар тієї ночі, і пам’ять про того, хто поклав на неї темряву замість чистоти. І дивилася вона на Немовля, і душа її тремтіла, і мовби питала:

«Хто ти, дитя моє? Чи ти — початок світла? Чи тінь того, що лишилося в мені?»

Та в ту ж мить було тихе знання в серці її — усе, що було їй відкрито у видіннях, у годину скорботи, — істина. І тоді, сидячи при вході до печери, у сирості, у виснаженні й сум’ятті, відчула вона в грудях ту саму любов, якої не знала до того часу. Любов — не до плоті й не до крові, але до самого життя, що лежало в руках її.

А Немовля не плакало, і очі Його були відкриті, і дивився Він прямо в очі Єлени — не як немічний новонароджений, але як Той, Хто знає все. І був погляд Його глибокий, як вічність, і в тому погляді не було ані докору, ані питання, але була тиша — свята і сильна.

І в той момент зник у Єлені всякий біль, і тривога відійшла, і серце її наповнилося спокоєм. І знала вона: все — так, як має бути.

А Самуїл, що стояв осторонь, у тіні печери, не порушував цього святого мовчання. Він розклав біля стіни вогонь, і постелив сіно, і приготував усе, щоб було тепло й чисто. Він піклувався про неї, як муж, і серце його було сповнене любові — мовчазної, вірної, терпеливої.