Глава 4 Світло під попелом скорботи

І почалася нова глава в житті Єлени в домі Самуїла, мужа праведного, з роду Хаеліна. І трудився Самуїл невтомно, займаючись ремеслом своїм — теслярським ділом, і було діло рук його благословенне, бо дух був у ньому лагідний, а серце — справедливе.

Єлена ж, перебуваючи в домі його, зі старанністю вела господарство, вживаючи все, чого була навчена при Храмі. І в кожному ділі її був лад, у кожному русі — мир, і в очах її почало зароджуватися світло — світло, що раніше було сховане під попелом скорботи.

І стало їй потроху забуватися тяжке минуле, бо вперше за багато літ знайшла вона любов без умови, захист без страху і тишу, в якій не таївся жах.

Та не судилося радості цій тривати довго, і знову постукала в поріг життя її тінь. Одного разу, коли Єлена готувала вечірню трапезу, раптом потьмянів лик її, і стривожилося тіло її, і біль пронизав нутро її, мов стріла незрима. І сперлася вона об стіну і мовила Самуїлові:
«Прости, отче мій, не можу я скінчити діла свого — неміч обгорнула мене».

І відмовилася вона від хліба, і не могла втримати в утробі з’їденого, бо серце її і тіло вже не слухалися. На ранок же стала вона ще слабша і не встала з ложа свого.

І стривожився серцем Самуїл, бо любив він Єлену як дочку єдину. І мовив він лагідно:
«Єлено, нехай буде покликане ім’я Хавіви, сусідки нашої, що вправна в травах і зіллі і приносить утіху недужим».

Але Єлена, слабко всміхнувшись, мовила:
«Немає потреби нині, отче мій. Навіть якщо біль у мені — він тимчасовий, і завтра встану я з ложа свого».

Та настав і другий день, і не встала Єлена. І не споживала хліба, і тільки трохи води приймала устами сухими. Самуїл же, побачивши, що слабне вона на очах, більше не став чекати — і сам пішов, і привів до дому свого Хавіву, щоб глянула вона на Єлену і принесла поміч — хоч словом, хоч зіллям, хоч молитвою.

І ввійшла Хавіва, жона доброї вдачі й вправна в травах та знахарстві, до Єлени в покої її. І сидів Самуїл при порозі, сповнений тривоги, і не знав, звідки біда ця прийшла.

І, поглянувши на Єлену, бліду й ослаблу, Хавіва схилилася до ложа і поклала руку свою на чоло її. Потім приклала вухо до грудей діви і довго слухала биття серця і подих її. І, торкнувшись живота Єлени, здригнулася мимохіть, і погляд її потьмянів.

І вийшла вона до Самуїла, що стояв, мов корінь без землі, і мовила йому стримано:
— Мужу праведний, скажу тобі те, що бачу. У діві цій немає гарячки, ані хвороби плотської. Але в ній — життя зачате. Вагітність це, Самуїле.

Самуїл занімів, і слів не знаходилося в устах його. Лише погляд його став тьмяний і нерухомий.
— Чи певна ти в слові своєму, Хавіво? — прошепотів він.

— Сотні жінок пройшли через руки мої, — відповіла вона. — І знаю я цю ознаку. Немає в ній хвороби — але є плід. Початок нового життя.

І, не відаючи істини, додала вона:
— Благословенний нехай буде день цей, якщо на це воля Господня. Але якщо сей плід від неправди — лише діві відомо це. Не моя рука — судити, але я сказала те, що узріла.

Самуїл відвернувся, бо буря здійнялася в його серці. Він знав чистоту Єлени і знав, що не було між ними плотського союзу. І не міг він осягнути, як сталося це, бо не знав він жони відтоді, як померла дружина його. І взяв він Єлену до дому свого не як жону, але як дочку — сироту, покинуту без батька й матері. Та не повстав Самуїл ні гнівом, ні словом злим — бо був лагідний і праведний.

І зітхнула Хавіва тяжко, і сказала:
— Знаю я, Самуїле, який праведний ти і яка глибока скорбота твоя за жоною твоєю покійною. Не підозрюю я тебе ні в чому. Але не приховаю: діва ця носить в утробі плід, і строк зачаття її не в домі твоєму почався. Видно мені, що в дім твій увійшла вона вже з насінням в утробі своїй.

І замовкла вона, а тоді, поглянувши Самуїлові в лице, додала з обережністю:
— Не мені судити і не мені допитуватися, але тобі, хто нині відповідальний за неї. Тобі слід сказати їй істину, щоб почути від неї слово правди. Заспокой дух її, бо якщо не з волі була та ніч, нехай скаже, і тоді знатимемо, чия рука була на діві. А якщо з волі — тоді суд нехай буде звершений по правді. Підійди до неї, Самуїле, з милістю й лагідністю, бо душа її, може бути, схована у великому страхові.

І, сказавши це, Хавіва відійшла з миром, а Самуїл лишився в тяжкій задумі.

Довго стояв у тиші Самуїл, борючись у серці своєму — бо не смів увійти до покоїв Єлени і не знав, як звістити діві слово тяжке, якого не чекала вона. І важко дихав він, схиливши голову, бо не міг збагнути, як може бути це правдою.

Та раптом був перерваний він у мовчанні своєму, бо зсередини покоїв пролунав голос Єлени, тихий, але ясний:
— Самуїле... що звістила Хавіва? Чую серцем, що вість її — не про здоров’я моє; не ховай від мене слова її.

І, почувши це, зітхнув Самуїл із глибини духу свого і, зібравшись із мужністю, ввійшов до Єлени, і сів біля ложа її. І мовив лагідно, з благоговінням:
— Єлено... Слово Хавіви скажу тобі просто, без укриття. Вона повідала, що не хвороба здолала тебе, але інша сила — бо носиш ти в лоні плід, і в належний час народиш сина або дочку. І було їй це явне за ознаками й диханням тіла твого.

І поглянув Самуїл в очі діви, що лежала мовчки, і провадив далі:
— Не викриваю я тебе, не суджу. Але скажи мені правду — хто поклав руку на тебе? Чи була то любов твоя, чи було то зло, вкрите мороком? Якщо біль у тобі — довірся мені. Якщо сором — не неси його сама. Слово твоє збережу в серці своєму і не дам тобі бути поруганою.

І змовк, і довго не було відповіді, бо лице Єлени було мов у камінь обернене — без сліз, без звуку. Лише руки її тремтіли, а груди здіймалися від важкого дихання. І висохли уста Єлени, і кров відступила від лиця її. І сльози наповнили очі її.

І в цю страшну годину стиснулося серце Єлени, бо згадала вона лице Рувима — слова його, що палили, мов розпечене залізо, і погрозу, що якщо відкриє кому-небудь уста свої, покарання зійде не тільки на неї, але й на тих, кого вона любить.