Глава 1 Дім без Храму

І було так: коли заціпеніння, що огорнуло Рахиль, коли узріла вона на площі небачене доти, відступило, і сила повернулася в кості її, поспішила вона, мов вихор зі сходу, до житла Маріам і Єлеазара.

І всю дорогу взивала душа її до небес, а уста її молилися, мовлячи зі скорботою:
«О, святі небеса! Даруйте їм міць перенести це випробування, даруйте стійкість у годину скорботи, щоб не похитнулися вони, але встояли в день тяжкий!»

І була Рахиль у забутті на дорозі, не відчуваючи землі під стопами своїми, не бачачи облич перехожих, не чуючи голосів. Бо серце її було охоплене однією думкою, і дух її гнав вперед — аби дістатися дому Маріам і звістити їй вістку гірку. І ось, коли прийшла вона до житла, розчинила ворота з силою і возопила голосом гучним, що пронизав тишу, мов меч: «Маріам! Маріам! Де ти? Поспіши, вийди до мене!»

І коли узріла вона Маріам, що виходила з дому свого, крикнула зі стогоном у голосі, і повітря наповнилося плачем: «Недобрі вісті принесла я тобі, горе велике тягнеться за мною, мов тінь!» І почула це Маріам, і підійшла до неї поспішно, і, узрівши страх і відчай в очах її, сама возопила, кажучи: «Рахиль! Що сталося? Звістуй мені швидше, не томи серце моє!» Так мовила Маріам, і серце її взивало до Господа в страху.

І Рахиль возгласила, тремтячими устами: «Послухай, Маріам, і внемли слову моєму. Була я на площі, готуючись до свята. І ось, раптово, мов буря з неба, прийшов Єлеазар, муж твій, і вів він двох волів на мотузках. Обличчя його було сповнене люті й скорботи, а дух його — збентежений до основи. І звів він руки свої до небес і возопив голосом великим, так що весь народ завмер, і площа стихла:

“О Боже, Боже святий! Яви Себе! Зглянься на раба Твого, Єлеазара! Служив я Тобі всім серцем, від юності моєї — без лукавства і злоби. Чому відкинута жертва моя? Чому зневажений я народом, коли Ти Сам не дав мені потомства? Хіба я обрав безпліддя своє? Хіба не Ти тримаєш у руці утробу і насіння? А нині — у дні похилі мої — народ Твій відрікається від мене, і зібрання відводить погляд від раба Твого, бо не народив я сина в дім Господній!

І згадав я день колишній, коли Рувим-священник поклав руку свою на голову мою і сказав: „Благоугодна жертва ця перед Лицем Всевишнього“. І нині той самий відкинув мене перед усіма, і жертву мою назвав скверною, і ім’я моє — сумнівним. І страх увійшов у нутро моє: невже змінилося Небо? Чи змінилося серце людське, і поставив він серце своє замість Судилища Твого?”

І стояв він, оточений народом, і слухали всі слова його — одні з жалем, інші з мовчазним докором. І ось, узрів він серед натовпу Азаїла, і возопив до нього з докором у голосі: “Азаїле! Чому не встав ти за мене в храмі? Чому мовчав, коли взивав я до тебе? Хіба не ти приходив до мене, аби я молився за доньку твою, що вмирала від недуги? Хіба не я приніс за неї агнця і мед із пасік моїх, і вижила донька твоя? Хіба не ти взивав до мене в сльозах, і чи не я утішав тебе словом і молитвою? Чому ж нині ти став, мов чужий, і відвернув лице своє, як інші?”

І воззвав він також до Хагава, і голос його тремтів від скорботи, і був сповнений докору, мов потік, що виходить із берегів: “Хагаве! Чому мовчиш ти, коли очі мої взивали про втіху серед друзів? Хіба не спас я жону твою, Дару, коли в муках родів ледве не покинула душа її тіла свого? Чи не я приніс ліки, що зміцнили тіло її і повернули їй подих життя? Чи не я сидів біля ложа її, коли ти сам не знав, жити їй чи вмерти?

— І нині ти стоїш безмовний, і мовчання твоє — мов ніж у рані моїй! Чому, коли я в біді, ви — друзі мої — відвернулися від мене, немов я прокажений, немов я зневажений Богом?”

І возгласив він, піднісши голос свій серед зібрання, і слова його були, мов полум’я, і очі його — мов палаючі вуглини: “О, Озиїле! Ти, батьку злочинця, чиє чадо нині ховається у втечі, таячись від суду праведного і не являючись на суд перед старшими! Як смієш ти підносити голос свій на мене, аби докоряти мені в беззаконні, коли не зі злого наміру, але через безпліддя тіла мого не зміг я звершити волю Божу?” “Хіба є вина в мені, що не дано мені було сина? Хіба я замкнув утробу жони моєї, або скоротив літа плодючості її? Хіба не Господь веде часи народження і неплідності?

— А ви — ви осудили мене, мов прокаженого, і не вняли смиренню моєму, і посоромили мене перед усім народом. Відкидаю вас усіх! Ви осудили мене без вини, винесли вирок без суду. Віднині відрікаюся я від Бога вашого, бо в Бозі не бачу милості. А ви зоставайтеся у страху й лицемірстві. Відрікаюся від зібрань ваших, бо відкинули ви мене, і в день приниження мого не було серед вас заступника. Не принесу більше вам жертви, бо охололо серце моє.

— Не вознесу фіміаму, бо закоптилися уста мої від німоти вашої. Не стану в дворах святині, бо став я мов чужий у домі отців моїх. Але нині вечерю готую я — не в ім’я свята великого, але в ім’я своє, і в ім’я жони моєї, Маріам праведної, і в ім’я дому мого, що був щедрий, і чистий, і відкритий для подорожнього. Хто прийде в сей дім і вшанує нас хлібом і словом, нехай буде другом моїм навіки. І в день біди його не відверну лиця мого від нього. Але той, хто відвернувся від нас, нехай не наблизиться до порогу житла мого, і не простягнеться рука моя до нього в милості”.

І перестала говорити Рахиль, і плач її не вщухав, і сльози текли по щоках її.

І коли Рахиль, знеможена від скорботи, обняла Маріам, і впали обидві на землю, велика печаль огорнула серця їхні. Але Маріам, вставши з колін, обтрусила порох із одеж своїх і мовила:

“Ти чула слова мужа мого. Він покликав друзів своїх на вечірню трапезу. І ти, Рахиль, друг дому нашого, незважаючи ні на що, приходь із мужем твоїм Закхуром і розділи з нами хліб. Бо були ми друзями, і якщо перебудеш ти другом, то з радістю приймемо вас. А коли відречетеся, не будемо вас судити, бо відають серця наші, як тяжко бути другом тому, хто в приниженні”.

І здивувалася Рахиль, що Маріам залишилася спокійною і не дала сльозам своїм пролитися. І, підвівшись, обняла її і, поглянувши крізь ворота, мовила:
“Бачу, наближається Єлеазар, і воли його ледве встигають за ним, бо стопи його такі стрімкі, що земля димиться під ногами його”.